Як ми бачили у випадку з драконом Інокентієм Карловичем, на прийом до короля будь-який громадянин міг з'явитися запросто в будь-який час без попереднього запису. Але в розпорядку дня монарха були години, спеціально відведені для спілкування з підданими, коли всякий бажаючий міг поділитися з Жориком Дев'ятим своїми проблемами, поскаржитися й попросити допомоги.
У цей день аудієнції в короля просили:
1) артист Театру Художнього Свисту імені Солов'я-Розбійника Микола Квінтиліанович Фраєр, що скаржився на мера столиці Павла Бойконоса, мовляв, градоначальник винуватий у недостатній кількості сміттєвих урн на вулицях Жорикбурга;
2) фермер-страусівник Гнат Свиридович Кактусенко, який просив заснувати нове професійне свято – День страусівника;
3) гола красуня зі смарагдовим волоссям – русалка Катя, котра жалілася, що русалок не пускають у театри й інші культурні установи, вимагають, щоб вони, русалки, одяглися, що суперечить русалчиним традиціям;
4) фея Зося Трефова, що пропонувала звести у столиці монумент першим покорителькам повітряного простору;
5) мовлячий єдиноріг Буцефаленко, який вимагав, щоб у громадських туалетах установили унітази не тільки для людей, але й для розмовляючих тварин різних видів і розмірів, з урахуванням їхньої анатомії, а то виходить дискримінація за біологічною ознакою;
6) чернець із монастиря святого Харлампія Бездюківського – брат Аполлінарій, що требував, аби своїм указом король заборонив жінкам ходити де попало із повністю оголеними губами, «ібо сіє вводить у спокусу й навіває гріховні бажання»...
Та інші громадяни.
Ченцеві король різко й сердито відмовив, мовляв, нема чого насаджувати мракобісся. Мерові Бойконосу зателефонував і попросив навести лад з урнами й туалетами. У календарі знайшов день, що не є святковим, і відзначив у записній книзі, щоб не забути указом зробити його святом страусівників. Подзвонив у театри, на які скаржилася русалка. Театральні директори виправдовувалися, що, мовляв, якщо в глядацькому залі будуть голі красуні, то глядачі витріщатимуться на цю вроду, не звертаючи уваги на одягнених акторів, а актори теж живі люди – їм хочеться уваги. Король попросив їх вирішити цю проблему таким чином, щоб не утискати ні прав, ні традицій русалок. Ті обіцяли подумати. Відреагував глава країни й на інші звернення громадян.
☼ ☼ ☼
Потім Жорик Дев'ятий у супроводі Юрія Антоновича Рябозада власноручно годував немовлячих мешканців замку – вигодованців улюбленого зоопарку...
Зоопарк короля Терентопії за кількістю й різноманітністю тварин, звичайно ж, дуже поступався кращим зоопаркам Великого Світу. Там не було ані бегемотів, ані носорогів, ані слонів, ані жирафів... У Терентопії тропічні гіганти не жили, а з Великого Світу доправити їх туди нереально. Крім усього іншого, вони б просто не протиснулися крізь скромні двері, оббиті дерматином, а переміщати їх частинами, як автомобілі, ти сам, безцінний читачу, розумієш...
Зате там були такі істоти, про яких навіть мріяти не можуть найшикарніші зоопарки Великого Світу: єдинороги та грифони (навіть один альбінос!). А також чудовиська з Окраїнних Земель: водоплавна коза (з ластами замість ніг), пернатий вовк, сухопутний непарнокопитий сом, летючий ведмідь (аналог кажана, але набагато більшого розміру), гігантський глист та інші. Глист, до речі, був незвичайним не тільки своїм розміром (півтора метри в товщину й два метри в довжину), але й дивним забарвленням: жовті плями по вишневому тлу. Причому плями формою нагадували зображення кубинського революціонера Ернесто Че Гевари. Тобто тварина виглядала так, ніби її розмалював відомий американський (втім, з українським корінням) художник Енді Воргол. Зрозуміло, що при такій величині глист не мав можливості паразитувати в організмі якої-небудь іншої істоти, тому змушений був жити поза, харчуючись рослинною їжею, наче корова. (Теми неймовірної фауни Окраїнних Земель Автор ще торкнеться в щосях п'ятдесят першому «Користь нудотної попси» і сорок восьмому «Семишарова легенда»).
І все-таки більшість екземплярів цього королівського зібрання біологічних об'єктів були звичайними і для Великого Світу.
Після цього Жорик поспілкувався із принцесами, котрі повернулися із занять, довідався, що нового їм сьогодні повідали професори у вузах...
Наприкінці дня він повечеряв відварним коренем лопуха, трохи приправленим обліпиховою олією. Чи треба, безцінний читачу, пояснювати, що він зробив після цього, тобто навіщо зачинився в кабінеті й куди потім непомітно сходив?
А між спілкуванням з дочками й вечерею він перебував у королівській бібліотеці, де дещо читав. І про це важливо сказати, тому що саме це читання спровокує його відправити терентопських лицарів у Велику Яєчну Експедицію.
Як читач уже знає, перший терентопський король Мирополк Романтик десять років подорожував Західною Європою й, крім іншого, зібрав там свою бібліотеку, у якій були й середньовічні лицарські романи з епосами. Після того як Терентопське князівство було перетворено ним на лицарське королівство відповідно до того, що він вичитав у книгах, писання перекладалися терентопською мовою й поширювалися серед підданих монарха, щоб піддані теж набували лицарських чеснот. У королівській бібліотеці, що дісталася Жорику Дев'ятому від предків, були як ці переклади, так і ті, привезені Мирополком, стародруки європейськими мовами.
Автор назве деякі з них, аби читач краще розумів, про що йдеться. «Історія королів Британії» Ґальфріда Монмутського. «Брут» Лайамона. «Бово д'Антона» невідомого автора. «Мул без вузди» Пайена де Мез'єра. «Трістан і Ізольда» Беруля. «Трістан» Ґотфріда Страсбурзького, Ульріха фон Тюргейма й Генріха фон Фрейберґа. «Трістан» П'єра Сали. «Ланселот, або Лицар Воза», «Івейн, або Лицар з Левом», «Персіваль, або Повість про Ґрааль» Кретьєна де Труа. «Парцифаль» і «Тітурель» Вольфрама фон Ешенбаха. «Помста за Раґіделя» і «Мерожис де Портлеґез» Рауля де Удана. «Прекрасний Незнайомець» Рено де Боже. «Мерлін» і «Роман про Ґрааль» Робера де Борона. «Роман про Розу» Гійома де Лорріса й Жана де Міна. «Амадис Ґальський» Ґарсі Родріґеса де Монтальво. «Сер Ґавейн і Зелений Лицар» невідомого автора. «Тірант Білий» Жоанота Мартуреля. «Пальмерін Оливський» невідомого автора. «Історія Мерліна» Паоліно П'єрі. «Ґверіно на прізвисько Бідолаха» і «Французькі королі» Андреа да Барберіно. «Закоханий Роланд» Маттео Боярдо. «Шалений Роланд» Лудовіко Аріосто. Ну й, звичайно, «Смерть Артура» Томаса Мелорі. І чимало інших.
Цього разу Жорик Дев'ятий узяв з полиці «Смерть Артура» Мелорі, а конкретніше – шосту книгу цього епосу за назвою «Повість про Святий Ґрааль в короткому ізводі зі французької мови, що вона є такою повістю, котра трактує про найщиріше і найсвятіше, що є на цім світі».
Думка, що варто лицарів Напівкруглого Столу відправити на пошуки викраденого драконячого яйця, мигнула в голові терентопського монарха ще чотири дні тому, у Гірчичній печері. Але ґрунтовно ствердилася в цім приміщенні (не в печері, а в голові) після того, як Жорик прочитав наступні рядки Мелорі:
«По закінченню служби король побажав довідатися, скільки ж лицарів викликалися на подвиг в ім'я Святого Ґрааля. І виявилося, що загальним числом їх було сто п'ятдесят і всі вони – лицарі Круглого Столу.
От надягли вони шоломи й на прощання всі поклонилися королю й королеві...
А ранком вони всі погодилися, що їм треба роз'їхатися. І вони всі розлучилися в ранкову годину й плакали, прощаючись, і кожний лицар звернув на той шлях, який найбільш припав йому до душі».
Якщо до Дня Шляхетного Мордобою міліція не знайде яйце, то до пошуків приєднаються й лицарі, не тільки придворні, але й незалежні, помандрувавши королівством, як лицарі Артура в пошуках чудесної чаші, вирішив Жорик Дев'ятий. А якщо навіть міліціонери знайдуть яйце, однаково відправлю лицарів у подорожі, а то засиділися вони на одному місці, а тим часом на них десь чекають якісь подвиги.
