– От які капості збираються влаштувати вам тутешні примари, крім мене. Бачите, які вони погані. Ви їм за це дайте по морді, щоби їм більше не кортілося замишляти такі гидоти. Один я хороший, один я ніяких капостей вам не готую. Врахуйте це, коли голосуватимете. Ну, не буду більше турбувати вас, громадянине начальнику.

І моторошна тінь провалилася.

– Фу ти! – сказав барон і, приходячи до тями, плюхнувся в крісло і продовжив смутно полірувати забрало.

Не минулося й десятка секунд, як із каміна вийшла інша тінь і, підсмикуючи неіснуючі штани неіснуючими руками, заторохтіла:

– І ви йому вірите, громадянине начальнику?!! Цей Сильвестр усім відомий інсинуатор! Ну коли це я задумував зробити з вами таке, що і сказати соромно?! Навпаки, це сам Сильвестр розпускав серед нас інформацію, нібито ви кохалися із колгоспною коровою! А я, привид Васько, рішуче відкинув подібну нісенітницю, твердо і гучно заявивши, що корова була зовсім не колгоспною, а хазяйською, але паскудний Сильве...

– Що?!! Та як ти смієш, нечисте погана, обмовляти мене, приписуючи такі мерзенні збочення! Я тебе по стіні розмажу! – вибухнув Аркадій, коли обурення впоралося з заціпенінням.

– Це ж не я, це ж він... А я навпаки... Я навіть казав, що то взагалі була не корова, а всього лише курка, але поганий Силь...

– От тобі курка! – заревів розлютований барон і з розмаху двинув у співрозмовника могутнім кулаком.

Але кулак безперешкодно пройшов крізь фантома, що зареготав, і стукнувся об камінь каміна. Аркадій закричав від болю, заматюкався і заприсідав, трясучи травмованою кистю.

– Героїчно! – похвалив привид. – Та я на вашому боці, громадянине начальнику. Я говорив колегам, що у нас ще ніколи не було господаря з такими красивими... еее... потилицею. Тепер ви бачите, хто ваш істинний доброзичливець. Врахуйте це під час голосування... Рука все ще болить? Потримайте її в камені, і біль пройде, от так...

Привид Васько всунув прозору руку в стіну, показуючи, як треба тримати кулак в камені, хоча хвилину тому лицар Аркадій скоїв аналогічний рух.

– Радий був з вами познайомитися, громадянине начальнику. Як сміливо ви вдарили камін! Героїчний мужчина!

Захоплено киваючи головою, другий привид всмоктався в стіну.

Барон ще продовжував стогнати і потирати руку, коли зі стелі висунулися дві босі напівпрозорі ноги, причому пальці лівої ноги чесали стопу правої. Аркадій з ненавистю втупився у примарні кінцівки.

– Так, поганий Сильвестр усе набрехав, – заговорив власник босих ніг, плавно падаючи зі стелі на підлогу і погладжуючи хмарку примарної бороди. – Зовсім я і не збирався вас, громадянине начальнику, боляче смикати за вухо. Минулого разу він взагалі звів наклеп, ніби я люблю голови відкушувати. Не вірте нікому, хто каже, що Михеїч любить за вуха смикати чи голови відкушувати. Брехня це. От спробував би сам відкусити голову, де зовні волосся з лупою, а всередині шмарклі зі слиною, так зрозумів би, що ніякої любові до цієї справи бути не може. Не люблю я цього. Тьху, мерзота. Ви, громадянине начальнику, взагалі нікому тут не вірте, крім Михеїча. Тільки Михеїч вам правду скаже. От, наприклад, спитайте мене як на духу: хто з привидів тут найкращий? І я вам, як батькові рідному, скажу гірку правду: найкращий тут я! А Сильвестр хіба зізнався б вам, що я найкращий? А Васько, якого ви так майстерно майже вдарили, зізнався б, що я кращий? І інші такі ж. Так що, громадянине начальнику, покладайтеся на чесного Михеїча, тобто на мене, і будете ви мужик що треба. Нашинський будете мужик, справжній. Ми з вами наведемо в замку порядок, усіх виведемо на чисту воду, а ще краще – на чисте пиво. Ми з вами...

– Пішов ти до примарної матері! – сердито послав привиду Аркадій.

– Не сумнівайтеся, громадянине начальнику, – продовжував босий Михеїч. – Ну а кого ще тут можна вибрати головним привидом, крім мудрого Михеїча? Та практично нікого. Михеїч – найдостойніший кандидат. Я ж вам поганого не пораджу, я знаю, що кажу. Ви можете обійти весь замок і спитати будь-якого Михеїча, котрий нагодиться дорогою, і він вам підтвердить, що краще мене кандидатури нема. Ми-хе-ї-ча, Ми-хе-ї-ча, – скандує весь замок в моїй особі. Я вам не просто так – хухри-мухри, а я, як тепер кажуть, супер! Суперхухри-супермухри! Отже, ви голосуєте тільки за мене. Домовилися? По руках?

– По морді! – буркнув лицар, але підтвердити слова дією побоявся: рука все ще боліла.

– Так-так, по морді, по морді їм усім, хто проти нас із вами, громадянине начальнику, – підхопив Михеїч. – Ну так я на вас сподіваюся. Ви ж не кретин дурний, щоби голосувати не за Михеїча, правда? Ну і правильно. Бувайте.

І, прощально дриґнувши босою ногою, привид Михеїч занурився в стелю...

☼ ☼ ☼

Прийшла ніч.

Барон Аркадій забрався в ліжко і, не зважаючи на роздратування, швидко заснув.

І раптом прокинувся від того, що відчув, як його хтось не сильно, але наполегливо б'є по голові металевою тацею.

– Я зараз комусь постукаю, матір твою за вухо! – погрозив, відштовхуючи тацю, барон і побачив чергового привиду, який фосфоресціював блакитним світлом.

Звичка розчиняє страх. Вже абсолютно не злякавшись, лицар прогарчав:

– Ну ти, блакитний, пішов нахрін, поки я тебе самого цим підносом...

– Прошу вибачення, громадянине начальнику, але без підносу ніяк не виходило. Тільки людина з чистою совістю може так міцно спати, – сором'язливо похвалив дух і відкинув тацю, яка не тільки видала при падінні пробираючий до кісток гуркіт, а й розбила у польоті кришталеву карафу на тумбочці. – Я Онуфрій Еммануїлович. Знаю, дехто вам набрехав про мене гидоти, але це наклеп. У мене і в думках не було вас...

– Сучий ти син, а не Онуфрій Еммануїлович! Якби ти був матеріальним, я б тобі так врізав! Знав би, як о третій годині ночі будити людину підносом, та ще розбивати графини! – злився розбуджений.

– Розбудив, бо в мене не було іншого виходу, увійдіть у моє становище, громадянине начальнику, – мимрив дух, боязко поправляючи неіснуючу перуку. – Вдень же вони підслуховують, підглядають, піднюхують... а вночі... Хоча і ніч – не гарантія... бо ми, примари, не маємо потреби уві сні... але все ж із часів, коли ми були живими, збереглася звичка ночами відпочивати, от я і вирішив саме вночі, поки вони відпочивають, відкрити вам очі на...

– Краще собі закрий рота, – наказав господар замку.

– Я прекрасно розумію ваш настрій, але це не займе часу, всього п'ять хвилин, і ви зрозумієте, хто є хто тут. По-перше, – привид Гаврюша. Він, між нами говорячи, такий, м'яко кажучи...

– Нічого подібного! Я зовсім не такий! Не слухайте його, громадянине начальнику! – перебив Онуфрія Еммануїловича інший людиноподібний світильник, вивалюючись зі стіни.

– Ну, що я казав! Підслуховував-таки, гад! – засмутився нічний донощик і, миттю висмикнувши з-під голови Аркадія подушку, так що барон стукнувся потилицею об спинку ліжка, запустив цією подушкою в суперника.

Суперник же встиг зірвати зі стіни один з мечів (Аркадій прикрасив стіни спальні своєю зброєю), яким блискавично розпоров летючу подушку, і всією спальнею закружляв пухопад, дуже схожий на снігопад. Виглядало мальовничо.

– Що ж ви робите, мерзідники, неготники! – гаркнув, скочивши, власник замку, від обурення змішавши «негідників» з «мерзотниками».

Але примари, захоплені азартом боротьби, не звертали на господаря уваги.

Привид Онуфрій Еммануїлович зірвав зі стіни інший меч, і зав'язалася справжня січа зі дзвоном металу і снопами іскор.

Привиди рубалися як скажені. Їхні обличчя були жахливі, спотворені ненавистю і люттю.

Але якщо б хтось зняв цю битву привидів на відеокамеру, а потім став переглядати в уповільненому темпі, покадрово, то, можливо, побачив би, як лукаво вони переморгувались.

Фехтуючи правими руками, вони кидали один в одного все, що потрапляло під ліві.