— А я і не збираюся його склеювати. Нехай їдуть.

— Княже, — тихенько шепнув ловчий. — А заводні коні, змінні з вантажем. Невже віддамо? Їх би…

— Нехай забирають свої онучі, — каже чуйний Станкевич.

— Так там же…

— Цить, — шипить князь і мовчки давить колючою шпорою ловчого по нозі. Тепер шипить той. Від болю.

— В сідла, чорти, — бурчить князь Вітовт. — Я вже в сідлі.

Погоня злітає в сідла, починає зникати між дерев, розсіюватися між ними, зникати. Меркнуть вогні смолоскипів. Зникли.

Голова жінки падає мені на груди.

— Боже, нехай вічною буде слава твоя, — жінка плаче. — З печі вогненної, з пащі левиної врятував ти нас.

— Ну, Ганно… Ну, Сташко… Ну… Гордиславо, — я гладжу її волосся. — Тепер усе, тепер усе буде добре…

Але думки мої не тут. Я думаю. Станкевич відпустив жінку-втікачку князя. Ясно, не ті часи, коли за прелюбодійство карали смертю, хоч і таке подекуди ще трапляється. І всім відома його «симпатія» до князя Ольшанського. Ну і ще: не знав, що під плащем я, Волюжинич. А може, знав? Багато говорили про Станкевичеву «любов» до вчинків короля Тикмуна, хоч суддя й мовчав. Знав. Напевне знав. Тому і відпустив. Не знав тільки, що у в'юках на спинах запасних коней. Якби знав — сухими не вийшли б.

А тепер що? Тепер напевне врятовані. Шість польських миль, дванадцять наших. У темряві нічного лісу це годин чотири туди (без світла), та проводи на шлях до замку, та, якби здумали знову гнатися, — ще три з гаком — чотири години. Перші три години ми можемо заплутувати сліди, ще п'ять годин чимдуж скакати геть з його земель. А там понесе нас річка в одвічно вільний наш Німан. Врятувалися.

Та звідки таке болюче, таке тривожне передчуття того, що чекає якась неминуча, невиразна загроза, якась невідворотна біда? Може, варто було б повернутися і віддатися під захист судді, під щит його імені? Ні, тоді, може, й лишилися б живі, але гроші тих, що збунтувалися, зброя, яку обіцяли ті гроші, — нічого б цього не було. Помри, але віддай тим, кому вони — меч, і життя, і можливість боротися.

— Скачімо. Щодуху, Гордиславо!

Коні трохи відпочили, і тепер не треба підганяти їх. Гілля хльоскає по обличчях, пуща дедалі густішає й густішає. І в цьому одна з надій, хоча страшне й напівсвідомо-невиразне — чекає.

… Тіло моє на весь світ. Ідуть по гульбищу дама з чорним ченцем.

«Ясно… Ясно… Я божеволію, божеволію… І не тремчу, як казав хтось,

… Ох, як болить голова. Мої двері відчинені, і двері в сторожку Мультана відчинені, а за ними сірий туманний ранок, міріади майже невидимих крапельок води, які часом стикаються нечутним дзвоном і звисають на жердинах огорожі, осідають на траві, заплутуються в павутинні і роблять його веселковим, коли зійде несміливе сонце.

— І що це таке? — бурчить у сторожці Мультан. — Стогнав цілу ніч, говорив щось, навіть зубами скреготів. Находяться отак цілий день на сонці без шапки, голову напече, невчасно їдять, накуряться, насмокчуться цієї соски, вип'ють ще погані якоїсь.

— Я не пив.

— Та я не проти, щоб пив. Я проти, коли без мене. То йди сполоснися, та вертайся картоплю смажену їсти, і йди у своїх справах.

… На річці легенький туманець слався, трохи відірвавшись од води, заповзав пасмами в лозу і там зникав. Я бухнувся в ще холоднувату воду, випірнув і побачив на протилежному березі Сташку. Видно, вже викупалася, але все одно стояла з рушником на плечі сумна, стомлена і ніби заспана. І біль мій став легший, бо тепер боліла не голова. І відчув я найбанальніше, мало не до сліз, замилування і найбанальніше почуття на світі. Кохання.

І я зрозумів, що, звичайно, мовчатиму. І зрозумів водночас, що на світі вже ніщо не зможе видерти це, велике, з моїх грудей. Ніхто не допоможе, ніхто не врятує мене ні від нього, ні від безнадійності.

Що мені лишалося робити? Перекинутися якимись двома пустими словами, а потім ляпнути ні до ладу, ні до прикладу:

— Давайте сьогодні в клуб сходимо. Кіно, кажуть, нове.

— Давайте, — погодилася вона.

І ця звичайна згода, яка ні до чого не зобов'язувала, посіяла в мені таку безпричинну радість, що я не помітив ні Ольшанського, який про щось розмовляв з Лопотухою, ні Ви-соцького, який перестрів мене біля самої плебанії і простягнув білий квадратик складеної телеграми:

— Ось, на пошті був. Чого, думаю, чоловікові даремно в Ольшани швендяти?

— Дякую вам, Ігнате Яковичу.

Він пішов. А я кілька разів прочитав надруковане, нічогісінько не розуміючи, аж поки не зосередився. Телеграма була від Щуки.

Боже мій! Які все це були дурниці порівняно з тим, що переповнювало мене!

Клуб, куди ми пішли увечері, був з тих клубів, які й досі бувають у колишніх окремих колгоспах, а теперішніх «бригадах», «пригородках» центральних садиб. Там майже всюди понабудовували вже нових дво-, а то й триповерхових будинків із залом для глядачів, бібліотекою-читальнею, кімнатами для репетицій і чорт його знає ще з чим. А в таких присілках, у чеканні кращих часів і кращих грошей, так і лишилися звичайні, хіба що тільки з якоїсь причини просторіші хати, в яких розкішніше.

В Ольшанці таким «клубом» був старий будинок попа, трохи збоку від села, на пагорку, поруч з руїнами церкви, зруйнованої під час війни прямим попаданням бомби. Досить великий зал з будкою кіномеханіка і з кількома міні-кімнатками для гримування й різного реквізиту за сценою, на яку у випадку кіносеансу вішали екран. І ще кімната, трохи менша, яка служила взимку і в дощ фойє і танцювальним залом. Літній танцмайданчик був під великими попівськими липами.

Сюди навіть електрики не провели, чекаючи чи нового філіалу-будинку, чи ще чогось, і коли на пагорку надвечір починав тахкати двигунець — всім без ніяких об'яв було ясно, що в клубі кіно, спектакль або танці. Бо чути його у вечірньому стишеному повітрі було далеко, у найкрайніших хатах.

Щиро кажучи, я не пам'ятаю ні який фільм ішов, ні хто з публіки був присутній. Впав в око чомусь тільки Генка Сідун та «сіамські близнюки», Шаблика і Змогитель.

Хтось бігав на екрані, лунали постріли з поцілунками і сльозами в антрактах. Я, щиро кажучи, і не дивився туди, а скоса дивився на ніжний у напівтемряві профіль Сташки і благословляв бога, що попереду сидів якийсь здоровань і я «вимушений» був, «аби щось бачити», схилятися в бік Сташки, торкаючись рукою її руки і часом торкаючись плечем її плеча, хоч, звичайно, з таким самим успіхом міг би схилятися до сусідки зліва.

Боже, яке це було щастя, простий, ніби ненавмисний, на мить, дотик. І, боже, як я, досвідчений і бувалий чоловік, нагадував зараз собі самому того натхненного, боязкого і захопленого хлопчину, яким я був давно-давно, коли ця, що поруч, була ще дитям.

І тому я не міг бути іншим. І тому мудра природа так і розпорядилася.

… Закінчилося кіно. Молодь лишилася на танці, дорослі, подивившись трохи, пішли битою дорогою додому… — Зостанемося? — спитав я її.

Вона заперечливо похитала головою і повернула мене на стежку, що вела напрямки, спершу пагорком, потім молодими зарослями липи, дубняку й беріз, потім між вербами, обплутаними ліанами ожини, потім у низинку-виямочку, така галя-вина-болітце, що дихала на ладан, а далі, через невисоку гряду, одразу до костьолу, замку і Білої Гори.

Ми мовчали. Я був упевнений, що вона також думає про те, що виникає поміж нами і що цьому не можна давати волю.

Вона порушила мовчанку перша.

— Які у вас смішні випадки життя пов'язані з кіно?

— Та ось… Один спав на думку. Як я відкрив італійський неореалізм. Ставлення до італійських фільмів у мене по війні було… ну, як до всіх, взятих «як трофеї після перемоги»… Може, вони й не італійські були, — я говорив про це з полегшенням, бо ось нарешті знайшли про що погомоніти, — але обов'язково товстий Джілі співає щось локричним голосом, чи графи з графинями від чогось там страждають. Одне слово, перестав я на них ходити. І ось була в мене важлива зустріч саме в час останньої пари лекцій. А раз так, то я й двома першими вирішив пожертвувати. Додому йти — далеко й незручно. Швендяю вулицями. Дай, думаю, в кіно сходжу. Афіша висить: «Устін Малобазі». Ну, думаю, грузинське щось, на зразок «Георгі Саакадзе». Ну, на грузинський можна сходити. Та ще якщо історичний фільм. Пішов! А тут напис на екрані: «Італія». Мало не плюнув та геть не пішов. А потім назва: «Біля стін Малапаги». Один з перших неореалістичних, яких я, і насміявшись, і наплакавшись, слова навіть цього ще не знаючи, потім ніколи не пропускав.