Але, на жаль, після виготовлення з'ясувалося, що хоч у розібраному стані стіл і можна було вносити в будинки, однак збирати його було ніде, оскільки у всьому князівстві-королівстві не було настільки великого приміщення, де б він зміг розміститися. До того ж і терентопські доми, включно із князівськими палатами, вибудувані в давньоруському стилі, мало походили на лицарські замки, зображені в книгах.

Тому третім указом пропонувалося почати будівництво першого в державі лицарського замку з великим залом для круглого стола.

Були зібрані кращі зодчі, яким для взірця показали ілюстрації в лицарських романах, і робота закипіла.

Зрозуміло, перший замок мав бути резиденцією самого короля, тому зводити його було вирішено в столиці. А столицею в ті давні часи був не Жорикбург, а містечко Великі Дрібки. Жорикбурга взагалі тоді не було. На місці нинішньої столиці наприкінці шістнадцятого сторіччя мало місце лише маленьке зубожіле сільце Багнючка. Тільки за півтори приблизно сторіччя після смерті Мирополка король Жорик Четвертий заклав на місці сільця нове місто, яке й стало нинішньою столицею Терентопії.

Поки зодчі трудилися над замком у Великих Дрібках, король почав створювати лицарів.

Першу партію – сорок два лицарі – він створив зі своїх бояр. Для цього він кожному з них клав на плече меч і виголошував присвяту, після чого князівський коваль знімав з новоприсвячених мірку для виготовлення доспіхів за книжковими зразками.

Коли всі бояри закінчилися, а до повного комплекту було ще далеко (було потрібно, як ти пам'ятаєш, читачу, аж сто п'ятдесят лицарів), Мирополк розіслав гінців по всьому королівству, щоб вони призвали в лицарські ряди добровольців шляхетного походження. Але таких з'явилося тільки восьмеро.

Тоді закликали добровольців походження незнатного. Але мабуть тому, що селяни й ремісники романів не читали й про лицарів нічого не знали, серед них таких, що бажають кидатися в невідомість, не знайшлося.

Тоді король, починаючи втрачати терпець, присвятив у лицарі свою двірню, включно з тим же столяром, тим же ковалем, кухарем й усіма рештою.

Усього набралося: один король плюс сорок два боярини плюс восьмеро добровольців плюс двадцять два чоловіки двірні – разом сімдесят два суб'єкти.

Отут Мирополк зміркував, що півтори сотні лицарів йому не набрати.

І ухвалив дотепне рішення: наказав лицареві-столярові відпиляти половину круглого стола, щоб, довівши кількість лицарів до сімдесяти п'яти, назвати їх лицарями Напівкруглого Столу.

– Ну, отут король Мирополк був глибоко неправий! – скрикує схильна до порядку й точності Ліва півкуля.

– У чому неправий? – дивується півкуля Права, схильна до творчих вільностей і всякої романтики.

– У тому, що вирішив, начебто за половиною стола для ста п'ятдесяти чоловік помістяться тільки сімдесят п'ять.

– Наскільки я пам'ятаю арифметику, – заперечує Права, – якщо число сто п'ятдесят поділити навпіл, то й виходить рівно сімдесят п'ять. У чому ж отут помилка?

– Двійка тобі з геометрії, колего, – тоном строгого вчителя припечатує Ліва. – Звичайно ж, за напівкруглим столом поміститься значно більша кількість, адже люди можуть сидіти не тільки уздовж лінії напівокружності, але й уздовж діаметра, тобто прямої лінії розпилу.

– Так, – говорить Автор, – Мирополк не був професійним геометром і взагалі математиком, тому в такі тонкощі не вникав. Вирішив просто – раз лицарів половина від попервах наміченої кількості, виходить, і стола повинна бути половина. У дійсності, щоб за частиною такого стола помістилися сімдесят п'ять і не залишалося зайвого місця, треба відпиляти від решти або сектор кола, або сегмент кола, щоб залишилося помітно менше п'ятдесяти відсотків від цілого. (А скільки конкретно, читач сам може порахувати, якщо захоплюється математикою. Автор захоплювався цим у шкільні роки, але з тих пір минуло багато часу, і тепер для його відвиклої від подібних зусиль голови й таке просте обчислення не по звивинах).

Отже, було потрібно сімдесят п'ять лицарів, а набралося сімдесят два. Де узяти відсутніх трьох?

Змучений нетерпінням король відступив від принципу добровільності й ухвалив рішення приректи в приказному порядку на лицарську долю будь-яких трьох перших перехожих чоловічої статі, які зайдуть на територію будівництва.

І, сівши посередині майбутнього замку (до цього часу вже був готовий фундамент із підвалами) в оточенні сімдесяти одного соратника, приступився до томливого очікування.

За три години з'явився перший із трьох відсутніх претендентів. Ним виявився бурлака-циган, який збочив до будівництва, щоб повеселити будівельників своїм дресированим ведмедем (який умів кувиркатися й корчити інші смішні штуки), щоб у такий спосіб добути хліб насущний. Циган на ім'я Лойко ще не встигнув зміркувати куди вляпався, а з нього вже знімали мірку для доспіху. (До речі, читачу, на його лицарському гербі потім був зображений ведмідь догори дриґом, оскільки його Клишоногий вмів, крім іншого, стояти на голові. І в сучасних тамтешніх доспіхоносців із роду Лойковицьких, зокрема Річарда Левове Копито та Леоніда Коліно, на бойових щитах можна бачити саме це.)

Ще за кілька хвилин виник і другий приречений. Це був великодрібкинський рабин Іцхак бен Захава, що зайшов випросити в государя дозволу на будівництво синагоги. Довідавшись, куди його присвячують, він спробував був протестувати, але Мирополк пригрозив, що не дасть йому потрібного дозволу, і єврейському священникові довелося скоритися. (До речі, Іцхак бен Захава, цей рабин що лицарював або лицар що рабинував, був родоначальником династії Лицарів Білого Комара, до якої належав і його вже відомий нам, безцінний читачу, нащадок – лицар Аркадій).

Тепер до сімдесяти п'яти не вистачало тільки одного. Король вже скусав із нетерпіння всі нігті, але ніхто не приходив.

Закінчився день, опустилася ніч, – нікого.

Закінчилася ніч, проклюнувся ранок, – та ж картина.

Навіть будівельники стали поглядати на короля з жалістю.

І от, нарешті, між каменями майбутніх замкових воріт замаячіла чиясь фігура.

Викликнувши: «От тепер усі в зборі!», Мирополк кинувся назустріч довгоочікуваному. І ледь не був убитий розчаруванням: це була торговка моченими яблуками, що бажала сторгувати свої ласощі мулярам. (Вона поверталася з базару, і в неї залишилися непроданими останні дев'ятнадцять плодів). Торговка, звичайно, не підходила під визначення «перехожий чоловічої статі», але терпіння в государя остаточно урвалося, і він, промурмотавши щось про Жанну Д'Арк, присвятив у лицарі й торговку на ім'я Килина. (Тож коли стало питання про герб лицарки Килини, то за порадою короля на ньому були зображені дев'ятнадцять зелених яблук у кремовому полі. Через те саме так виглядає бойовий щит її сучасного нащадка – барона Андрія Циніка.)

Так був сформований перший контингент лицарів Напівкруглого Столу.

(Отже, безцінний читачу, терентопський король Мирополк Романтик перебудував свою державу на зразок книжково-середньовічно-лицарської. Тобто, наприкінці шістнадцятого століття зробив те ж, що наприкінці двадцятого сторіччя устругнув британський король Оберон Квілп. Але, по-перше, король Оберон Квілп утнув таке, будучи ексцентричним суб'єктом зі своєрідним почуттям гумору, бо вирішив, мовляв, якщо до сучасності пришпандорити середньовічні аспекти, то це буде смішно, а сміх – це добре. А Мирополк зробив це не для сміху, а всерйоз, бажаючи прищепити своїм одноплеменцям шляхетність, властиву книжковим лицарям. По-друге, Оберон Квілп є всього лише придуманим героєм фантастичного роману Ґілберта Кіта Честертона «Наполеон Ноттінгільський». А Мирополк – представник реальної терентопської історії.)

☼ ☼ ☼

Ішли роки.

Крім Королівського замку у Великих Дрібках, на терентопських землях як гриби повиростали аналогічні будови, у яких розселялися королівські лицарі.