Тепер, безцінний читачу, тобі має бути зрозуміло, чому, почувши про цю смерть, Акмус і Гільденштерн переглянулися, зирнули на пивний келих у руці Естер, що піднімалася на другий поверх, знову переглянулися й прошепотіли один одному:

– Здається, це та подія, на яку ми так чекали.

– Іншого такого випадку може й не бути.

Таким чином, безцінний читачу, ми повернулися в те місце й у ту хвилину, які покинули наприкінці щося сімнадцятого за назвою «Корчма "Під Рятівною Мухою"». І тепер, коли ти укомплектований необхідними знаннями, Автор може зі спокійною совістю вішати тобі на вуха правдиву розповідь про подальші події.

☼ ☼ ☼

Після озвученої Джульєтом Дездемоновичем інформації про труп у підворітті й двох фраз пошепки корчмаря й мага, у цьому пункті харчування закипіла невідкладна діяльність.

Іцхак Маркович покликав дочку з коханим келихом, сказав Мгобокбекбе, що зараз виникла реальна можливість перетворення його на справжню людину в анатомічному аспекті, і запитав: чи підтверджує той свою згоду. На що скляна кружка відповіла: «Так, звичайно, це ж моя мрія. Я ж психологічно вважаю себе людиною, і тому почуваюся у своєму келиху, неначе не у своїй тарілці». А Естер подумала: «Шкода, що зразком буде негідник Бандюга, геть не схожий на того славного парубка, у вигляді якого Мгобокбекбе явився мені вві сні чотири роки тому; але на безриб'я...» Проте вголос цього не сказала.

Акмус же кинувся до білого з позолоттю телефону й, здзвонившись по черзі з Арамом Арменовичем Артаньянцем, Леонідом Леонідовичем Перевертайлом-Замийським і Глібом Любомировичем Цвяхом, сказав їм терміново прибути до міського моргу з відомої справи.

Поклавши слухавку, чарівник попросив коваля Нетребенька, щоб той теж під'їхав до моргу на своїй самохідній тачці...

Коли авіатор з келихом-мовцем в одній руці й із парасолькою в другій виходив із корчми, усі хто там були – Гільденштерни, Іполит Четвертий, Грошенятко, Бізончик Соломяний, артисти з режисером із Театру Абсурду імені зжертої ковбаси, кухарі й рознощики – висловили бажання його супроводжувати, хоч він і повторював, що в цьому немає необхідності.

Так юрбою й повалили по зрошуваним дрібним дощем вулицям під лускою парасольок.

У період, так би мовити, виверження цієї компанії з пункту громадського харчування, між касиром турагентства Джульєтом Грошенятком й режисером Театру імені зжертої ковбаси Наумом Інгредієнтським відбулася лаконічна розмова, яка вплине на долю дракона Інокентія Карловича. Але про цю розмову і її наслідки читач докладніше довідається із розділів двадцять п'ятого «Таємниця нечистої сотні» і двадцять сьомого «Парсуна суціги».

Автор уже казав, що корчма «Під Рятівною Мухою» була обрана місцем «кривавих узливань» вампірів тому, що мала місце ближче, ніж інші пункти харчування, до Старого міського цвинтаря. А морг розміщався теж неподалік від цього кладовища. І, отже, також недалеко від цієї корчми. Для пішого переходу до, так би мовити, дому побачень неживих громадян із живими патологоанатомами юрбі під парасольками знадобилося всього якихось тринадцять хвилин.

Вакула Охрімович на торохтливій тачці їх наздогнав і перегнав. Адже його майстерня, що служила, крім іншого, гаражем для цього транспортного засобу, теж була недалеко від корчми. Оскільки час був дощовий, кузов машини був накритий брезентовим тентом.

Біля дверей півтораповерхового цегельного моргу Акмус із компанією побачили Гліба Цвяха, який розплачувався з таксистом. Тут же із трамвая на зупинці вийшли Арам Артаньянц і Леонід Перевертайло-Замийський. Вірніше, вийшов тільки молодий маг, а літній і хвостатий виїхав верхи на ньому, оскільки сидів на плечі в Арама.

В «передбаннику» мертвецького покою ті, що ввійшли, побачили, крім людей у білих халатах, й декількох міліціонерів, серед яких були: слідчий Варлаам Папірусюк, дільничний Микола Ратиця й курсант Захар Полуящиков. Вони робили огляд і опис речей, виявлених на трупі. Самого небіжчика не було; напевно, його роздягнене тіло віднесли вглиб будинку. На білому столі лежали тільки труси, майка, сорочка, штани, куртка й купка паперових грошей – шурхотиків. Шурхотиками називаються паперові терентопські купюри...

(– Закладаємося, я вгадаю, як називаються металеві терентопські гроші, то пак – монети, – як завжди безтактно вклинюється в розповідь Права півкуля авторського мозку. – Очевидно, монети там називаються дзвяками!

– Правильно, дзвяками, – дивується Автор, – а звідки ти знаєш?

– Подумаєш, я б теж здогадався, – супиться Ліва. – Не треба випендрюватися. Кожний би зміркував, що там, де гроші, котрі шурхочуть, називаються шурхотиками, ті, що дзвякають, нази...

– Цитьте там, невгамовні! – Автор грізно стукає по своєму черепу першим що трапився під руку предметом, який виявляється чорнильницею, і, на свою прикрість, прикрашається фіолетовими плямами, як королівський писар Ульріх фон Смирнов. – Тьху на вас, базіки! Проте додам про всяк випадок, що як американський долар дорівнює сотні центів, а українська гривня ста копійкам, так само і терентопський шурхотик дорівнює сотні дзвяків.)

Худий і абсолютно лисий Папірусюк зирнув через плече на прибулих й запитав у Полуящикова:

– А чому в приміщенні сторонні?

– Ми не столонні, ми цалівники, – сказав мавпячим голосом Перевертайло-Замийський, почухуючи волосатий живіт пальцями лівої ноги.

– Усі? – Варлаам Оникійович провів поглядом по обличчях кухарів, рознощиків і артистів з режисером...

– Ми четверо, а це... – почав був Акмус, але слідчий перебив:

– Решту я попросив би вийти.

Зі слідчим не посперечаєшся, і всі, крім чотирьох магів, міліціонерів і медиків, вийшли з моргу на вулицю й згрупувалися під парасольками коло дверей, чекаючи на винос тіла.

– Нам потрібний труп загиблого, – сказав маг-авіатор.

– Який збіг – нам теж, – іронічно буркнув Папірусюк.

– Тільки на час. Ранком ми його повернемо в цілості й схоронності.

– Не дозволяється. Видавати будь-кому тіло вбитого до проведення патологоанатомічної експертизи заборонено існуючими правилами, – відрізав полковник.

– Це дуже важливо. Пізніше буде пізно, – вимовив смаглявий Артаньянц.

– Я розумію важливість магічних дослідів, але ми теж не дурницями бавимось, – упирався строгий детектив. – Сталося вбивство, пов'язане з викраденням, що загрожує безпеці королівства. Я, звичайно, дуже вдячний вам, Акмусе, за наш політ до Жабенятинська й назад на вашому літаку. Але зрозумійте: нам труп потрібен для розслідування злочинів.

– Я плопоную взаємовигідний обмін, – заявив хвостатий Перевертайло. – За позику до ланку цього мелтвого олганізму ви отлимаєте від нас інфолмацію, котлу змозе уловити ясновидець Гліб Цвях і котла, мозливо, допомозе лозслідуванню.

– Так, – сказав товстун-ясновидець, – я в ході магічної операції спробую поглибитися в минуле Бандюги й побачити факти, які вам потрібні. А патологоанатомічну експертизу зробите завтра. Небіжчик не вовк, у ліс не втече.

– Факти? – Варлаам Оникійович потер долонею свій голий череп. – Гаразд, під мою відповідальність... От папір і ручка. Пишіть розписку: ми, такі-то, зобов'язуємося повернути отриманий нами від полковника В.А. Папірусюка організм покійного Федора Мойсейовича Роженкранца – у дужках: Бандюги – до восьми нуль нуль двадцять першого вересня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року. Підписи, дата й час...

Перед тим як винести з моргу ноші з тілом, авіатор попрохав колегу Цвяха – ясновидющого, телепата, парапсихолога – пересвідчитися, що Бандюга – абсолютний мрець, а не упир.

– І заодно спробуйте побачить – хто його вбив, – підкинув прохання й слідчий.

Угодований чарівник поклав на чоло вбитого товсті пальці, роззявив рота, закотив під чоло очі й так напружився, що побілів і навіть видав звук від натуги, після якого Папірусюк помахав долонею перед ніздрями...