Але прибувши на місце, міліціонер зрозумів, що помилився. За вказаною адресою мав місце музей-квартира стахановця Іллі Шнапса. І ветеринари, які приходили сюди на екскурсію, оглядали ветерана не в якості пацієнта, а в якості, так би мовити, живого музейного експоната.

– Здрастуйте, це я телефонував. З приводу оголошення, – представився Варлаам Оникійович суворій літній жінці, яка зустріла його на вході в музей.

– Добридень. Проходьте до кухні, Ілля Аристархович наразі вільний, – запросила його Марта Онисимівна Шнапс.

Головний експонат музею в кухні поглинав фруктовий салат із ананасів, апельсинів, бананів і т.д.

– Це з приводу какашок, – сказала екскурсоводка експонатові, вказавши на відвідувача.

– Добридень. Ті коштовні делікатеси, звісно, вже були у вживанні, як сказано в об'яві, але ж я і продаю їх майже задарма, – почав був древній стахановець, але Папірусюк перебив:

– Я з іншого приводу. Я – полковник міліції Папірусюк. – Показав посвідчення. – Розслідую викрадення яйця дракона. Чули, мабуть.

– Так, чув про цю крадіжку. Але я нічого не знаю про цю справу, крім того, що сказали по радіо, – знизав плечима старий.

– Людина, підозрювана в організації викрадення, розплатилася з таксистом грошовою купюрою, на якій олівцем був написаний номер, що співпадає з номером вашого телефону. Чи ви не пригадуєте випадку, коли б хтось записав ваш номер на купюрі?

– Так, було таке з місяць тому. Якось у корчмі говорили з бібліотекарем Бізончиком Солом'яним про оперну музику, і він сказав, що хотів би дістати записи оперних арій у виконанні Бориса Гмирі. А я сказав, що спробую йому допомогти і попросив зателефонувати мені за тиждень. Він сказав: «Зараз я запишу ваш телефон». І поліз у кишеню за записником. Але замість записної книжки там виявилася візитна карточка, де було надруковано: «Любий друже! Вас обслужив службовець салону злодійських послуг імені Франсуа Війона. За символічну плату ви можете отримати назад вашу річ за адресою: вулиця Стахановця Наливайка, будинок дев'ятнадцять. Ласкаво просимо. До нової зустрічі». Ну, ви розумієте: його обікрав легальний злодій. І тому замість вкраденої записної книжки він скористався стошурхотиковою купюрою зі свого гаманця: записав олівцем мій номер на ній.

– Дякую вам! Ви здорово допомогли слідству! А де цей бібліотекар мешкає? Де працює?

– Мешкає в червоному цегляному будинку на вулиці Івана Котляревського навпроти пам'ятника Зевсу, що закушує оселедцем самогон, номер не пам'ятаю; а працює в бібліотеці імені Сіда Ахмета Бен-Інхалі...

Слідчий від Шнапсів перемістився на вулицю Котляревського і, запитавши бабусь, що сиділи біля під'їзду будинку напроти пам'ятнику Зевсу, відразу розшукав квартиру Бізончика Солом'яного. Але бібліотекаря вдома не виявилося. Двері відчинив смаглявий брюнет з великим горбатим носом і злегка розкосими очима, років близько п'ятдесяти п'яти, який назвався Койотом Тамбовським. Сказавши, що сина зараз немає вдома, запропонував зайти за пару годин.

Але Папірусюк був такий стомлений своїми розвідками, що вирішив вирушитися додому і віддатися пасивному відпочинку, а з бібліотекарем зустрітися завтра в бібліотеці...

☼ ☼ ☼

Наступного ранку, тобто 22 вересня, якраз в той час, коли маг Цвях був посередині між столицею і Великими Дрібками (прямуючи до Харкова на допомогу шпигунам), увійшовши в бібліотеку імені Сіда Ахмета Бен-Інхалі, детектив насамперед побачив великий живописний портрет навпроти вхідних дверей. На портреті був бородатий чоловік арабського виду, в східному халаті і аналогічному тюрбані. Начебто казковий старий Хоттабич, тільки молодший. Звичайно, Варлаам Оникійович зрозумів, що це той, чиє ім'я носить бібліотека.

Якщо читач уважно читав роман Мігеля де Сервантеса «Дон Кіхот», то знає, що Сервантес (за його власним твердженням) лише переказав своїми словами книгу іншого письменника. І цим іншим, що першим написав про Лицаря Сумного Образу, був нібито якийсь арабський історик Сід Ахмет Бен-Інхалі. Звісно, всім зрозуміло, що історію Дон Кіхота від початку склав сам Сервантес, а цього араба він просто вигадав. Проте, коли в Жорикбурзі була побудована чергова нова бібліотека і постало питання, як її назвати, хтось запропонував дати їй ім'я письменника, що першим написав про Лицаря Ламанчеського, чи то пак, ім'я вищезгаданого араба. Йому заперечили, що араб є письменником не справжнім, а придуманим. А ініціатор цієї ідеї відповів, що, по-перше, закладів, названих іменами реальних письменників, хоч греблю гати, а названих іменами письменників, яких не існувало, – або дуже мало, або немає зовсім. А значить – це оригінально, це новаторство. А по-друге, не шанувати письменника тільки на тій підставі, що його в реальності не було – це якась дискримінація за ознакою, так би мовити, існувальності. Його аргументи переконали опонентів, і бібліотека отримала ім'я такого що не існував письменника Сіда Ахмета Бен-Інхалі. Для оформлення вестибюля бібліотеки живописцю Мікеланджело Бутербродову доручили написати портрет араба. Оскільки Сервантес не дав ніяких описів його зовнішності, то у живописця були, що називається, розв'язані руки. За основу він узяв якусь ілюстрацію з арабсько-перського епосу «Тисяча і одна ніч».

Отже, увійшовши в бібліотеку, Папірусюк знайшов там Бізончика Солом'яного. На робочому місці цього екзотичного службовця (екзотичність якого полягала в наявності пір'я на голові, кісок у волоссі і живопису на обличчі: лице Бізончика Солом'яного в цей день було розписано плодово-ягідним натюрмортом у стилі голландського живопису бароко) теж був портрет. Але не великий, а маленький, не мальований, а фотографічний. А саме кольоровий знімок, вирізаний з журналу «Советский экран». І відображений там був м'язистий югославський кіноактор Гойко Мітіч, котрий виконував головні ролі індіанців у пригодницьких фільмах східнонімецької кіностудії «ДЕФА». Був цей Мітіч по пояс голий (зверху, а не знизу, як згаданий у двадцять третьому щосі Поль Ґоґен, сфотографований Альфонсом Мухою, про всяк випадок уточнює Автор), з намистом на грудях і пір'ям на голові. Псевдоіндіанець Мітіч був кумиром індіанця Бізончика Солом'яного. Крім цього маленького портрета кіноартиста, пришпиленого канцелярською кнопкою над столом пернатого очкарика, стіни бібліотечного залу прикрашали і великі, писані маслом, портрети письменників-класиків: Франсуа Рабле, Джонатана Свіфта, Карло Ґоцці, Вільяма Шекспіра, Миколи Гоголя, Михайла Салтикова-Щедріна, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Льюїса Керролла, Даниїла Хармса...

На розпитування лисого детектива, індіанець, задумливо чухаючи пір'я, відповідав:

– Так, якийсь службовець салону злодійських послуг імені Франсуа Війона поцупив мою записну книжку, і через те телефон стахановця довелося зафіксувати на грошевому знаку, як сказав Заратустра. Потім, коли я з'їздив до того салону і за п'ять дзвяків повернув записника, я переписав номер із купюри в нього, без всяких заковик – моє і сонця гасло! На жаль, зробивши той запис у записнику, я забув стерти гумкою вже зайві олівцеві цифри із купюри.

– Не на жаль, а на щастя, – поправив детектив, – бо без цієї прикмети я не зміг би простежити долю цього папірця. Тож що було далі?

– А далі ту купюру мені розміняв лицар Річард Левове Копито. Ми вечеряли в корчмі «Під Рятівної Мухою», і коли я хотів розплатитися з Іцхаком Марковичем – тамтешнім корчмарем – цією сотнею, той спитав: «А дрібніших нема? А то у мене теж великі, здачу нічим давати». У мене інших грошей не було, і лицар мені розміняв, не будь я Джон Сілвер, тисяча чортів!..

☼ ☼ ☼

У лицарському гуртожитку детектив Річарда Левове Копито не виявив. Лицар Остап Окрошколюб порадив пошукати його на кінному манежі, адже скоро свято – День Шляхетного Мордобою – тому багато лицарів готуються до традиційного турніру...