Домовилися, що лицар платитиме коневі зарплату, що складатиме 30% від його власного лицарського жалування, тобто майже третину получки віддаватиме Сивці. Ні, Сивко не був жадібним суб'єктом, але як у всякого живого організму, тим більше організму розумного, у нього були такі-сякі потреби, на задоволення яких необхідні кошти. Наприклад, як уже було сказано, він дуже полюбляв читати, а книги в книгарнях не безкоштовні. І взагалі, усяка праця, крім діяння безкорисливого волонтера й добродійника, має бути оплачена, бо труд задарма чи лише за харчі називається рабством, а бути рабом принизливо.

Оскільки Сивко Овсов знав, що коні лицарів Напівкруглого Столу в якості кличок носять, як правило, імена відомих історичних діячів – глав держав (кінь Велосипед, на якому їздив барон Андрій Цинік, – виключення), що та традиція пішла від самого короля Мирополка Романтика, який назвав свого коня Піпіном на честь Піпіна Короткого (або ж Піпіна Третього), короля франків, котрий царював у восьмому столітті; оскільки, повторює Автор, Сивко це знав, то вирішив не відступати від традиції та взяв собі псевдонім Гуго, на честь Гуго Великого, французького короля одинадцятого століття (що той французький Гуго був онуком Київського князя Ярослава Мудрого).

Його вершникові Леонідові Зензевеєнку теж знадобилося прізвисько, бо крім нього в колективі Напівкруглого Столу було ще аж семеро чоловіків, що носили ім'я Леонід: лицар Леонід Насторожений, графи Леонід Хихотунчик, Леонід Жвавий, Леонід Заканавний, Леонід Гострий Лікоть, Леонід Кучерявоногий, і герцог Леонід Коліно. Леонід Зензевеєнко не став ламати голову над придумуванням нового прізвиська, і не поклав це на колег, тому що в нього з дитинства вже була кличка Очкарик, і він до неї звик.

Клички й прізвиська мають ту особливість, що, прилипнувши замолоду, вони можуть залишатися з людиною довгі роки, навіть усе життя, так що не тільки навколишні, але й сам носій прізвиська вже може не пам'ятати, звідки воно пішло.

Наприклад, мав давньогрецький мислитель Сократ учня на імення Арістокл. Був цей Арістокл статурою богатир. Тому дав йому дотепний Сократ прізвисько Здоровань. Ну, тобто це нашою мовою Здоровань, а грецькою Платон. (Себто Платон означає скоріше Крем'язень, але ж кремезних людей ми називаємо і здорованями). Тепер запитай кого хто такий Платон, тобі майже всякий відповість, що це знаменитий філософ. А запитай хто такий Арістокл, і людина, скоріше всього, знизає плечима. Приклад того, як жартівливе прізвисько витиснуло й замінило собою справжнє ім'я.

Ще приклад з античності. Деякі давньогрецькі філологи вважали, що автором епосів «Іліада» та «Одіссея» був чоловік на ім'я Мелесіген. Але, мовляв, у того Мелесігена чомусь було прізвисько Заручник. І людство, мовляв, запам'ятало його саме під цим прізвиськом, а не під справжнім ім'ям. Зрозуміло, що Заручник – це нашою мовою, а грецькою – Гомерос, або Гомер.

Або от взяти хоча б Леоніда Очкарика: окулярів він не носить, а все одне Очкарик. У дитинстві – так, носив, але оскільки, виявивши проблеми з його зором, доктор-окуліст вчасно приписав йому носіння окулярів, то завдяки цим скельцям зір у нього швидко повернувся до норми, і лінзи стали не потрібні. З тих пір він їх не носить, а кличка, отримана в той період, укоренилася. А от інший напівкруглостоловий лицар Леонід – навпаки – став носити окуляри в дозрілих літах, і зараз носить, але Очкариком його не називають, бо звикли до іншого його прізвиська – Заканавний.

Ще щодо прізвиськ Авторові Терентопських хронік, тобто твоєму, безцінний читачу, покірному слузі згадалося, що в книгах англійського письменника Даніеля Дефо про Робінзона Крузо є персонаж на прізвисько П'ятниця. А інший темношкірий дикун з іншого острова носив прізвисько Понеділок; у сатиричній повісті «Пригоди професора Вільяма Вокса на острові Ципанґо» одного з найдотепніших українських літераторів Леоніда Чернова (Малошийченко). А у Гоголя було прізвисько Вівторок.

– Вперше чую, щоб у Миколи Васильовича Гоголя було таке прізвисько, – висловлює сумнів Ліва півкуля авторського мозку.

– Микола Васильович тут ні до чого, – відмахується Автор. – Я кажу не про українсько-російського письменника Миколу Гоголя, а про персонажа англійської літератури – такого собі Гоголя на прізвисько Вівторок, лондонського детектива, що прикидався анархістом-терористом, у романі Ґілберта Кіта Честертона «Людина, яка була Четвергом». Там, до речі, теж є і герої на прізвиська П'ятниця та Понеділок. А також персонажі з прізвиськами Неділя, Середа, Субота. Ну і, Четвер, звичайно, є, що відзначено в заголовку.

Не пройшло й трьох місяців, як Леонід Очкарик став лицарем Напівкруглого Столу, а король Жорик Дев'ятий уже нагородив його титулом барона за подвиг: цей лицар переміг зграю хуліганів, що ображали якусь дівицю. Втім, якщо чесно, переміг скоріше кінь Гуго, аніж його наїзник, тому що хуліганів примусили втекти не меч і спис лицаря, а задні копита коня, якими той відчайдушно брикався. Але оскільки чомусь не заведено надавати титул барона або інші коням, то титул дістався тільки вершникові. Втім, кінь Гуго не ображався, бо за титулами не гнався. За два роки з ними відбулася схожа історія: знову вирішальну роль у здійсненні подвигу зіграв кінь, а титул графа дістався вершникові.

Жорик Дев'ятий, довідавшись, що біотранспорт Очкарика є розмовляючим розумником та ще, так би мовити, подвиготворцем, хоч і не назначив йому лицарського титулу, зате назначив лицарську зарплатню. Тож його вершнику більше не треба було віддавати своєму скакуну частину власної получки. Потреби коня, хоч і розмовляючого, є меншими за потреби людини. Бо, наприклад, якщо людині зазвичай доводиться їжу купувати, то кінь може пастися на лузі цілковито безкоштовно. Але король призначив Гугові таку ж зарплатню, як і лицарям, а не меншу, бо побоявся, щоб його хтось не звинуватив у дискримінації особистості за біологічною ознакою.

☼ ☼ ☼

Оцей кінь Гуго за три із чимось місяці після закінчення Великої Яєчної Експедиції одержав пропозицію від кореспондента журналу «Мандрівник-надомник» Прокла Козакошвілі: мовляв, чи не погодитеся ви, пане коню, дати інтерв'ю нашому журналу із приводу монстра-людожера, з яким ви й ваші попутники – два Леоніди – зіштовхнулися під час мандрівки. Леонід Очкарик, мовляв, уже повідав про це в інтерв'ю газеті «Доля з маком», а Леонід Заканавний – газеті «Вухатоміхурський ромсомолець», але оскільки інтерес читачів до цієї історії не слабшає, то хотілося б почути й вашу, пане коню, версію тих подій. Кінь Гуго погодився, і розповів те, що викладено нижче.

Ну що ще сказати перш ніж перейти безпосередньо до інтерв'ю?

А от що.

По-перше, що Леонід Заканавний і Леонід Очкарик проводили пошуки викраденого драконячого яйця і яєчного шахрая в шістнадцятому секторі королівства.

По-друге, що повне ім'я Леоніда Заканавного – Леонід Кирилович Дзьоба.

По-третє, що їздить останній на коні Генріхові, названому так на честь короля... невідомо якого саме. В історії Європи королів з ім'ям Генріх було більше аніж бліх на якомусь безпритульному Сіркові, або Бровкові. (Звісно, тут слово «Сірко» означає собачу кличку, а не прізвище козачого отамана). Наприклад, Вільям Шекспір написав аж сім п'єс про англійських королів за назвами «Генріх...» з додаванням номеру. Але й у нього немає творів про Генріхів Першого, Другого, Третього та Сьомого. А крім англійських, були ж ще короновані Генріхи французькі, німецькі тощо. Може бути, що непарнокопитий Генріх Заканавного званий так на честь усіх тезок-вінценосців разом.

По-четверте, що граф Леонід Заканавний – це досить угодований чоловік, сорока двох років, із чорними вусиками у формі крилець переверненого метелика, в окулярах із прямокутними скельцями; а граф Леонід Очкарик – стрункий парубок двадцяти шести років, якого можна було б назвати красенем, якби не надмірно великий ніс, що нагадує формою баклажан; без окулярів, але теж із вусиками, русявими у формі крилець бабки.