Але повернемося до іншого Коліна – до терентопського герцога Леоніда Коліно.)

Отже, сидячи на підвіконні й читаючи «Фауста», герцог бічним зором уловив рух під вікном. Повернувши голову, він побачив, як до будинку феї під'їжджає візок, запряжений шісткою їздових свиней. У візку їхав парубок, в якому герцог упізнав поромника, що переправляв їх із Кузьмою через Борму.

Вийшовши зі свинячого екіпажа, що став біля дверей, хлопець натиснув на кнопку дзвінка.

Незабаром з будинку вийшла чи то Аня Окнечук, чи то Кученко Яна – з такої відстані Леонід не зміг би розглянути родимку, навіть якби жінка стояла до нього обличчям, а вона була до нього боком. Про щось швидко переговоривши з поромником, вона повернулася в будинок, а він залишився чекати коло дверей. Потім вона знову вийшла й вручила хлопцю щось, що він з явним задоволенням засунув у кишеню сорочки, після чого сів у візок і поїхав.

Після сніданку в цьому будинку з'явився новий гість, або новий бранець. Це був незалежний мандрівний лицар Тимур Шафа (також згадуваний Автором у тридцять першому розділі цього, так би мовити, епосу). Подорожуючий наодинці, без зброєносця. Як і інші лицарі-бранці, він проводив у цих місцях пошуки відомо чого й відомо кого.

Таким чином, кількість полонян феї досягла дюжини.

Зрозуміло, Тимур Шафа теж відмовився піддатися чарівному перетворенню з наступним одруженням.

☼ ☼ ☼

Коли чергового разу, ранком наступного дня, Аня Окнечук запитала гостів-бранців, чи не вирішив хтось із них стати її чоловіком, граф Кузьма пробурчав:

– Ви б спочатку зі своєю Кученко Яною домовилися й прийшли до єдиної думки, а то одна вимагає, щоби ми дали згоду на шлюб, а інша залякує, теє-то як його, покарати того, хто погодиться.

– Хто? Яна залякує? Не може бути!! – викликнула Аня Окнечук.

– Як це – не може бути, – продовжував граф. – Вам кожен, теє-то як його, підтвердить.

Аня провела поглядом по решті присутніх, і ті, підтверджуючи, закивали головами.

– Зараз з'ясуємо, – сказала вона й, прищулившись, поворухнула губами й клацнула пальцями.

За чотири хвилини до кімнати відпочинку, де це відбувалося, увійшла Кученко Яна й запитала:

– Ти кликала мене, Аню?

– Так, – відповіла та. – Скажи, Яно: це правда, що ти погрожувала покарати того, хто погодиться стати моїм чоловіком?

Яна зніяковіла, потупилася, потім хмуро пустила шпильку:

– А я мала гадку, що лицарі настільки шляхетні, що не можуть бути ябедниками та донощиками.

Після цих слів граф Кузьма ледве не згорів від сорому.

– Виходить, правда? – насупилася Аня.

– Так, – дуже тихо відповіла Яна, уп'явшись у підлогу.

– Але навіщо?!

– Не навіщо... – Яна густо почервоніла, і на її очах з'явилися сльози.

– Добре, іди, ми це після з тобою обговоримо, – зм'якшилася Аня, і Яна, похнюпившись, пішла.

– Може, роз'ясните, чому ваша помічниця так на вас схожа? – запитав Леонід Коліно. – Ми до позавчорашнього дня думали, що ви й вона – одна людина.

– Роз'ясню. Я не роблю із цього таємниці, – відповіла фея Аня Окнечук і стала розповідати...

☼ ☼ ☼

Одного разу в місті Тупому Куті, у міському архіві, де Аня Окнечук шукала інформацію про свого прадіда за батьківською лінією (цей прадід був першим тупокутським мером), їй цілковито випадково трапився на очі прадавній манускрипт із якимось зашифрованим текстом. Працівникам архіву шифр не був відомий. Зате у своєму домашньому архіві, що дістався від предків за материнською лінією, фея виявила ключ до цього шифру.

Знявши в архіві копію з манускрипту, Аня вдома її розшифрувала.

Виявилося, це був старовинний магічний рецепт матеріалізації віддзеркалення. Тобто за допомогою цієї інструкції можна було витягти із дзеркала відображення будь-якого об'єкта й зробити це витягнуте відбиття абсолютно реальним предметом або організмом.

Не дивно, що прадавні чарівники зашифрували це керівництво. Адже потрап воно до рук непорядних, корисливих, войовничих людей, – і лиха не оберешся. Оскільки, наприклад, поклавши перед дзеркалом злиток золота й матеріалізувавши відбиття, така людина одержала б два злитки, поклавши два й матеріалізувавши відбиття, одержала би чотири, і так далі в геометричній прогресії. А копіюючи таким же способом до ясен озброєного солдата, можна було дістати до ясен озброєну армію... (Автор написав «до ясен», а не «до зубів», оскільки ясна знаходяться у роті, а зуби можуть бути і поза ротом; наприклад після сильного удару у щелепу. Буває, що зуби перебувають доволі далеко від людини, котрій початково належали. В такому випадку фраза «озброєний до зубів» є неправдивою і безглуздою.)

Фея Аня не була корисливою й войовничою особою й скористалася інструкцією лише в чисто експериментальних цілях, цікавості заради.

Спочатку вона матеріалізувала віддзеркалення ляльки й декількох інших неживих об'єктів.

Потім матеріалізувала відображення живих білих мишей, морських свинок і кроликів.

Переконавшись в ефективності цього методу, наважилася, нарешті, матеріалізувати власне віддзеркалення.

Особливість матеріалізації відображення живого організму полягала в тому, що в процесі цієї операції астральне тіло, або, інакше кажучи, душа першоджерела, тобто того, хто перебував перед дзеркалом, роздвоювалася, і ця копія душі заповнювала витягнуту із дзеркала й упредметнену копію тіла. Однак генетично цей новий організм відрізнявся від першоджерела настільки ж, наскільки будь-яка людина відрізняється від іншої людини, що не є її близьким родичем. (А твоїми далекими родичами, безцінний читачу, є абсолютно всі представники людства, крім твоїх близьких родичів; що можна сказати і про будь-якого іншого гомо сапієнса). Бо, відповідно до цієї чарівної технології, генотип матеріалізованого віддзеркалення не був копією генотипу першоджерела, а був чимсь середнім від генотипів усіх представників цього виду, що живуть у радіусі 100-150 кілометрів. Тобто аналіз ДНК, зроблений обом організмам, показав би, що вони не є ріднею, незважаючи на зовнішню та душевну ідентичність.

Коротше кажучи, Аня Окнечук матеріалізувала своє віддзеркалення. І одержала помічницю, яка була дуже схожа на неї душею й зовнішнім виглядом, але генетично була зовсім іншою людиною, не родичкою.

Іменем цієї помічниці стало дзеркальне відбиття імені Ані Окнечук – Кученко Яна.

У тому люстрі, звідки було витягнуте відображення, Аня і Яна вже більш не віддзеркалювалися, зате в інших дзеркалах відображалися. Так, це було те саме дзеркало в коридорі, що спантеличило Леоніда Коліно.

☼ ☼ ☼

– Я не знала, що Яна не бажає, аби хтось із вас став моїм чоловіком. Це для мене повна несподіванка. Я все з'ясую, – закінчила розповідь Аня Окнечук.

Увечері, після вечері, Кученко Яна в спальню вже не прийшла, безумовно, а гості-бранці перед сном обговорювали останні події.

– Може, я помиляюся, – говорив зброєносець Зиґфріденко, – але в мене склалось враження, що Кученко Яна закохана в Аню Окнечук і тому ревнує її до чоловіків і не хоче, щоби вона вийшла за когось із нас заміж. Бачили, як вона червоніє? Так червоніють закохані. Цим і пояснюються її погрози нам.

– Відображення закохалось у того, кого воно віддзеркалювало? Оце так! – викликнув лицар Євстафій Купріянович Горобинович, на хвилинку виколупавши з вушних раковин навушники аудіоплеєра.

(Касета, яку він слухав, була новинкою з Великого Світу – альбомом «Мова риб» молодого українського гурту «Скрябін». До речі, читачу, великий кольоровий портрет лідера цього гурту, співака і автора пісень Андрія Кузьменка, відомого також як Кузьма Скрябін, тепер можна бачити в Харкові на вулиці Римарській в якості муралу, що прикрашає бічну стіну будинку № 23-а.)