Тут перераховані тільки ті незалежні лицарі, які ратоборствувалися на турнірі, а не всі, котрі прибули цього дня у столицю. Прибуло набагато більше, але турнір не гумовий, його не можна розтягувати до масштабів, коли він стане обтяжливим і для лицарів і для глядачів. Тому серед прибулих у столицю незалежних лицарів проводилося жеребкування. Так із декількох сотень претендентів був обраний 161 щасливчик. Щоб у сумі з лицарями Напівкруглого Столу число учасників було круглим: 200 людей. Отже, перерахованим випав жереб битися, решті – бути просто глядачами. Тільки, на відміну від інших глядачів, лицарі-глядачі не купували квитків і насолоджувалися видовищем безкоштовно.

Ті лицарі, яких під час турніру збивали з коня або із власних ніг, уважалися переможеними, такими що програли, вибували з подальшої боротьби й теж переходили до категорії глядачів.

Таким чином, до фіналу турніру глядачами стали всі лицарі, крім двох фіналістів.

Якщо ти чекаєш, безцінний читачу, що Автор цього так званого епосу представить тобі докладний репортаж про даний турнір, то Автор повинен тебе розчарувати: йому нудно описувати подібні побоїща. Можливо, спостерігати лицарські турніри забавно, але описувати...

Ну, виїхали, ну, зітнулись, ну, звалив один одного, ну, знову виїхали, ну, знову зітнулись, ну, знову хтось когось звалив, ну, знову виїхали, ну, знову...

Занудство, одне слово, занудство.

Тим більше, лицарські турніри багаторазово описувалися в історико-пригодницьких романах, і Авторові Терентопських хронік не хотілося б, як папузі, повторювати ці описи. Терентопські лицарські турніри принципово не відрізнялися від тих, із книжок, тому, якщо тобі, безцінний читачу, так приспічило прочитати опис турніру, що невміч терпіти, схопи роман, наприклад, Вальтера Скотта, і вичитай з нього турнірні сцени, заміняючи тамтешні імена терентопськими. Харків'янин Леонід Чернов (Малошийченко) у своїй гуморесці «Всесвітня історія спорту», надрукованій 1927-го року у харківському журналі «Червоний перець», щодо тих середньовічних ристалищ написав отаке:

«Улюбленим спортом того часу були турніри. Позакохувавшись до нестями в прекрасних панн, лицарі збиралися десь біля замку, одягали на себе величезні самовари (так званий панцир) і во славу зоряних очей починали штрикати один одного списами. За переможеного вважався той, хто наприкінці бою мав у череві найбільшу кількість дірок. Червона троянда прекрасної пані була нагородою для переможця. Переможений задовольнявся думкою, що зустрінеться зі своєю дамою на тім світі. Переможець же не ловив ґав тут, на цій грішній землі (аліментів тоді ще не було)».

Одна з несхожостей цього турніру із тими, мабуть, у тому, що тут турнірні мечі й наконечники списів були тупими, зі щільної гуми, а в середньовіччі гуми не було. Як ти розумієш, читачу, це нововведення було зроблено для того, щоби запобігти травматизму, щоби нікого з нинішніх лицарів на турнірі не спіткала трагічна доля французького короля Анрі Другого, якого граф Монтґомері ненароком смертельно вразив списом не в брову, а в око. (А придворний астролог Мішель Нострадамус пророкував же, що участь у турнірі для монарха погано скінчиться, але король Анрі легковажно відмахнувся від пророцтва. От і не вір після цього астрологам!) Друга відмінність: сучасні терентопські лицарські панцири обладнані зсередини ефективними прокладками-амортизаторами, які майже повністю виключають можливість травм від падіння з коня. У середньовічних панцирах, зрозуміло, таких удосконалень не було.

Отже, докладних просторікувань про турнір тут не буде. Але, припускаючи, що безцінному читачеві хочеться знати, як виступили на ристалищі вже знайомі йому персонажі – барон Аркадій, Річард Левове Копито, Лицар Пивної Кружки й Жорик Дев'ятий – Автор видасть дещицю інформації.

Лицар Пивної Кружки, то пак Мгобокбекбе Зямалагович Гальба, перейшов до категорії глядачів о 14 годині 27 хвилин 06 секунд, коли його з Ігоря Святославича збив списом граф Хтознаякий; після чого він (не граф і не кінь, а Мгобокбекбе) приєднався до коханої Естер, яка, як і обіцяла, прийшла повболівати.

Жорик Дев'ятий, то пак Георгій Георгієвич Мирополкович, перейшов до категорії глядачів о 15 годині 57 хвилин 46 секунд, коли його збив з ніг гумовим мечем лицар Павіанченко; після чого король приєднався до дружини Зіньки й дочок: Зінулі й Зіночки.

Барон Аркадій, то пак Аркадій Левович Глімпельштейн, перейшов до категорії глядачів о 17 годині 31 хвилину 32 секунди, збитий з Людовика списом Анатолія Кіловата; після чого свіжий шмокиконський барон приєднався до дружини Оксани й сина Бориса Аркадійовича.

Річард Левове Копито, то пак Річард Ілліч Лойковицький, перейшов до категорії глядачів о 17 годині 32 хвилини 02 секунди, збитий з ніг мечем (гумовим, зрозуміло) барона Бореньки.

У фінал вийшли: Лицар Поштової Скриньки й Сіро-буро-малиновий Лицар.

Чемпіоном цього турніру став Лицар Поштової Скриньки. Чемпіонський кубок за традицією одержав із рук королеви. А другому фіналістові вона ж вручила почесний диплом фіналіста.

Коли Зінька Одинадцята вручала диплом, то тільки дуже хороше виховання утримало її від того, щоб шугнутися від лицаря з відразою. Тому що від нього нестерпно смерділо часником. І правило хорошого тону перешкодило їй сварливо висловити витязеві, що це жлобство й егоїзм – явитися в громадське місце, де велике скупчення людей, і неабияк нажертися перед цим сморідного овочу.

Королева й припустити не могла, що якби не часник, Сіро-буро-малиновий Лицар взагалі не зміг би взяти участі у турнірі. Адже він був не зовсім звичайною людиною. Але цієї його, так би мовити, часникової таємниці безцінний читач довідається з розділу тридцять шостого за назвою «Що начудив Хома Лукич».

Можливо, безцінний читачу, ти очікував, що чемпіоном виявиться Лицар Пивної Кружки. Можливо, тебе засмутило, розчарувало або навіть обурило, що перемогу одержав не хтось зі знайомих тобі, а якийсь невідомий, що не є навіть членом колективу Напівкруглого Столу. Але не може Автор спотворювати правду на догоду твоїм очікуванням. Яким би тямущим і кмітливим не був колишній келих-мовець, він робив тільки перші кроки на лицарському поприщі, був, що називається, «без ночі не тутешній», не мав турнірного досвіду. Тому, якби Автор збрехав, що він став чемпіоном, ти повинен був би подумати, що Автор усе це вигадує, а не бере з терентопської дійсності. Але ж ці Терентопські хроніки не менш правдиві, ніж інші книги про чарівні паралельні світи!

– Не розумію, для чого треба було поміщати отут список імен незалежних лицарів, що брали участь у турнірі, – гарчить Права півкуля авторського мозку. – Очевидно ж, що читач їх однаково не запам'ятає, та й нахріна йому їх запам'ятовувати; а по-друге, переважна більшість цих персонажів ніде більше в Терентопських хроніках не згадуватиметься. Стало бути, у цьому не було жодної практичної необхідності. Просто порожня витрата простору рукопису й читацького часу.

– З тим, що читач їх не запам'ятає, і що вони, здебільшого, ніде більше не з'являться, я з тобою згодний, Права, – киває верхньою частиною організму Автор. – Я утнув це не в силу практичної необхідності, а з бажання дотриматися традицій епосів. Тому що для епосів типовим є наявність списків, складених із досить великої кількості імен або назв. Тому, будучи, так би мовити, нехай і доморослим, нехай і свіжоспеченим епосистом...

– Ким? – перепитує скрупульозна Ліва півкуля.

– Еее... Епосцем...

– Ким? – знову перепитує внутрічерепний предмет.

– Еее... Епосяком...

– Ким?

– Еее... Епосителем...

– Ким?

– Еее... Епосонавтом...

– Ким?

– Еее... Епосарем...

– Ким?

– Еее... Епосником...

– Ким?

– Еее... Епосчиком...

– Ким?

– Еее... Епосатом...

– Ким?

– Еее... Епосавцем...

– Ким?

– Еее... Епосургом...

– Ким?

– Еее... Епосюном...