(Отут Автор Терентопських хронік має нахабність влізти з коментарем.
Король Річард Левове Серце склав цю пісню, будучи в'язнем, або, висловлюючись сучасним сленгом, зеком. Перебуваючи у полоні в короля Німеччини Генріха Шостого, який за сумісництвом був також імператором Священної Римської імперії, Левове Серце «тягнув строк» у застінку замку Дюрнштайн, що в Австрії. Але хоча цю пісню склав по суті зек, і співається в ній про типові для тюремних пісень речі (мовляв, як погано в тюрязі, як хочеться на волю, і які падли мої кореши – не визволили), все-таки цю старовинну кансону, яку Річард адресував Марії Шампанській, своїй зведеній сестрі, в аспекті стилю важко зарахувати до жанру блатного шансону.
Взагалі, іноді зеки у тюрмах створювали вельми значні речі.
Наприклад, один зек – англійський лицар Томас Мелорі – під час відсиджування в Ньюґетській в'язниці (куди він потрапив, як деякі думають, за сфабрикованим обвинуваченням) написав одну із найзнаменитіших книг в історії людства: великий епос «Смерть Артура», що став основною й культовою працею про лицарів Круглого Столу. Це сталося в XV столітті. (До речі, зеками у тій лондонській тюрмі в різний час були також Даніель Дефо, Джакомо Казанова та інші відомі люди).
А інший зек, перебуваючи на початку XVII століття у севільській буцегарні (теж, до речі, за сфабрикованим обвинуваченням), почав писати роман, котрий також став однією з найвизначніших книг усіх часів та народів. Зек звався Мігелєм де Сервантесом, а книга – «Дон Кіхот».
Так званими зеками під час їхніх ув'язнень у застінках були написані або початі також і інші значні книги: «Подорож довкола моєї кімнати» Ксав'є де Местра, «Що робити?» Миколи Чернишевського, «Із глибин» Оскара Уайльда, «Тюремні вірші» Бориса Антоненка-Давидовича, «Репортаж із зашморгом на шиї» Юліуса Фучика, «Тюремні щоденники» Остапа Вишні, «Зачарований принц» Леоніда Соловйова, «Спадкоємець із Калькутти» Роберта Штильмарка, «Вірші з концтабору» Йозефа Чапека, «Роза світу» Даниїла Андрєєва, «Богоматір квітів» Жана Жені, «Гуди» Гаррі Ґрея... тощо.
Отже, як бачимо, не тільки кримінальні наколки та блатний шансон можуть бути творчим самовираженням зеків.
Так, англійський король Річард Левове Серце складав пісні. На жаль, до наших днів дійшли тільки дві з них. Їх можна почути у виконанні сучасних музикантів (наприклад, у вигляді записів в Інтернеті). Але він був не єдиним монархом-композитором. Цією творчістю захоплювалися й деякі інші глави держав. Наприклад, англійський же король Генріх Восьмий складав гарну інструментальну музику, а російський цар Іван Четвертий (Грізний) – церковні пісні. Як відомо, ці два суб'єкти мають репутацію кровожерливих душогубів. А при прослуховуванні їхньої музики, складеної у вільний від душогубства час, душа слухача що називається здіймається та світлішає; і, якщо не знати імена авторів, виникає впевненість, що такі звукосполучення могла створити тільки особистість безгрішна, духовна, чиста й моральна. Дивно, як в одній людині можуть уживатися і світле, й настільки темне!
– Вважаю ці коментарі зайвими, бо теревені про літературу та музику не мають прямого стосунку до пошуків драконячого яйця і схожі на бажання Автора похвалитися власною ерудицією, – буркоче Ліва півкуля авторського мозку, – а такі хвастощі властиві людям обмеженим, яких у власній ерудиції переконали простенькі кросворди.
– А я вважаю, що навіть такі коментарі мають право на існування, – сперечається півкуля Права, – бо не можна виключати, що щось зі сказаного не було відомо читачеві, тож ці теревені могли дещо розширити читацький світогляд.
– Можете вважати що завгодно, – каже півкулям Автор. – Маєте повне право. Вважати я вам не забороняю, бо на всій території мого черепа панує демократія та плюралізм, тобто свобода думок та висловлювань.
– Слово «територія» тута недоречне, – чіпляється педантична Ліва півкуля, – тому що походить від латинського «terra», що означає – земля. Якщо немає землі, а є вода, то мовлять «акваторія», від латинського ж «aqua» – вода. Але в тебе в черепі не вода й не земля, а мозок. Мозок латиною – cerebrum. Отже, треба казати не «на території мого черепа», а «на церебрумиторії мого черепа». Що на це скажеш, Авторе?
– Заткнися.)
«Я попрохав бандуриста проспівати ще що-небудь, але повеселіше. Він охоче погодився, сказавши, що виконає жартівливу пісеньку власного витвору за назвою "Легенда про цементного гостя, або Сповідь іспанського бахура", уже українською мовою, що більш типово для пісень під бандуру.
Я потім попросив його переписати для мене текст, завдяки чому знаю його напам'ять, і із задоволенням... ні, не проспіваю, оскільки не маю вокальних здібностей, а просто прочитаю. Там так:
Прийшов останній час:
Лежу на смертнім ложі.
Для, святий отче, вас,
Як жив, повісти
Можу.
Про те, як я грішив,
Коли прийшов кінець,
Я викласти рішив,
Бо тут
Отець.
Було, я на мораль начхав
Та донну Анну покохав.
За нею причвалав на став
Та й грішним
Став.
Та серенади їй горлав.
Хоча поганим був вокал.
Проте на те
Я не зважав:
Її жадав.
Її ж ревнивий чоловік
Боявся рогів цілий вік,
Тож у мужчинах ворогів
Бачить
Звик.
І сталось врешті, далебі,
Мене він викликав на бій:
Сказав що звабник я
Та
Бабій.
Його я проштрикнув умент...
Зробили йому монумент –
Самий цемент і сам клієнт
І
Постамент.
Настав для Анни вдовий вік.
Не підіймаючи повік,
Ходити має у той склеп, де
Зник
Чоловік.
Та я її не залишав
І в склеп щоразу проводжав,
В сирий та цвілий той підвал
Де мрець
Лежав.
Де ревнувати вже не міг
Цементний статуй-чоловік.
На постаменті він застиг
Й
Нічичирк.
Я, знахабнілий мов удав,
На п'єдестал з ним поруч став
І за ніс ту скульптуру взяв
Та й
Сказав:
"Ти за життя був дуже злий.
Тепер з цементу одяг твій.
Став нерухомий та німий,
Мов
Тюхтій.
Ти жінку за життя беріг,
Хоч до лиця тобі був ріг,
Та в склеп неначе у барліг
Мертвий
Ліг.
Та в смертний час, як гілку крук,
Ти Анну випустив із рук.
Тепер мені ночами пестить
Тіло й
Дух.
Ти, якщо можеш, засмутись
І з постаменту зстрибни вниз,
В мій дім ввірвись, як люта рись,
Та й
Запевнись.
Я буду жвавий ніжний пан.
Я обійму вдову за стан.
А ти, із каменю бовван,
У дверях
Стань.
Та ні, до мене не прийдеш.
Не має незворушність меж.
Утратив ревність ти, авжеж,
Й хоробрість
Теж"...
Побачення прийшов от час.
Я й Анна з'їли ананас.
А за вікном і день вже згас,
От як
Зараз.
Ніч чорна за вікном, як крук...
Та раптом чутно дивний звук:
Неначе кам'яний каблук
Топче
Брук!
Я чую "гуп" і знову "гуп"...
І потом вкрився мій тулуб!
Й знову "гуп"! З жаху скуб
Я свій
Чуб!
І гучний в двері був удар!
Могутньо кам'яний бунтар
На друзки трощив інвентар:
Прагнув
Чвар!
Мороз по шкірі промайнув,
А гість цементний ротом втнув:
"Одержи, раз мене торкнув,
Мозку
Зсув!"
До мене руку він простяг.
Мене неначе здув протя́г:
Пірнув під стіл, сказавши "Ах!"
То був
Жах!
За вухо хапнув мене він
Тай вивів, начебто я кінь,
З підстольних моїх володінь
За
Безцінь.
"Дай руку!" – рік камінний пан.
Я зрозумів, що мій талан –
Умерти, втрапивши в капкан,
Як
Кабан.
Враз пукнув я. І вийшов страм.
О, не повірив я очам!
Розпався він, був наче сам
Зітлілий
Крам!!!
Тут сповідь вже для свят-отця
Добігла до кінця.
Так, йшов тоді на монумент
Бракований цемент!