☼ ☼ ☼

У газеті «Лиса правда» правда була присутня тільки у вигляді слова в заголовку. Як і багато інших видань, присвячених паранормальним явищам, це розважало читачів небилицями-вигадками. Наприклад, у тому номері, який готувався до випуску під час перебування в Харкові товстого мага Цвяха, були інформації (чи, може, правильніше сказати, дезінформації) про:

виявлення таємничої мумії в прадавніх підземеллях, розкритих при будівництві чергового тунелю харківського метро;

про появу реліктового гоміноїда (то пак так званої «снігової людини») у парку Артема;

про привид князя Ігоря Святославича Новгород-Сіверського, якого днями, мовляв, бачили у Верхньому Салтові, де живий князь зі своїм знаменитим полком побував 810 років тому;

про величезних тарганів-мутантів, замічених на колишньому військовому полігоні біля селища Солоницівки;

про НПО (непізнаний повзучий об'єкт) на Москалівці, який, за свідченням очевидця, був розміром із людину, але виділяв сморід і нечленороздільні звуки;

про те, як під час пологів у пологовому будинку на розі вулиць Чарльза Дарвіна і Ювеналія Мельникова дитина, ще не встигнувши повністю народитися, заговорила давньоірландською мовою;

про те, що на газоні скверу на майдані Свободи виявлені глибокі велетневі сліди, а на металевих туфлях пам'ятника В.І. Леніну, тобто так званому Іллічу, що стоїть поруч на постаменті, – свіжий ґрунт;

про те, що при розтині трупа померлого безхатченка в харківському морзі патологоанатоми були шоковані тим, що кістяк його був із золота 750-ї проби, інкрустованого діамантами;

про те, що собака одного відомого харківського журналіста, ім'я якого не вказувалося, знесла яйце, з якого вилупилося пташеня;

і так далі.

Журналісти « Лисої правди» створювали репортажі й інтерв'ю, не залишаючи стін редакції, адже єдиним джерелом інформації для них була власна уява. Напевно, це видання кимсь купувалося й читалося, судячи з того, що в процесі його існування Фауст Рабіновиченко придбав новий «Мерседес», нові престижні меблі, зробив євроремонт у квартирі на Римарській і почав будівництво триповерхової дачі десь біля Пісочина.

Редактор любив проказувати: «У наш важ... – (при цьому він випивав чарку дорогого французького коньяку, занюхував ананасом і заїдав чорним кав'яром) – ...кий час людям хочеться не мерзенної жорстокої правди, а інформацій, які відволікли б їх від насущних проблем і розважили чимсь надприродним»...

Почувши із редакційного телефону про повінь у квартирі з євроремонтом, Рабіновиченко кулею вилетів з маленької редакції в старому одноповерховому будиночку й оперативно перемістився на новому «Мерседесі» з Лисої Гори до центру міста.

Коли його авто завмерло на майданчику перед будинком колишнього оперного театру, коли він, ляснувши дверцятами, кинувся до рідних пенатів, перед ним виникли п'ятеро в сірих плащах і шпигунських окулярах і один товстий у вельветовій куртці.

– Це він, – шепнув телепату агент Іван-чай з появою з машини щуплого вузькоплечого суб'єкта з великим чолом і в великих окулярах на великому носі.

– Фаусте Соломоновичу, дивіться мені в очі, – вкрадливим голосом вимовив Гліб Цвях.

Редактор «Лисої правди» глянув на нього, збираючись щось сказати, але раптом похитнувся, витягнув руки по швах, витріщив безглузді очі й завмер. Потім, злегка погойдуючись, як хамелеон у русі, він з байдужістю сомнамбули або робота зробив крок уперед.

– Професійно спрацьовано! – похвалив мага Рафаель Комаха. – Продовжуйте.

Дотримуючись беззвучних наказів чарівника, журналіст, безвладний наче маріонетка, увійшов у свій під'їзд, піднявся на свій другий поверх і вставив ключ у замок своїх дверей. За дверима оглушливо загавкав собака, чуючи присутність незнайомців. Судячи з голосу, звір був немаленьким, не болонкою або шпіцом.

– Ця тварина своїм лементом увесь дім на ноги підніме, – засмутився чи то Кульбаба, чи то Конвалія.

– Напевно, зуби чіпкі, – зіщулився чи то Ромашка, чи то Незабудка.

– Ну зробіть же що-небудь, чарівнику, щоби собака замовчав! – попросив Іван-чай.

– Еее... – задумався чарівник.

– На «еее» немає часу. Давайте, скоріше, – підганяв агент.

Гліб Любомирович метушливо витяг з-під сорочки ланцюжок з металевим магічним знаком, що висів на шиї, і, направивши знак на двері, замурмотав заклинання. Щось на зразок: «Ахявцовтцинвірачитиротвопйамуденучатичжотудалкирпялдешилясьтидованамяннанилказмикьснулкачмінжварпсєенретілрібанйец».

Звук крізь двері обірвався на напівгавкоті. Сомнамбулічний редактор відкрив двері й у супроводі шпигунів і мага перемістився в шикарну квартиру.

– Ой, хто це? – запитав басом чи то Конвалія, чи то Ромашка, указуючи чорною рукавичкою на маленьке чудовисько біля своїх ніг.

Це була небачена тварина, завбільшки з великого щура, із щурячим же хвостиком, покрита білою в чорну цяточку шерстю, з якої подекуди стирчало такого ж розцвічення пір'я; із дзьобом і чотирма кінцівками – дві задні були схожі на ноги звіра, дві передні нагадували крила обскубаного курчати. Наявність дзьоба надавала чуперадлику подобу маленької пародії на грифона, з тією різницею, що, на відміну від грифона, він мав не шість кінцівок, а тільки чотири (не рахуючи хвоста, звичайно). Втім, Льюїс Керрол, малюючи ілюстрації до своєї казки «Аліса в Підземеллі», зобразив Грифона не з шістьма, а з чотирма кінцівками, тобто без крил. Тож можна сказати, що перетворений Цвяхом собака став трохи схожим на ті малюнки Керролла.

– Ну ви ж бажали, щоби воно не гавкало, – пояснював товстун, – от я й перетворив її... ну, або, принаймні, намагався перетворити...

– На кого? – уточнював Іван-чай.

– На горобця.

– Горобця?! – перепитав з великим подивом фальцетом чи то Незабудка, чи то Конвалія, розглядаючи плямистого виродка, який, попискуючи на підлозі, норовив дзьобнути шнурок шпигунської туфлі.

– А ви як хотіли! – сварливо забуркотів ображений чарівник. – Думаєте, от так, з бухти-барахти, зопалу, та ще наосліп крізь двері... До того ж я спеціалізуюся не на перетвореннях, а на ясновидінні...

– Нічого-нічого, головне, що воно не гавкає й не кусає, – басом заспокоїв мага чи то Ромашка, чи то Кульбаба.

Чарівник зайшов у кухню в супроводі загіпнотизованого редактора, посадив останнього на табуретку, поклав на стіл сумку з журналом «Мандрівник-надомник», щоб мати вільними руки, помив долоні під краном, витер рушником, доторкнувся товстими пальцями до чола піддослідного, закотив очі, роззявив рота, побілів і видав традиційний звук із традиційним запахом. Потім відсторонив від Рабіновиченка зіпрілі руки й став робити паси над його головою, корчачи пальці...

Закінчивши, витер носовичком піт, слину і шмарклі. І повідомив шпигунам:

– Ви дарма турбувались. Стаття про яйце динозавра – повна вигадка. Він сам її склав, сидячи, вибачаюсь, на унітазі й беручи інформацію зі стелі, або, якщо завгодно, висмоктуючи з пальця. І згаданого там біолога Петренкошвілі-Джигарханштейна він сам придумав. Немає такого біолога, тож не дивно, що ви не змогли його знайти. Те, що стаття збіглася за часом з викраденням у Терентопії драконячого яйця – цілковита випадковість. Можна вважати, що викрадене яйце все ще перебуває на території нашого королівства.

– Ух, камінь із душі... – посміхнувся агент Іван-чай, і розвідники, потискуючи один одному рукавички, стали поздоровляти один одного з настільки успішним підсумком операції «Дротяний кефір».

– Він нас не запам'ятав? – кивнув Іван-чай на Рабіновиченка, який сидів на табуреті із заплющеними очима рівно, начебто лінійку проковтнув.

– Я вклав йому фальшиву пам'ять, – заспокоїв чарівник. – За п'ять хвилин він опритомніє, і буде пам'ятати, як, приїхавши сюди, наодинці ввійшов у квартиру й зрозумів, що його телефонним дзвінком розіграли невідомі жартівники. Нас у його пам'яті не буде.