– Звісно, я схвалюю залучення чарівника до цього розслідування, і прохаю вас, Глібе Любомировичу, як громадянина й патріота, допомогти нашим доблесним розвідникам, – вимовив Жорик Дев'ятий.
– Гаразд. А коли? – запитав угодований патріот.
– А хоча б сьогодні, – попросив Рафаель Комаха. – Чим скоріше, тим краще.
– Сьогодні не зможу. Я давно не спав, давно не їв, у мене немає сил. Мені треба відпочити. Чарівники теж люди. Редактор не вовк, у ліс не втече. Завтра.
– Домовилися. Завтра о шістнадцятій нуль нуль ми з колегами чекатимемо на вас у Харкові біля входу в бар «Білий Крокодил».
– А де це?
– У центрі міста, біля оперних театрів – старого й нового. За адресою: вулиця Римарська, будинок номер дев'ятнадцять. Цей газетний редактор Фауст Рабіновиченко мешкає на другому поверсі, а на першому, крім іншого, є бар «Білий Крокодил».
– Зрозуміло. Знайду.
– Ваш пароль: «Чи не знаєте, де можна купити воскові цвяхи?», наш відгук: «Краще купіть льодяні шурупи». Простежте, щоби не було «хвоста». А тепер – розходимося по одному.
Попрощавшись і конспіративно прикривши низ обличчя коміром, законспірований кавалер Ордена Почесного Гною покинув Королівський замок. Відправився відсипатися і втомлений ясновидець...
Автор же прагне, читачу, дещо додати щодо прочитаної королем газетної замітки.
Онук одного харківського поштмейстера написав у своїй повісті «Тарас Бульба», що, мовляв, рідко який гоголь долетить до середини Дніпра. Вірніше, він висловився так не тільки про птицю, називану гоголем, а взагалі про птахів.
А от про річку Лопань, що протікає містом Харковом і зливається в його історичному центрі з рікою Харків, цей вищезгаданий онук міг би написати, що «Усякий птах запросто долетить до середини Лопані. Навіть курка. А місцями й дійде пішки». Тому брехня про лопанських плезіозаврів виглядає цілковитою безглуздістю.
До слова, про курей. Народ проказує про багато явищ: «Це курям на сміх». Так, наприклад, харківський народ міг би сказати про інформацію щодо лопанських плезіозаврів. Собакам, слонам, крукам, восьминогам, дельфінам, папугам, мавпам, навіть пересмішникам (є такі птахи), і багатьом іншим не на сміх, а курям на сміх. Із чого випливає логічний висновок, що народ уважає курей найсміхотливішими з тварин, істотами з добре розвиненим почуттям гумору. Авторові цих рядків чомусь жодного разу не доводилося чути курячого реготу. Але народна мудрість – це вам не хухри-мухри. Народу видніше. І чутніше.
Що ж до інших пташинок, то перебільшив, ох, сильно перебільшив ширину Дніпра Микола Васильович Гоголь (як ти, поза всяким сумнівом, зрозумів, безцінний читачу, саме він є тим самим харківсько-поштмейстерським онуком), говорячи (вірніше – пишучи), що рідкий птах долетить до його середини. Якщо багато перелітних птахів долітають аж до Африки або інших теплих територій, то долетіти не те що до середини, а хоч і на інший берег – це їм раз плюнути. Слушним твердження Миколи Васильовича є хіба в тому розумінні, що нема чого птахові (якщо він не водоплавний) долітати тільки до середини. Нормальний птах, долетівши до середини, продовжить політ. І тільки якийсь недорозвинений у фізичному або розумовому аспекті, долетівши до середини (або навіть не долетівши), шубовсне та втопиться. Але якщо недорозвинених уважати рідкими, то тут Гоголь правий. А щодо нормальних – не правий.
От якби Гоголь так написав про цеглу, наприклад, це було б вірно. Дійсно, рідко яка цеглина долетить до середини Дніпра, навіть якщо її метнув чемпіон світу або олімпійських ігор з метання... Ну, метання цегли поки не є олімпійським видом спорту, та й чемпіонатів світу із цього виду, можливо, поки не проводиться. Ну, припустимо, її метнув чемпіон з метання списа, диска, штовханню ядра, або ще який фахівець у категорії кидань, шпурлянь, жбурянь, запускань і т.д.; ну там бейсболіст, боулінгіст і таке інше. Будь він хоч найспортивнішим і потужнішим, май біцепси з буханець, і то – не долетить цеглина до середини Дніпра, ніяк не долетить. Тобто долетить, звичайно, якщо кидати в Росії, де джерела цієї ріки, де вона ще вузенька. Долетить і перелетить. Але ближче до низов'їв, в Україні (що й мав на увазі Гоголь) – дзуськи! Та трепетне ставлення до класиків не дозволяє нам заміняти в їхніх шедеврах птаство на цеглу, навіть якщо це формально вірніше.
– Якщо читач досить обізнаний щодо палеонтології, – каже раптом педантична Ліва півкуля авторського мозку, – то на текст у газеті «Лиса правда» він може заперечити, що, по-перше, плезіозаври не належать до категорії динозаврів, хоча схожі і мають однакове закінчення в назві, а по-друге, на думку авторитетних палеонтологів, плезіозаври не відкладали яєць на суші, як морські черепахи або там пінгвіни, а народжували у воді одразу живих дитинчат, як дельфіни та кити.
– Я не сперечаюся, – відповідає Автор. – Але газета «Лиса правда» була виданням не науковим, не академічним, а скоріше розважальним, тому не дотримувалася наукової скрупульозності.
Та повернемося до короля Жорика Дев'ятого і його родини.
☼ ☼ ☼
В XVI столітті один польський священник винайшов бутерброд, тобто придумав намазувати вершкове масло на скибку хліба (дивно, що до того протягом тисячоріч поїдання хліба й масла, людству не спало на думку з'єднати ці продукти, намазавши один на іншій).
А в XVII сторіччі один український підприємець, який у молодості був запорізьким козаком, винайшов каву по-віденськи, тобто придумав додавати у каву вершки та мед.
Втім, бутерброд був не єдиним досягненням поляка, а кава по-віденськи – не єдиним досягненням українця.
Поляк, якого кликали Миколаєм Коперником і який крім польських предків мав також і німецьких, зробив великі відкриття й в області астрономії, що читачеві, звичайно, добре відомо. Крім того, він був лікарем, математиком, фізиком, юристом, дипломатом і філософом.
А українець, якого кликали Юрієм Францем Кульчицьким, крім вищезгаданого напою винайшов і прикуску до нього – рогалики, тобто випічку у формі півмісяця, що ті штуки французи, додавши у них начинки, назвали круасанами (що в перекладі з французької і означає «півмісяць»). А також заснував першу у Відні й одну з перших у Європі каварню (за назвою «Під Синьою Пляшкою»), через що придбав репутацію людини, завдяки котрій пиття кави стало серед європейців модним заняттям.
Австрійці оголосили його своїм національним героєм і встановили йому пам'ятник у Відні. Втім, можливо не стільки у зв'язку з його кулінарними досягненнями, скільки із приводу порятунку ним австрійської столиці від турецької окупації. Йому, завдяки хорошому знанню турецької мови й турецьких звичаїв, удалося із обложеного турками Відня просочитися крізь турецьку армію й викликати на підмогу армію польсько-австро-німецьку, яка турок там розгромила. Інших сміливців, котрі намагалися зробити те ж саме, турки вбили, а українцеві пощастилося переконати турків, що він свій, теж турок, здійснити подвиг і залишитися живим. У якості нагороди за сміливість і спритність вибрав відбитий у турків трофей – лантухи із зернами кави (що й дозволило йому заснувати кавовий бізнес). А винайдені ним рогалики нагадували про перемогу над мусульманами, адже символом ісламу є саме півмісяць.
– Якого хріну! – скрикує обурено раптом Права півкуля авторського мозку.
– Ніякого хріну, – відповідає Автор. – Ніякого хріну ані в рогалики, ані в каву по-віденськи Кульчицький не додавав; та й Коперник робив бутерброди без хріну.
– Ні, якого хріну ти про це розповідаєш?! Це, по-твоєму, «повернемося до Жорика Дев'ятого та його родини»?! Яке відношення до терентопського короля мають ці просторікування про Кульчицького й Коперника?
– Відношення от яке: ранком двадцять першого вересня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року Жорик Дев'ятий, Зінька Одинадцята, Зінуля й Зіночка поснідали. Як, втім, вони це робили ранком кожного дня. Отож, під час сніданку обидві принцеси пили саме винахід українця Юрія Франца Кульчицького і їли винахід саме поляка Миколая Коперника. Що й стало для мене приводом повідомити читача про причетність цих двох чудових чоловіків до цих усім добре відомих продуктів харчування. Може, читач цього раніше не знав, а тепер знає. Бо я прагну, щоб моя писанина не тільки розважала читача, але й розширювала його світогляд, насичувала новими знаннями. Тому я й суну час від часу в неї цікаві й забавні, але не всім відомі факти з історії й культури як Харкова і України, так і взагалі людства. Надихнув мене на це геніальний Франсуа Рабле, який так само свою веселу епопею «Ґарґантюа та Пантаґрюель», крім сміховинних пригод потішних героїв, нафарширував і масою пізнавальних інформацій, що розширюють читачеві світогляд та свідомість.
