Дівчатка пригоженькі, з пухленькими ротиками, з дурнуватими ще, ніби в кошенят, широкими очиськами, з пишним вогнем волосся. Штанці обтягують форми, які згодом обіцяють стати дуже гарними. Вродливі. Тільки не для мене. Мені майже сорок, а з них найстаршій, з виду, двадцять — двадцять один. Зв'язатися? Щоб через десять років роги наставили? Таке задоволення дарую вам. Старий я для них. Часом, коли згадаєш бомби, й полон, і все, що потім, то навіть здається — і взагалі старий.

Праворуч на першому поверсі дверей нема. Там вхід у підвал.

… Подвір'я. Звичайне нове подвір'я з молодими деревами, лавами, газонами, вибитими на бубон футбольним м'ячем. Тільки й залишилося на подвір'ї від знесених хат околиці — двоповерховий будиночок, дуб, зарослі ясена, дві груші та кілька приречених яблунь і вишень.

Двірник Кухарчик кидає мені «здрастуйте». Така собі довбня з гартованим обличчям і коротким чубом. І всюди він лізе, дає поради, розповідає. І все йому треба знати, а мене він чомусь вважає найрозумнішою людиною вулиці. Мене це трохи ображає: чому тільки вулиці? Але його не переконаєш, і він з'являється за спиною (у нього є властивість і вміння з'являтися як з-під землі) і ставить запитання. Найчастіше враження від запитання, ніби проковтнув жарину, водночас отримавши удар під груди.

— А китаєць китайця в обличчя відрізнить?

— А от цікаво б знати, Антоне Глібовичу, яка користь від кипарисів на півдні?

Сьогодні таке:

— Не знаєте часом, як «двірник» по-латиськи?

— Setnieks, — «часом знаю» я.

— Цікаво, і там, і там майже однаково.

І він працює й думає.

Виходжу з двору. Вулиця. Не «сільський» бік, а «міський». Автобуси, будинки, реклама, марсіанська тринога телевежі вдалині. Шум міського плину, впертий і невблаганний.

І, як останній акорд того, що є мій будинок і моє подвір'я, тютюновий кіоск, в якому сидить давній знайомий «бригадир Жерар», як я його називаю. Герард Пахольчик, котрому я активно допомагаю виконувати план.

Він і справді, як герой, сидить у своїй будці. Простий, середнього зросту, вусатий. У дитячих, широко розкритих очах наївність. І схожість з дитиною підтверджує жовтуватий Пух на голові.

Цей також з цікавих, як і Кухарчик. Але той з «метушливих» цікавих, а цей — «цікавий філософ». Той лізе, підозрює, сумнівається, цей — сидить на троні і запитує в'їдливо і серйозно. Той бачить непотрібне й неістотне, цей — «дивиться в корінь». Той тільки слухає — цей ще й поради дає з висоти досвіду, набутого в розмовах з розумними людьми. А очі стежать, і свердлять, і бачать усе.

Але обом властивий широкий діапазон зацікавленості. Тільки перший цікавиться сенсом кипарисів, які не дають ні плодів, ні деревини, а другого цікавить політика в Непалі і взагалі усе, від космічних польотів і способу варити малинове варення — і аж до теорії червоних зсувів і літаючих тарілок, які він обов'язково називає НЛО (неопізнаний літаючий об'єкт).

Купую пачку «БТ». Дивиться пильно. Ніби наш розвідник у ставці Гудеріана.

— Дивно ви якось сигарети відкриваєте. Тут потягнув за стрічечку та й… А ви ножицями. І тільки ріжок. І ось уже скільки місяців дивлюся — завжди тільки правий ріжок. Можна ж ось за стрічечку та й кришку зняти.

— Я, пане мій поважний Герарде, той, що в поганих старих романах називали «старий кавалер із сталими звичками».

— «Устоявшимися привычками», — перекладає начитаний Герард. — То навіщо ж ріжок?

— Портсигарів не люблю. А знімати всю кришку — тоді тютюну в кишеню натрусиш.

— То чому ж тільки правий?

І справді, чому правий ріжок? Чому я завжди першим взуваю лівий черевик?

— Літери туди дивляться.

— А-а.

У відповідь на дзвінок із квартири долинув, наближаючись, гарматний собачий гавкіт.

— Гонець до скарбника Мар'яна, — сказав я.

Два тигрових доги, кожний як добра теличка, пізнавши мене, із свистом замахали товстими біля кореня хвостами.

— Ельма! Едгар! На місце, слинтяї паршиві!

— Смачний, от і слинтяї, — сказав я.

Квартира в Пташинського — це чортзна-що, тільки не квартира. Стара, професорська, батьківська, дивом уціліла в цьому майже дощенту знищеному місті.

На вікнах візерунчасті грати; татусева бібліотека була мало не найбагатшою приватною бібліотекою краю. Дивом уціліла під час війни і бібліотека, але синок збув з неї все, що не торкалося історії, держави, щоб вивільнити місце своїм улюбленим готичним і барокковим монстрам. Монстри вижили звідси не тільки книжки, але й… зрештою, я невдало пожартував.

Мар'яна б до нас замість дівчат. Був би повністю холостяцький під'їзд. Але він звідси не поїде, бо тут вистачає місця для його ляльок, хоча квартира й незручна: колишній заміський будинок, до якого зараз підповзає місто. Чотири величезних кімнати із стелею під небо. А за вікнами пустир: дно колишніх величезних, давно спущених ставків і берег з поодинокими купами дерев, за якими видно будинки парникового господарства.

З другого боку до будинку прилягає забуте кладовище. Його браму в стилі пізнього барокко видно, коли підходиш до будинку наполовину вирубаною алеєю височезних лип.

У кімнатах справжній Грюнвальд: літають під стелею ангели, здіймають хрести з лози Яни Кстителі, а Яни Непомуцькі несуть під пахвою власні голови, ніби кавун у трамваї. Юра з вилупленими від жаху очима давить ногою змія, ридають уже триста років Магдалини. Ікони на стінах, ікони, ніби вкриті іржею, по кутках і ікони, розкладені на столах, свіженькі, немов щойно з Іордані, усміхаються людині, яка їх знову створила. Пахне хімією, деревом, пахучою давньою фарбою. Золотяться корінці книжок. Скалять зуби грифони, схожі на сумних курей.

І все це напрочуд хороше! І серед усього цього, створеного сотнями людей, дві собаки й чоловік. Найкращий мій друг.

— Є що-небудь з морозу, іконник?

— Відлига сьогодні, золотарю, — сказав він.

— А з відлиги є? — сказав я.

— З відлиги є сухі теплі батареї… Ось.

— Закони предків забуваєш? — спитав я з погрозою.

— За Жигмонта краще було, — сказав він, несучи на низенький столик почату пляшку віньяку, лимон, чарупинки, тарілку бутербродів, сир і чомусь квашені яблука, — однак і король Мар'ян німців не любив, і ляхів, і всіх інших, а нас, білорусів, жалів і любляче милував.

— Поча-а-та, — сказав я.

— Буде й повна.

— То й ставив би, — сказав я.

— Знаєш, що в наших предків вважалося поганим тоном?

— Ну?

— Блювати на середину стола. Ось що вважалося в наших предків поганим тоном. Старосвітський кодекс пристойності. «А нудити на середину стола — кепсько й погано і негоже є».

— На край, виходить, можна? — спитав я.

— Нічого не сказано. Мабуть, можна. Дозволяється. Що ж тут страшного?

— Неук ти. На свій край дозволяється. На чужий, vis а vis, — ані-ні!

— Смачного вам, — сказав він.

— Сам почав.

Собі він налив на денце.

— Ти не сердься, — ніби виправдуючись, сказав він, і тільки тут я зауважив, що на його нігтях блакитний відтінок. — Трошки — це не шкодить серцю. Навпаки, корисно. Всі лікарі кажуть. Крім того, мені скоро взагалі нічого не буде шкідливе.

— Ну-ну, — сказав я.

— Сама мить, певно, не страшна, — задумливо сказав він. — Чекання — ось що гайно собаче. Собаче передчуття на біду.

Ельма і Едгар уважно дивилися на нього, іноді поглядаючи на мене.

— Як от вони. Уявляєш, сьогодні над ранок вили майже годину. Ніколи в житті такого не чув. І не дворняги ж вони, а собаки цивілізованого століття… Чи пощастить нам з тобою ще порибалити? Поїдемо, коли чиста вода буде?

— Погано.

Все життя катуватиму себе за свій тон під час тієї розмови. Ніби чув, як чоловік внутрішньо зітхає: «О-ох, пожити б», — а сам у цей час відповідав, також внутрішньо: «Не ний, хлопче, все гаразд».