— Я повинен був передбачити, — сказав Хилинський. — Зважаючи на його професійну досвідченість, не забуваючи про знання Сходу… І ще: мене якось вразила одна думка: хто міг після нюрнберзького вироку передати Герінгу ампулу з ціаністим калієм?
— Кажуть, дружина під час прощального поцілунку.
— Ні. Психіка не та. І я подумав, що там могло бути саме так… як з цим. Не знаю, чи мав я рацію. А потім, певне, оглядали? Але могло бути: здавна чекав кінця, бо був тваринний страх смерті, а коли довідався, що пощади не буде, що порятунку нема нізвідки, що шибениця, — тоді покінчив. Все ж хоч і огидна, паскудна, гнила погань, розбещена цим сифілісом необмеженої влади й розкоші, але все-таки в минулому військова людина.
— Облиште, Хилинський. Ви й самі бачили військових, які клали в штани гірше за іншого цивільного. Та й у лікаря не було жаху. Просто не хотів жити. — Я почав ніби здогадуватися і робитися видющим: — Я, здається, розумію хід ваших думок. Скажіть, була б йому?..
— Не знаю. Про смерть Мар'яна він не знав, про «подвиги» тих мерзотників — також. Може, й не була б.
— Ясно, — сказав я. — І він, однак, заслужив забуття. Бо навіщо йому було вже жити? Та ще за гратами… Довго… Він заслужив.
Хилинський мовчки простягнув мені сигарети.
— Свої, — сказав я.
Дістав нову пачку, роздер зубами. Хилинський стежив за мною.
— Що, крах звичок старого кавалера?
— Так. Коли вже крах всього під'їзду кавалерів, то чим я кращий? Ростик женився.
— Та ще дехто, — усміхнувся він.
— Квартира Лигоновського стоїть пуста. З часом по селиться хтось. Певно ж, також жонатий. Буде і в нас на сходах спочатку писк, а потім і заревуть, як сирени.
— Ах, чорт, — Хилинський раптом стукнув кулаком по стільниці. — Падлюка, дурень нещасний. Мав ти рацію: який матеріал пропав… Розумний, винахідливий, освічений, бувалий, талановитий, як чорт. Знаєш, який лікар? Казали колеги — цар і бог. Одним знанням людської психіки більше робив, ніж інші різними там резерпінами і серпазілами. І так не зуміти, так паскудно розпорядитися власним життям! Потрібні йому були ті струхлявілі реліквії, давно знищена слава роду. Такий лікар, такий людинознавець! Мало йому було цього для самоповаги… З покидьками зв'язався, з непотребом, з негідниками. І сам став негідником. У, віслюк!
Випили ще трохи. І я з подивом побачив, що мій «незламний» сусід трохи захмелів.
Дивився на портрет в овальній рамі. Ніколи я не бачив такого виразного обличчя. І такого гарного водночас.
І в Адама так змінилося обличчя, так затремтіли губи, що я зовсім не здивувався б, якби він уперше на моїх очах заплакав.
— Помста все-таки є, — глухо сказав він. — Є. За кожну краплю крові, за кожну сльозу. Не тепер, то завтра. Не самому, то нащадкам. Їхній суд або суд совісті — помста є. Вона не спить. І записує в книгу людської долі, і падає на голови злочинців або їхніх дітей розором, бідою, війною І нікому не втекти. І я впевнений (і це дає мені силу жити) — ригнеться і тим, хто її вбив. Страшно ригнеться. І тільки це дає мені силу жити, думка, що я, скільки сил слабких вистачить, допоможу запобігти цього на майбутнє. І тільки це… силу жити. — Нервово затягнувся. — Ти почекай, коли задумаєш розповісти про все це. Ти трохи зачекай.
— Я почекаю. Може, й кілька років.
Стук почувся в стінку. З сусідньої квартири. Моєї. Дружина кликала нас пити чай.
— Ну, а ти що надумав? — спитав, заплющивши очі, Хилинський. — Які висновки для життя зробив? Все-таки, що не кажи, події з тобою відбувалися не буденні.
— Не знаю, — сказав я. — Знаю тільки одне. Постараюсь прожити життя, решту його, сповна. Як у ці дні. Віддати себе повністю братам. І тоді я піду на зустріч з богом, якщо він у мене є, своїми ногами і твердою ходою. Не повзучи. Не згинаючи навіть колін. І не молитиму в нього, як не молив ні в кого за життя. І я скажу відверто: «Я відробив сповна і з власної охоти свою каторгу на землі. Я зробив навіть більше того, що міг. І не для себе, а для них, для цього океану, для мого народу. І тепер я прийшов до тебе не клянчити винагороду. Дай те, що мені належить за мою працю, якщо ти є. А якщо нема — я не шукатиму винагороди за діла мої. Ніде».
— Амінь, — сказав Адам.
Мерехтіли за відчиненим вікном нескінченні вогні. О життя!
ПРО АВТОРА
Володимир Семенович Короткевич народився 1930 р. в м. Орші, Вітебської обл., у родині службовця. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету (1954), Вищі літературні (1960) та Вищі сценарні (1962) курси у м. Москві. Живе в Мінську.
Писати і друкуватися почав у 50-х роках. Спочатку виступив із кількома поетичними збірками, потім видав збірку оповідань «Блакить і золото дня» (1961), романи «Не можна забути» (1962), «Колосся під серпом твоїм» (1968), повість «Чозенія» (1970), роман «Христос приземлився в Городні» (1972), збірки повістей та оповідань «Око тайфуна» (1974), «Із віків минулих» (1978), роман «Чорний замок Ольшанський» (1983). У 1980 р. вийшли його вибрані твори в 2-х томах. Автор кількох п'єс («Млин на синіх вітрах», «Дзвони Вітебська», «Кастусь Калиновський», «Колиска чотирьох чарівниць») та кількох сценаріїв фільмів («Дике полювання короля Стаха» та ін.).
Нагороджений орденом Дружби народів.
