— Бурчите? Ну-ну.

— Та вона й не візьме. У неї чоловік, діти, вона сосисками в буфеті підобідує. І це добре. Свинства принаймні нема. Так що перстенька не буде. А буде в цій вашій останній коробці обов'язково якась гидота… Ну, я — інша річ. Але Щука? Щука якої дурниці розгадати не може?! Ходять довкола та навколо. А хтось діє… Пустослів'я і неробство… Змарнований час.

— Даремно, — сказав Хилинський, — я гадаю, він не гає часу. Біда, що (поки що) тому або тим вдається його випереджати.

— Добре, — похмуро сказав я, — ану, де ваш качан?

— Качан передає вам Щука, — несподівано сухо сказав він, — і нема тут моєї вини, що зі мною цілий день вешталися люди, що аж до цієї хвилини нам з вами не вдалося побути наодинці. Що ж, гризи качан зараз. Герард твій віддав богові душу.

— Який Герард?

— Ну, твій. Пахольчик, з цигаркового.

— Як саме?

— Знайшли в зачиненому кіоску. Отруївся.

— Третій? Одноманітна смерть. Чим?

— Якась сильна рослинна отрута.

— Яка?

— При експертизі… Словом, якась чиста рослинна отрута, не можна розпізнати. І протиотрути від неї нема.

— Іще що?

— Двірник ваш, Кухарчик, того самого дня…

— Що?

— Череп проламаний якимсь тупим предметом. Зробили операцію. До пам'яті не приходить. Лікарі не обіцяють, що житиме… Ну, що ти будеш робити?

— Я тобі казав. А ти?

— Піду з органістом і Лигоновським по рибу. Він хоче їхати завтра ввечері назад. Засумував щось.

Хилинський звівся на ноги.

— Так, брате, усе набагато складніше, ніж ми думали.

— Я ось думав…

— Чуд-дове заняття. Постарайся не кидати його до самої смерті.

І пішов.

Я попрямував до своєї кімнатки, до свого стола, розкрив блокнот і дописав:

24) Смерть Герарда Пахольчика. (Кому він перешкоджав, цей дивак із своєю кіосковою філософією? Хіба що був свідком чогось? Чого?)

25) Можливо, смертельні пошкодження черепа в Кухарчика. (Хто? За що?)

На цьому блокнот з результатами мого розгрому можна було закрити з тріском.

Розгрому? Е, ні. Занадто жирно буде! Занадто це підла штука — безкарність! Занадто тугий клубок сплівся з усього цього: сивої давнини і недавньої (для мене) війни з її «санітарними акціями» над сотнями безневинно вбитих, з давніми вбивствами і вбивствами зовсім недавніми, зі смертю жінки, яка хоч і брехала, але ж по-своєму кохала мене.

І зі смертю мого друга. Кращого з найкращих друзів на іемлі, великого і у вчинках, і в муках людських.

Я мушу не тільки зробити все можливе, щоб допомогти розплутати клубок гнилих, брудом і кров'ю, брехнею і зрадою залитих вчинків.

Я мушу, коли це тільки можливо, помститися. Так, помститися, хоч ніколи не був мстивий. Відомстити не тільки сповна, але й стократ.

Щоб він чи вона здригнулися від жаху, перш ніж зійде на них Невідоме, останнє Ніщо.

Бо це, те, що відбулося і відбувається, — це вже занадто. Ми ще позмагаємося. Ми ще поборемося.

Ми ще поборсаємося, як одна з двох жабок, що потрапили в глечик з молоком. Одна склала лапки — все одно кінець — і пішла на дно.

Але друга була — смішно сказати — більше людина, ніж деякі люди. Бо вона боролася навіть з безнадійністю. І збила лапками острівець з масла, маленький плацдарм життя.

Тихий, трохи заспаний, увесь у сірому світлі вставав над Ольшанкою ранок. Трава була від роси — мов студеним шротом хтось густо сипонув. Я йшов і, як у дитинстві, навмисне човгав ногами, щоб за мною лишався безперервний темно-зелений слід. Хоч би на хвилинку, доки не зійде сонце. А воно мало ось-ось зійти і своїм лагідно теплим, ще не пекучим, як у липні, подихом за кілька хвилин підібрати росу. Ніби стерти недовговічний мій слід з лиця земного.

А й справді, що від мене залишиться через скільки там років? Статті, які мало хто читатиме? Дві книжки, які помусолить у руках трохи довше? Кругообіг речовин в природі? Ну, хіба так.

Але думати про це довго не хотілося. Ночі знову проходили в молодику, який товстів і визрівав і ось-ось мав перетворитися на повню, щоб щедро віддати землі все своє світло. Сонце віддавало цій землі благотворну ніжність. Вранці будив це сонце жайворонок, вечорами присипляв соловей.

Вчені — тумаки, а зоологи й орнітологи взагалі віслюки. Бо вони (вчені) відносять їх (солов'їв) до ряду гороб'ячих (щоправда, підряду співучих), таких самих, як ворони, сороки, сорокопуди та інші різні суб'єкти. Досить дивно! Я ніколи б не посадив у клітку солов'я, але що стосується ворони — і поготів.

… Ось так я йшов під цим небом, що все більше впадало в блакить, обіцяючи погожий теплий день.

Було ще так рано, що по дорозі від плебанії до Білої Гори я не зустрів душі живої. Ніхто навіть ще не порався у дворах. Ніхто не відхилив фіранки, проводячи мене поглядом.

Я думав, що мені потрібно буде лізти на городище, щоб розбудити Сташку, але, підійшовши до підніжжя вкритої травою гори, на свій подив побачив, що вона вже там. Сидить на якомусь цурпаку, незручно витягнувши довгі ноги. В легенькій строкатій сукенці, в тонкій кофтинці, накинутій на плечі. Чекає.

Очі трохи позападали, очевидно, від втоми, вуста легко усміхаються. Ніколи ще вона не була мені така дорога, як у цю мить. Ніколи не була така жадана.

— Доброго ранку! Як твої?

— Дрихнуть ще всі, аж до Генки. А в тебе?

— У десятому сні хріп Мультан. І Вечірка з ним. Ні, треба таки тікати. І там добираються.

— Все одно завтра ж поїдеш.

— Це-е я ще подивлюся. Як деякі люди поводитимуться.

— А Вечірка?

— Вечірку одшию. Оце сидять учора. Тут Вечіркова жінка припленталась. «Ну, випили. Куснули», — каже дід. «Часто ти кусаєш, — каже Вечіркова, — щоб не зашкодило часом». Тоді Вечірка тільки рукою махнув: «Слухай ти цю ропуху, мало що вона меле».

— Ну, а ви що на це?

— А я собі сиджу та думаю: «Оце справжнє чоловіче ставлення до жінки. Не хто-небудь. Пан і володар».

— Т-так, чоловіки тут серйозні. Диво-велетні.

Ми спустилися на дно моїх розкопок у третій вежі. Шість площин, шість кутів. Стеля, підлога другого ярусу частково обвалилася, як і частина внутрішнього облицювання стін.

Я промимрив це собі під ніс, але вона почула, скоса глянула на мене.

— «Поезія є бог у святих мріях землі», — процитувала вона когось.

— Це ще не те, — у тон їй сказав я. — Тут часом люди з Олімпу, метри із сталою репутацією, такі невмирущі шедеври видають, що початківцям-поетам і не снилося. Наприклад, хтось там виростив

Не вірите? Сам читав. А розмір вірша такий, ніби рекордний льон виростити, все одно що «Калинку» станцювати. Дають, братики.

— Ну, годі зубоскалити. Почнемо.

Під вежі був завалений, з усього видно, вже не товстим шаром щебінки, оббитої штукатурки й сміття, і в цьому шарі стояли «на попа» (одна трохи навскоси) три гранітні плити. Одна, очевидно, з облицювання, дві — зі стелі.

— Ми їх не зрушимо, — сказала вона.

Справді, плити були приблизно півтора метра на метр з чвертю. І завтовшки сантиметрів шістдесят.

— Не зрушимо, — повторила вона. — Збігати по хлопців, чи що?

— А пріоритет? — невдало спробував я відбутися жартом. — Ні, ми просто не будемо їх чіпати. Вигребемо сміття або навіть відгребемо його до стін. Бо люк у підземелля, видно, десь посередині. Якщо плити на ньому — нічого не зробиш, доведеться покликати допомогу. А ні — вони нам не перешкодять, ті плити.