Вона дзвінко засміялася, тихим і лагідним сміхом.

— Так я і відкрив… Стій! Стій, ані кроку!

Ми були якраз у самій лощині. Місяць чи вже зовсім збився на схід, чи ущерблений на останньому диханні, сходив пізніше, і в мокрій низині було майже зовсім темно.

Хіба що від весняних зірок доходило щось схоже на світло. І в цій темряві я скоріше відчув, ніж побачив, як відділилася від стовбура товстої чорної вільхи не менш чорна постать. Рушила до нас.

— Хто це? — якомога спокійніше запитав я.

Тінь і далі рухалася мовчки. Мало того, справа від темної стіни кущів відділилася друга. Йти далі не можна було. Я скоса глянув назад: ще дві тіні відрізали нам поступово дорогу до клубу. Кидатися в кущі теж не можна було: болото, нехай собі й не глибоке, нехай по коліна чи по пояс, — не втечеш, голими руками візьмуть. Якщо тільки вони — а навряд — збиралися обійтися голими руками.

Який же я дурень! Як же я міг втратити пильність? Не піти з людьми. Піти тут, та ще з дівчиною, та ще знаючи про весь клубок таємниць, який звився тут.

Вони наближалися у важкому свинцевому мовчанні. Зараз кинуться одразу вчотирьох, і тут уже ніщо не допоможе. «Все. Це кінець».

І тут один з них, той, що ззаду і зліва, допустив незначну помилку: кинувся на кілька секунд раніше. Я зробив невеличкий стрибок убік і ребром долоні рубонув його по тому місцю, де повинно було знаходитися адамове яблуко.

— Хлип! — почулося в темряві, і я зрозумів, що влучив. І водночас, ніби якась сила мною водила, упав якомога ближче до ніг того, другого, правого, який відрізав стежку до клубу, і, миттю перевернувшись кілька разів з боку на бік, лежачи ще спиною до ворога, який нагнувся наді мною, зігнув ноги і з силою випростав їх, ніби вистрелив, просто тому в причинне, або, як кажуть росіяни, «неудобь сказуемое» місце. Той видихнув разом з повітрям придушений стогін, а я вже був на ногах. Той склався вдвоє, а я уже схопив Сташку за руку і штовхнув її на вільну в цю мить стежку.

— Сташко! Біжи, будь ласка.

Вона відбігла на кілька кроків:

— Ні! Ні!

— Біжи, так твою!

Це її вагання коштувало мені того, що третій з нападників устиг відрізати мені дорогу для втечі, за Сташкою. А я б скористався нею без фальшивого сорому. Такий нерівний напад — це вже занадто.

Двоє корчилися від болю на землі, тільки пробуючи — один дихнути, а другий випростатися. Але ще два наближалися невпинно, і я побачив, як з рукава в того, що відрізав мені шлях, вилетів і срібною рибкою блиснув у руці ніж.

— Бі-жи!

Але вона не втікала, а я навіть не міг обернутися, хоч відчував за спиною, вже близько, сипле дихання другого. І тут Сташка раптом розмахнулася, і якийсь чорний предмет пролетів у повітрі і луснув того, другого, в потилицю.

— Каменем гада!

Чоловік з ножем від несподіванки повернувся в бік, звідки був напад, рука з ножем також подалася трохи вбік, і тоді я одним стрибком подолав відстань до нього і з усієї сили вдарив його в перенісся, дославши водночас правий кулак прямо йому під груди.

Я перескочив через нього — здалося мені чи ні, що кепка в нього на голові була надіта козирком назад, — схопив дівчину за руку і показав такий клас бігу, що олімпійський чемпіон, поглянувши на таке, запив би принаймні на місяць.

Тільки тут вона закричала, несподівано сильним, відчайдушним голосом. Та і я, чуючи за собою кроки четвертого, раптом загорлав. На галявині хтось закричав німо, диким матом, по-дурному.

І несподівано з того боку, куди ми бігли, відповів нашим крикам багатоголосий крик і тупіт ніг по стежці. Ще через хвилину ми вже мчали назад в оточенні щонайменше десятьох чоловік. Свист долетів з галявини, і коли ми вирвалися на неї, то вже тільки десь далеко тріщали під ногами батоги ожини й хмиз. Гнатися за ними було дурним ділом. Вони, звичайно, знали якісь мілководні стежки в цьому болоті.

Тих, що я вивів з ладу, вони, очевидно, з гріхом пополам, все-таки потягли з собою. І це було зрозуміло й страшнувато: значить, навіть по одному можна було пізнати всю банду.

— Хто такі? — спитав Шаблика. — Пізнав когось?

— Ні, — я чомусь не сказав про «лопотухинський» спосіб носити кепку. Мало хто міг його вжити? Навіщо ж з однієї тільки підозри кидати тінь на чоловіка. — Не пізнав.

І раптом вибухнуло все, що я стримував у собі:

— З ножем. Хотів купити моє життя, сволота? А ти його мені дав?.. Чим ти його стукнула в потилицю, Сташко?

— Че… черевиком… Ні-нічого більше не було…

Довкола раптом вибухнув такий регіт, що я навіть трохи злякався. А вона раптом заплакала так, що в мене щось немов одірвалося всередині. І… впала головою мені на груди. І це — я зрозумів — було щось більше, ніж просто сльози полегкості.

— Як же… Як же це вони могли?

Що мені лишалося робити? Я просто гладив її по голові і говорив якісь безладні слова, від яких вона хлипала ще ревніше.

— Ну, люба… Ну, бідна моя, хороша… Ну кинь, кинь.

— Че-черевиком, — захлинався Змогитель. — Ну, сволото, доберемося ми до вас, заллємо ми вам гарячого сала з гайном за шкіру.

— Змогитель-урвитель, — пробубнів Шаблика. — Добре, що добре скінчилося. Страшенно це приємно, коли ніхто не б'є вас довбнею по голові… особливо, коли вдруге… Ось переконаєтеся самі.

Приплівся дуже захеканий Гончаронок, і дівчата з Білої Гори з вереском, без усякого ладу, почали торохтіти про пригоду і йому.

— Що? Втекли? — безладно кидав він. — З ножами? От бидло. Не може бути! Ах, н-негідники.

— В усякому разі, хоч і не знаю, — сказав Ольшанський, — в усякому разі, розберемося.

— І це в нас, — побивався Гончаронок.

Генка Сідун пригладив свій темнохвилястий чуб і раптом, не соромлячись дівчат, сказав:

— У вас, у вас. Як міг би сказати один мій знайомий актор (вічно він лісовиків грає, відьмаків, словом, звуть його «заслужена баба-яга республіки»), так він, почувши про цю пригоду тут, у вас, сказав би:

А щодо різної моралі, То в лісі на неї начхали…

Я згадав усі ці жахливі таємниці, папери, розкидані на моєму столі, і нічого йому не сказав.

Усе, словом, пішло шкереберть на цьому кращому із світів. Та й чи був він взагалі кращим з найкращих. Останнім часом я почав дуже сумніватися в цьому. Чортові таємниці, чортові катакомби, диявольські нічні кошмари, хай воно згорить!

Уже вечоріло, коли я підходив до своєї багатоповерхової хати. Давній друг Герард Пахольчик заусміхався мені з тютюнового кіоска приязно.

— Давненько не були щось, — наївні оченята розглядали мене. — Що, все ще в поїздці? Все ще для нової книжки матеріали? І як?

— Все вони… А щодо як, то поступово посуваємося вперед, чоловіче.

— І що вам далися ті середні віки?

— Я чужими словами дам відповідь: «Хто не пам'ятає минулого, хто забуває минуле — тому судилося знову пережити його. Безліч разів».

— І найстрашніше?

— І його.

— Бр-р.

— Дайте мені два блоки «БТ». Е-е, та, видно, нема, на вітрині щось не бачу.

— А ви його часто в мене на вітрині бачите? — Він дістав з-під прилавка два блоки, які я поклав у свій портфель. — Нема на вітрині — для вас знайдеться.

— За що ж це мені такий привілей?

— Оптовий покупець. І свій.

— А от угріють тебе, Герарде, — несподівано пролунав за спиною м'який глибокий голос. — Угріють і за «своїх», і за підприлавкову торгівлю.

За мною, схований вітриною з сигаретами від очей продавця, стояв Вітовт-Інезілья-Хосе-Марія Лигоновський і порпався в гаманці.

Пахольчик на хвилину немовби знітився. Нібито щось промайнуло в його очах. Потім він махнув рукою. Примружився:

— Ось вам, Антоне, ще одна «бетешка». Закотилася, на сьогодні остання.

І подав мені пачку.

— А мені не знайдеться? — спитав психіатр.