– А якби навіть і почули, що б вони, зрозумійте мене правильно, нам зробили, шмакодявки мініатюрні, – посміхнувся лицар Борис.

– Ну не скажіть, – заперечив Чухайніс, надягаючи окуляри. – Навпаки, чим менше супротивник, тем він небезпечніше.

– Отакої! – не повірив Остап Влучне Вухо, турнірний досвід якого говорив, що з так званими богатирями боротися сутужніше, чим з так званими шибздиками.

– Звичайно! – наполягав Панас Єрмолайович. – Візьміть хвороботворні бактерії й віруси: маленькі-маленькі, а ніякими мечами, стрілами й навіть кулеметами їх не переможеш. А великих і сильних мамонтів і шаблезубих тигрів люди винищили навіть без мечів, стріл і, тим більше, кулеметів. Так само, як ми розводимо в якості їздових тварин, наприклад, коней, мікроскопічні велетні розводять у якості їздових тварин дрібних членистоногих, у тому числі бліх, кліщів і комарів. На людину, яка їх розсердить, вони можуть напустити цей свій кусючий транспорт, і такій людині не позаздриш. Тому, повторю, слава Богу, що вони не чули ваших образ.

Остап з Борисом зіщулилися.

– Але, якщо вони не можуть чути нашої мови, а ми – їхньої, то звідки ж вам відомий, зрозумійте мене правильно, той їхній переказ про чарівника? – подумавши, засумнівався лицар Борис.

– На моє прохання один знайомий учений-акустик змайстрував спеціальний прилад для спілкування із цим народом, так званий ультрафон. Цей ультрафон перетворює звук людського голосу на ультразвук, чутний мікровелетнями. А велетневі вмільці створили прилад, що перетворює звуки їхнього голосу на звуки, сприймані людським вухом. Вони називають свій прилад інфрафоном. Хоча цей інфрафон не тільки перетворює, але й підсилює звук, однаково й посилений звук настільки тихий, що мікровелетням доводиться верхи на блосі чи ще якійсь їздовий тварині заїжджати в саму глибину мого вуха й репетувати крізь інфрафон у саму барабанну перетинку, щоби я їх почув. От так ми й розмовляємо. А до того я з ними спілкувався за допомогою листів. Для мікровелетнів це було важко, бо для них писати літери, які може розрізнити людське око, це однаково що для нас писати букви завбільшки із хмарочос.

– А як же ви їх відкрили, цих невидимих гомо сапієнсів? – поцікавився Остап Влучне Вухо.

– Зовсім випадково. Я раніше вивчав кліщів. І отут, на лоні природи, вивчаючи під мікроскопом свіжезловленого кліща, я виявив на ньому сідло й вуздечку. А пізніше в об'єктив мого мікроскопа потрапив і сам вершник. Ну, я, зрозуміло, зацікавився, став вивчати цих здрібнілих велетнів і перекваліфікувався із кліщезнавця на велетнезнавця.

– Ми своїх коней підковуємо, – сказав лицар Борис. – А вони підковують своїх бліх? Я читав, як тульські майстри, зрозумійте мене правильно, підкували блоху, але та блоха була не жива, а механічна.

– Ні, звичайно! У членистоногих же немає копит, тільки кігтики.

Отут граф Остап Влучне Вухо нарешті згадав мету подорожі й дістав з рюкзака картинку:

– Скажіть, пане професоре, вам нічого не відомо про місцезнаходження драконячого яйця, викраденого місяць тому у Каменіані, або от цього шахрая?

– Ні, на жаль, не знаю, не зустрічав, – з жалем покачав головою Панас Єрмолайович Чухайніс й повернув малюнок графові.

– А в мікроскопічних велетнів можна спитати? Може, вони, зрозумійте мене правильно, бачили цього типа? – підказав лицар Борис.

– Зараз спитаю. Дайте назад картинку.

Тримаючи однією рукою малюнок і демонструючи його навколишнім деревам, велетнезнавець узяв із кишені іншою рукою якийсь маленький блискучий предмет, схожий на дверний ключ і, приклавши його до губ (ультрафон, зрозуміли лицарі), став говорити:

– Вельмишановні великі гіганти, смиренно схиляючись перед вашою грандіозною величчю, маю честь звернуться до вас із проханням: огляньте своїм величним поглядом це зображення й повідомте мені, звичайному чоловічкові, чи не доводилося вам бачити зображеного суб'єкта. Не відмовте у такій люб'язності, грандіозні велетні.

– Якби до мене так звернулись, я б вирішив, що з мене глузують, – сказав Остап Влучне Вухо. – Ви явно передаєте куті меду із вихваляннями.

– Вони це дуже люблять, – пояснив професор, ховаючи в кишеню блискучий предмет, але продовжуючи показувати малюнок деревам.

– А яку площу, зрозумійте мене правильно, займає цей Край Зачарованих Велетів? – запитав лицар Борис.

– За нашими мірками він зовсім малесенький, – відповідав Чухайніс, продовжуючи повільно обертатися з виставленим уперед аркушем, – ми зараз перебуваємо в центрі цього Краю, а його окраїни віддалені від нас усього метрів на сорок. Але для таких дрібних мешканців, як Зачаровані Велети, це величезна територія. Тобто не територія, а дендриторія, якщо так можна висловитись, бо «терра» значить «земля», а «дендро» – «дерево», а вони будують помешкання саме на деревах, а не на землі, щоб дивитися на нас зверхньо, як я вже говорив. Завдяки тому, що в них хороший зір, а цей портрет величезний за їхніми мірками, малюнок бачать мешканці навіть найвіддаленіших окраїн. У них дуже добре розвинені засоби зв'язку. Усі дерева з'єднані одне з одним найтоншими павутинками, які ми, звичайно ж, не можемо роздивитися; це своєрідні дроти, за допомогою яких вони передають інформацію з дерева на дерево, і таким чином колонія, що мешкає на кожному з дерев, інформаційно пов'язана з іншими колоніями. Зараз вони напевно передають один одному інформацію, а коли вся інформація буде підсумована, а на це буде потрібно всього кілька хвилин, у моє вухо буде посланий вісник на блосі, який і повідомить відповідь. Я відразу відчую його прибуття, бо їздова блоха, опинившись у глибині мого вуха, негайно вкусить і почне ссати мою кров. Так, за спілкування із цими велетнями мені доводиться розплачуватися власною кров'ю, яка є «паливом», так би мовити, для їхнього транспорту.

– Цікаво було б подивитися хоча б на одного такого велетня, – зізнався Остап Влучне Вухо.

– Немає нічого простіше! – обрадував його професор. – Зараз покаджу. Витягайте свого мікроскопа, і я...

– Свого мікроскопа? А в мене немає ніякого мікроскопа, – розвів руками граф.

– І в мене, зрозумійте мене правильно, немає, – підтакнув лицар Борис; або, вірніше сказати, піднінув.

– Немає мікроскопа?!! – здивувався Чухайніс. – Як так – немає? А як же це ви вирушили в мандри, а мікроскопа взяти забули?! Хіба ж так можна?! А без мікроскопа ви їх аж ніяк не побачите! Ну, ви даєте, хлопці!

– Ну хто ж знав, що під час лицарських мандрів, зрозумійте мене правильно, знадобиться мікроскоп для розглядання велетня, – зніяковіло промурмотав Борис.

– А у вас хіба... – почав був Остап, але Панас Єрмолайович перебив:

– Мій розбився нещодавно. Дзинь! – і на скалки. Така шкода. А без мікрос... Ой! Тихо: блоха у вусі!

Професор завмер і примружив одне око, прислухаючись. Лицарі теж завмерли, удивляючись у його обличчя.

– На жаль, – сказав нарешті Чухайніс, відкривши око й повертаючи малюнок графові. – Велетні теж цю людину не бачили. – Потім знову приклав до губ предмет, схожий на ключ (ультрафон), і крикнув деревам: – Дякую за увагу й за відповідь, великі велетні! – Потім, сховавши в кишеню ультрафон, знову обернувся до лицарів. – Так от щодо мікроскопа. У зв'язку з його раптовим розбиттям під загрозою опинились мої подальші наукові дослідження. Треба терміново придбати новий, а також ряд інших приладів, але існує проблема недостатнього фінансування даної наукової роботи. Та незважаючи на матеріальні труднощі, я не зневіряюся, бо пам'ятаю, що живу в країні, де повно шляхетних і безкорисливих лицарів, відомих своїм патріотизмом і чуйністю, тому упевнений, що всякий терентопський лицар із радістю матеріально допоможе нашій рідній терентопськіцй науці в міру своїх можливостей!

Після настільки товстого й непрозорого натяку, замішаного на лестощах, граф Остап Влучне Вухо й лицар Борис полізли в рюкзаки за гаманцями. Граф відрахував п'ятсот шурхотиків, лицар – триста (зарплата простого лицаря була менше зарплати графа). Простягаючи гроші велетнезнавцю, Борис, бентежачись, казав: