Лицаря Федота підтримали інші лицарі, і королева Зінька Шоста була оголошена королем Зіньком Шостим (вимовляли на чоловічий манер, щоб гармоніювало з титулом). У документах тих часів можна прочитати: «король Зінька Шостий зробив те-то», «король Зінька Шостий сказав се-то»...

Оскільки раніше у країні не було глав держави з іменем Зінька, то хотіли назвати його Зіньком Першим. Але відразу зміркували, що майбутні школярі на уроках історії плутатимуть Зіньку Першого із Зінькою Першою (а це ж геть несхожі люди, що жили в різні епохи), отримувати через це погані оцінки й засмучуватися. Тому, щоб уникнути плутанини й прикрості майбутніх школярів, вирішили залишити новому королю колишній «жіночий» номер.

За пару років правління короля-жінки придворні лицарі знову зібралися, щоб обговорити важливу тему. Лицар Федот сказав: «Ну король-от в нас є. А от королеви немає. Самотньо нашому королю без королеви. Давайте його, у смислі – її, оженимо». – «На кому?» – запитав граф Лаврентій. «На кому звичайно женять королів, – відповів лицар Федот, – на якійсь милій дівч...» – «Ти думай, що ти кажеш! – перервав граф Лаврентій. – Зінька Шостий сам – жінка. Женити жінку на дівчині – збочення. Подружжя має бути різностатевим. Раз король – жінка, виходить, королевою повинен бути мужчина».

Лицарі пішли до короля й прямо запитали: чи не бажає він (вона) мати пару? Удова Жорика Четвертого, зарум'янившись, зізналася, що їй подобається лицар Федот. Неодруженому лицареві Федоту вдова теж подобалася, і він погодився на шлюб. Так лицар Федот зробився королевою Федькою. Це не означає, що він почав удавати із себе даму: виряджатися в спідниці, мазати фізіономію косметикою і т.д. Ні, він залишався таким саме лицарем як і раніше, але тільки називали його королевою Федькою. У документах тієї епохи читаємо: «Королева Федька зробила те-то», «королева Федька сказала се-то».

Так було тільки доти, поки підріс молодший син Жорика Четвертого. Коли Георгію виповнилося вісімнадцять, його коронували, назвали Жориком П'ятим, передали кермо влади, і Зіньку перестали називати королем, а лицаря Федота – королевою...

(До речі, безцінний читачу, згаданий у цьому монолозі терентопознавця граф Лаврентій (на прізвище Дриґало) нам уже дещо знайомий – після смерті він стане вампіром і за століття першим почує голос розмовляючого пивного келиха, зауважує Автор. Крім того, Автор жадає додати до згадування лицарем Федотом польського короля Ядвіги наступне. Цей король Ядвіга перебував у шлюбі з нашим князем Ягайлом Ольгердовичем. Автор каже «нашим», оскільки є громадянином України, а Україна була частиною Великого князівства Литовського; тому українці взагалі й Автор зокрема мають право глав того князівства називати «наші». Однак, незважаючи на те, що наш Ягайло був у шлюбі з польським королем, ніхто Ягайла, здається, ніколи не називав через те королевою.)

– Можна також згадати, – додає Ім'ян Побатькович Прізвищенко, – що у тисяча сімсот тридцять восьмому році протягом одного тижня обов'язки короля тимчасово виконував простолюдець – простий водовоз на ім'я Октавіан Степанович Бджілка. Це сталося після того, як тодішній король Жорик Третій затіяв із ним розмову про філософію Бенедикта Спінози. Між королем і водовозом виявилися розбіжності у поглядах, і король поліз у бійку. Закінчилася вона синцями на обличчях обох сперечальників. Але оскільки першого удару завдав Жорик Третій, то саме його суд, що розбирав цю справу, вирішив покарати. І засудив на тиждень помінятися з водовозом професіями. Тому король сім днів возив воду на запряженому парою коней возі з великою бочкою, а водовоз у цей час керував королівством, пишучи нові укази. Так він устиг видати укази про підвищення зарплат для водовозів і про заснування золотого ордена за доблесне перевезення води. Але, не дивлячись на виконання Октавіаном Степановичем обов'язків короля, ніхто його справжнім королем у Терентопії не вважав, і в списку королів він не значиться.

– Тепер я, дорогі мої півкулі, Ліва й Права, пропоную закінчити розпити Ім'яна Побатьковича й відпустити його на побачення з їжею, яке я раптово перервав. Тому що все це діла давно минулих днів, обвістки давнини дурної, – говорить Автор. – Якби мені приспічило викласти докладно біографії всіх колишніх королів, знадобилося б писати кілька томів, але я цього робити не маю наміру, оскільки мене більше цікавить епоха Жорика Дев'ятого, і навіть не вся епоха, а осінь тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року...

Коротше кажучи, Автор вручає терентопознавцю невеликий гонорар за лекцію з поясненнями й, пообіцявши й у майбутньому викликати його якщо буде потреба, прощається, після чого той миттєво зникає.

Автор же далі зосереджується на Жорику Дев'ятому.

☼ ☼ ☼

Жорик Дев'ятий (Георгій Георгійович Мирополкович) народився 1949-го року. 1969-го оженився на Зінаїді Козолуп. 1970-го одержав корону від батька – Жорика Восьмого – і став главою Напівкруглого Столу й королівства. Жорик Восьмий (Георгій Олександрович Мирополкович) після цього вийшов на пенсію й зайнявся бджільництвом. 1974-го року народилася принцеса Зінуля, а 1977-го – принцеса Зіночка...

Про те, яка, м'яко висловлюючись, неприємність трапилася із принцесою Зіночкою увечері 20 вересня 1995 року, коли вона, після спілкування в корчмі «Під Рятівною Мухою» з подружкою Естер і пивним келихом Мгобокбекбе, верталася вулицею Франсуа Рабле додому, у Королівський замок, тобі, безцінний читачу, вже відомо. Відомо й про те, як після цього її тато, король Жорик Дев'ятий, поспілкувався зі слідчим Варлаамом Папірусюком, який, крім іншого, відкрив, що нападником-ґвалтівником був Бандюга, і що в результаті опору принцеси цей мерзотник загинув. А ще детектив пообіцяв надіслати наступного ранку до Зіночки чарівника, щоб той очистив її пам'ять від страшних спогадів.

Отож, приблизно о восьмій годині ранку 21 вересня до Королівського замку з'явився, під'їхавши на самохідній тачці Вакули Нетребенька, присланий Папірусюком товстий маг Гліб Любомирович Цвях, втомлений від безсонної ночі в особняку Артаньянца. Вакула Охрімович залишився чекати на нього в машині, щоб після справ в обителі короля відвезти чарівника до його особнячка, упакованого у чохол із виноградного листя, котре вже приготувалося пожовкнути, але поки було зеленим. Його Величність, що чатував на такого візитера з нетерпінням, зустрів його у воротях замку.

– Добре, що ви прийшли, – пошепки говорив король, направляючись із гіпнотизером і телепатом у спальню молодшої дочки, – вона ще спить, учора лікар дав їй сонні краплі.

Принцеса спала, але спала неспокійно: здригалася, стогнала, корчилася – її мучили кошмари. На щоках її був пропасний рум'янець; жовте волосся розметалося рожевою подушкою.

Чарівник розпростер над нею руки й заходився робити паси, корчачи ритмічно товсті пальці, начебто виколупуючи з її голови шкідливі спогади.

Чим довше він водив над дівчиною долонями, тим спокійніше ставав її сон. Хвилин за десять принцеса спала вже нерухомо, рівно дихаючи й навіть посміхаючись.

– Усе, – сказав маг пошепки й, прикривши рот долонею, позіхнув.

Король вказівний палець лівої руки притис до губ, а вказівним і середнім руки правої поворухнув, направивши їх униз. Чи треба тобі, безцінний читачу, пояснювати, що ця фраза жестів означала: тихенько, щоб не розбудити, підемо звідси. І навшпиньках обоє чоловіки вийшли зі спальні й попростували до кабінету короля. Там Гліб Любомирович продовжив:

– Коли вона прокинеться, то буде пам'ятати, що вчора вийшла з корчми «Під Рятівною Мухою» і без усяких там пригод дійшла вулицею Франсуа Рабле до самого замку, почитала книгу, почистила зуби й лягла спати.

– Ви нас так виручили, так виручили, просто й не знаю, як вам дякувати! – захоплювався батько в пластмасовій короні.

– Зазвичай за гіпнотично-телепатичний сеанс мені дякують двадцятьма п'ятьма шурхотиками, – підказав угодований чарівник.