А барон Геннадій:

– Молодий лицар Петро Іванович приїхав у гості до молодого ж лицаря Івана Петровича. Входить до його замку і бачить вазу, на яку наклеєний паперовий ярлик із написом «Ваза імені Івана Петровича», потім крісло з ярликом «Крісло імені Івана Петровича», потім – «Кактус імені Івана Петровича», «Віник імені Івана Петровича», «Чайник імені Івана Петровича» і так далі. Навіть у туалеті на унітазі було – «Унітаз імені Івана Петровича». Здивувавшись, гість запитав господаря, що би це значило. І той відповідає: «Мені один старий мудрий лицар сказав: треба називати речі своїми іменами. От я і назвав речі в замку своїм ім'ям».

– Ха-ха, – потішалися слухачі.

А граф Леонід Заканавний:

– Один лицар-забіяка привітав приятеля із днем народження, і побажав йому: «Будь щасливий, мій дорогий друже! Будь щасливий, і якомога скоріше!» Але через забіякуватість не стримався й додав: «Бо якщо ти протягом години не станеш щасливим, то я тобі за це, мерзотнику, усю морду поб'ю!»

– Ха-ха, – реготали слухачі.

А лицар Андрій Схожий:

– Їхали одного разу лісом два лицарі, молодий і зрілий. «Он, бачиш, – говорив зрілий молодому, – під кущем...» – «Ага, бачу, – відповідав інший, – лежить лайно». – «Про що це говорить?» – «Про те, що там хтось покакав». – «Ні, мій молодий друже, – заперечив зрілий, – це ні про що не говорить, тому що ЦЕ говорити взагалі ні про що не здатне, оскільки в ЦЬОГО немає ані рота, ані язика, ані голосових зв'язок». Молодий придивився: але ж дійсно... І вразився молодий мудрості співрозмовника.

– Ха-ха, – трималися за животи слухачі.

(Річард Левове Копито, хоча теж хихикнув, однак все ж таки зауважив, що під час застілля згадувати про екскременти недобре, тому що людину чутливу й бридливу через це може знудити).

А барон Андрій Цинік:

– Розповідаю казочку. Жила в одному королівстві прекрасна діва. І, як водиться, чекала вона, що приїде до неї прекрасний принц на білому коні. Чекала-чекала, і дочекалася: нарешті, приїхав-таки до неї прекрасний принц на білому коні. І стала прекрасна діва жити з тим коханим... Ні, не з коханим принцом, а з коханим конем. Оскільки у неї були нестандартні любовні уподобання, то прекрасного принца на білому коні вона чекала заради білого коня, а не заради прекрасного принца. Їй плювати було на прекрасних принців, проте вона шаленіла від білих жеребців. Тож прекрасний принц повернувся до свого королівства із купою грошей, радіючи, що так вигідно продав непарнокопиту скотиняку-альбіноса. Отут казочці й кінець.

– Ха-ха, – скалили зуби слухачі.

А барон Аркадій:

– Один лицар, бажаючи утнути комплімент панночці, яка йому подобалася, сказав: «Панно, маю вам сказати, що ви симпатична». І що б ви думали? Панночка відразу вліпила йому ляпасу і сердито пішла, крикнувши, щоби він до неї більше не підходив, інакше вона йому, мовляв, усю фізіономію роздряпає нігтями за таку образу.

– Тю! – здивувався граф Леонід Заканавний.

– Ди... ди... дивно! – викликнув граф Леонід Жвавий.

– Може, ха-ха, вона воліла, аби він назвав її не симпатичною, а дуже-дуже симпатичною, – припустив граф Леонід Хихотунчик, – а просто «симпатична», ха-ха, без, так би мовити, посилення, здалося їй недостатньою, а відтак, ха-ха, образливою характеристикою її краси.

– Ні, – заперечив Аркадій, – справа в тому, що в цього лицаря були дефекти вимови. Тому замість «Панно, маю вам сказати, що ви симпатична», з його рота прозвучало: «Панно, маю вам шказанзи, що ви шимпанзична».

– Тобто вона подумала, що він каже, мовляв, вона схожа на шимпанзе, – догадався граф Омелян.

– Звичайно! – підтвердив Аркадій.

– Ха-ха-ха! – засміялися лицар Остап Окрошколюб, граф Леонід Заканавний, граф Леонід Жвавий, граф Леонід Хихотунчик і граф Омелян.

– Га-га-га! – вторили їм лицар Річард Левове Копито, барон Річард Неголений, барон Тарас, барон Панас і барон Порфирій

– Хо-хо-хо! – реготали лицар Хома, барон Андрій Цинік, барон Геннадій, барон Євген і барон Вадим Оптиміст.

– Ги-ги-ги! – помирали зо сміху барон Сергій, лицар Ярослав, лицар Андрій Схожий, лицар Федір і лицар Юрій Капітальний.

А лицар Борис пирскався зовсім уже оригінально:

– Хю-хю-хю! Зрозумійте мене правильно.

І так далі й таке інше. «Продовжувати сміятися легше, чим закінчити сміх», як написав Козьма Прутков.

Коли ж жарти й анекдоти все-таки вичерпалися, гуляк потягнуло на лірику, то пак на поезію з музикою, то пак на пісні.

Як уміли, так і загорланили.

Були тут і українські – «Несе Галя воду», «Туман яром»; і російські «Ой то не вечер, то не вечер», «Ой мороз, мороз»; і єврейські – «Хава нагіла» і «Тумбалалайка». Але в основному, звичайно, – терентопські застільні: «Балада про доблесного лицаря Адама, злого дракона та гарну даму», «Рояль у кущах», «Політ паровоза», «Самозахист без цьомкання», «Дві неголені корови» та інші.

Для читача, що цікавиться піснями екзотичних країн (а Терентопія, погодься, безцінний читачу, по-своєму країна досить екзотична), Автор пропонує тексти деяких терентопських застільних, з яких склав наступне щось (то пак наступний восьмий розділ), який так і називатиметься: «Терентопські застільні».

«Цікаво, – можливо мислиш ти, безцінний читачу, – а на які кошти, властиво, живуть ці добродії лицарі? От п'ють-гуляють, пісень горланять; ну, поб'ються на турнірі; ну, повипендрюются перед прекрасними дамами... Але вони ж ніде не працюють, ніякого товару не виробляють, отже, нічого чесним, необхідним суспільству трудом не заробляють. На які ж бабки вони так безтурботно існують?».

Автор відповідає негайно: зарплату вони отримують. Гроші на зарплату лицарям беруться з державної (або королівської) казни. Казна ж має два основні джерела грошей. Перше джерело – податки й пожертвування...

«Ага! Податки! Я так і думав! – строго, можливо, покачаєш ти головою, читачу. – Виходить, прості чесні трудівники повинні в поті чола заробляти гроші й віддавати їх на утримання цих вельможних дармоїдів! Та ці твої лицарі, пане Авторе, просто трутні й ледарі, що сидять на шиї трудового народу! Нічого, прийде час, коли терпіння народу скінчиться, і його мозолиста рука цим нахлібникам так...» І т.д. і т.п.

Ці твої погрози, читачу, викликають у пам'яті Автора слова із тридцять першого розділу другої книги веселої епопеї «Ґарґантюа та Пантаґрюель» дотепного Франсуа Рабле: «Усі лицарі Круглого Столу... дістають щигля по носі».

Якщо ти дійсно, безцінний мій читачу, думаєш, що трудовий народ Терентопії сприймає лицарів як баласт на своїй шиї, то ти, вибачаюся, влучив ніздрею у небо (походження цього дивного словосполучення пояснене в першому щосі, нагадує про всяк випадок читачеві Автор). Тому що для терентопців лицарі – живий пам'ятник традицій. А утримання пам'ятника традицій уважалося там таким же благородним обов'язком, як реставрація пам'ятників архітектури. Ніхто ж не каже, мовляв, Пізанська вежа, або там Біґ Бен, або, скажімо, Нотр Дам де Парі б'ють байдики, ухиляються від роботи, не створюють ніякого товару, тому не треба їх реставрувати. Без розмов витрачають грошики на реставрацію, тому що – пам'ятник, національна гордість. От так само й з терентопськими лицарями. Деякі особливо свідомі трудівники крім податків здавали в податкові контори ще й добровільні пожертвування, пишаючись своїм патріотизмом. Треба сказати, терентопці – народ роботящий і ініціативний, заробляють непогано. І ці податки для них – дрібниця, крапля в калюжі. До того ж, в останні роки, коли в королівстві стали з'являтися закордонні туристи зі своєю валютою, утримувати лицарство стало вигідно, адже саме воно, лицарство, є однією із найекзотичніших принад для такої публіки. Тому якщо б який-небудь революціонер спробував скинути Напівкруглий Стіл, то трудовий народ надавав би мозолистою рукою такому ентузіастові по вухах.

Друге джерело грошей для лицарської зарплати – продаж квитків на лицарські турніри, які в Терентопії так само популярні, як у Бразилії футбол. А ще – листівок і інших сувенірів з портретами лицарів. Твоє гіпотетичне висловлення, читачу, що лицарі не виробляють ніякого товару, не зовсім вірно. Тому що люди платять гроші не тільки за їжу, посуд, меблі, одяг, побутові прилади та інші предмети. Але також і за квитки на концерти, виставки, спектаклі, циркові атракціони, спортивні змагання та інші шоу. Тому видовища теж є, можна сказати, товаром. А оскільки одним із найпопулярніших видовищ у королівстві є лицарські турніри, то їх можна вважати виробленим лицарями товаром. А тих, хто виробляє товар, за який народ із задоволенням платить гроші, не можна обзивати трутнями й ледарями, що сидять на чужій шиї.