— Ні вже, — сказав Мар'ян.

— Дивіться, — сказав Пахольчик, подаючи йому «Шипку». — Як надумаєте — приходьте. Дістану. І не «Бджілку», холера на неї, а справжню.

На розі ми попрощалися.

— Якщо не поїду у Вільно на днів зо два, то завтра зайду, — сказав він.

— Заходь.

— Шкода, що не можна ту книгу розпотрошити. Може, в обкладинці заклеєно щось?

— Ні. Обкладинка тих же часів.

— Хай йому грець! На думку не спадає, що б це могло бути.

Перейшовши вулицю, він обернувся і підняв руку.

— Бувай!

Я прикурив, а коли глянув йому навздогін, його вже не було видно в раптовому сніжному заряді, який налетів на місто.

Минуло ще чотири дні. Настав квітень. Купи снігу, відкинуті взимку машинами під дерева, стали зовсім малі, брудні й ніздрюваті. І ще сніг падав двічі й щоразу чергувався з дощем, який з'їдав його на очах. Усе частіше прозоро, по-весняному, синіло небо. У затишку, з сонячного боку дворів, було вже зовсім сухо. І все-таки весна наступала, ніби озираючись, часто поступаючись мжичці, холодові й сльоті.

За ці дні я кілька разів дзвонив Мар'янові. Відповіді не було. На четвертий день я не витримав і поїхав до нього на квартиру. Навіть собаки не відповіли гавкотом на мій дзвінок. Квартира мовчала, нічого дивного в цьому не було. Ідучи кудись, Мар'ян завжди заводив собак до якихось сусідів.

Наша спільна підозріливість останніх днів зробила те, що я навіть оглянув замок. Мені здалося, що біля нього обдряпана фарба. Але так буває завжди, коли людина в темряві спробує потрапити ключем у щілину.

Сварлива літня вахтерка, яку ми — нехай простить нам бог — називали іноді «цербером», іноді «цензором Феоктистовим», — на моє запитання відповіла досить різко.

— Я йому, серденько, не нянька. Не бачу. Поїхав кудись. Вранці прибираю. Під'їзд мию, першу площадку сходів, щоб у бруді не сидіти. Потім тут сиджу цілий день. Увечері Саня приходить. І він не бачив. Собаки? Одвів, напевне, як завжди… Що ж, що не бачили. Он там чорний хід у двір. Там часом і я не помічу, як приходять чи виходять.

Я побрів додому, не знаючи що й думати. Який біс міг затримати його у Вільно? Знайшов щось в архіві? То міг би і дзенькнути.

Не в дуже доброму настрої зайшов я у свій двір і побачив Хосе-Марію Лигоновського, який порпався в квітнику під нашими вікнами. Живопліт довкола квітника в одному місці порідшав, і лікар саме висаджував на те місце якісь кущики. Мідне обличчя від повітря й праці було з глибоким рум'янцем. Капелюх лежав на лаві, і всьому двору видно було хвилясту гриву сріблястого чуба.

— Історикові-детективу особистий привіт! — сказав він.

— Кондотьєру від психології — взаємно, — буркнув я.

Він притоптав землю довкола пересаджених стеблин, відкрутив поливний кран, помив руки і, витираючи їх носовиком — по-лікарському, палець за пальцем, — бадьоро сказав:

— Закуримо, сусіде.

Тут, у затишку, навіть пригрівало. Ми сіли на лаву, я розкрив пачку і почастував його. Він стежив за цим процесом пильними сірими очима.

— Слухайте, — раптом сказав він, — у вас часом серед родичів не було людей… ну, з певними відхиленнями в психіці?

Пізніше, коли я, на свій жах, зрозумів, що зі мною справді щось негаразд, я часто згадував цю першу розмову і те, що помітило все це досвідчене око всіма знаного психіатра. Помітило ще тоді, коли навіть я не помітив нічого. А тоді я тільки зареготав.

— Та ні! Здорові всі були, як бики.

— То й добре, — він з помітною полегкістю затягнувся, — отже, це просто психіка холостяка. Те, що і в мене. І в Хилинського. В усіх таких.

— Що ж таке?

— Методичний ви в дрібницях. От був я у вас. Усе на своєму, споконвіку визначеному місці. Там папір, там попільничка, там тільки одне, а там — і навіки — інше. Пачку відкриваєте так. Молоко — тільки в однієї молочарки. Квіти купуєте тільки на Барській у кіоску, хоча поруч квітковий магазин. Голитеся, певно, теж тільки в одного майстра.

— Еге, — зареготав я, — коли його нема, то неголений піду або дома поголюся…

— І банщик у вас тільки один. І не будете книжку читати, доки руки не помиєте. І, якщо книжка стара, обов'язково помиєте опісля. І раз на місяць вибиваєте килим, а раз на два тижні — пилосос йому.

— Слухайте, — сказав я, — але звідки ви це знаєте?

— Я не знаю. Я «умозаключаю», роблю висновки.

— Але навіщо?

— Професійна звичка. Попрацювали б як я.

— Ну, і які ж висновки?

— Вас вони не стосуються. Просто методичність заскорузлого холостяка. У таких у хаті або гармидер і свинюшник, чоботи на столі, або ось так… Але загалом це іноді буває ознакою певних відхилень у психіці. При епілепсії, коли починаються деякі інші хвороби.

— Ну, коли так міркувати, то більшість німців епілептики. І взагалі всі, хто якомога краще організовує роботу.

— Не смійтеся. Ось вам один приклад, але вагомий, — Достоєвський.

— Дуже втішний, — сказав я.

Ми засміялися. Чи міг я подумати, що мені справді доведеться звертатися до нього? І не в такий уже далекий час.

На сходах я побачив Хилинського, який саме заходив до квартири.

— Знову щось? — Він уважно дивився на мене. Я розповів.

— Поїхав кудись. — Адам був страшенно стомлений. — Мо', так і сидить у Вільно. А що не попередив про затримку — тут різне може бути. Не маленький. І не такі ви вже друзі, що й водою не розіллєш.

— Все-таки я єдиний його друг. І не міг він через хворобу колишньої дружини так затриматися. Адже щодня дзвінка чекав. Я страшенно непокоюся, Адаме.

— Гаразд. Якщо вже так, то ось зараз подзвоню Щуці, — ми ж приятелі. Нехай довідається, чи нема кого… непізнаного. І телефон твій дам. Нехай тобі соромно буде, якщо цей… твій… свічник віденський тобі привезе. Ну, бувай, шалапуте. Подзвоню, помолюся богу та й заляжу спати.

… Минуло ще два дні. Десь у четвер чи п'ятницю, може, о четвертій годині ранку, якщо не раніше, задзвонив телефон. Сполоханий спросоння, я схопив трубку.

— Алло! Хилинський від твого імені дзвонив? — пролунав низький голос.

— Так, — насилу пригадуючи, про що йдеться, відповів я. — Космич біля телефону.

— Потрібні твої послуги. Ти не міг би під'їхати для розпізнання?

— Звичайно, — голос у мене сів.

— Машина через десять хвилин буде біля під'їзду.

— Гаразд. Одягаюся і одразу спускаюся вниз.

Тремтячи від перерваного сну, хвилювання й холоду, в повному нерозумінні, що б то могло означати, я спустився сходами у вологий туман, ніби на дно молочного озера. Через якусь хвилину з цього туману виринули веселкові, розмиті плями фар.

У «козлі» було після вулиці жарко від мотора і якось особливо сонно. Три чоловіки, що їхали зі мною, — правильніше, везли мене, — весь час надривно і дуже заразливо позіхали. Пахло бензином, мокрим сукном і ще чимось. Чоловік років п'ятдесяти, що сидів поруч із здоровенним шофером, подав мені теплу і мокру руку. Це й був Андрій Щука. Мав він звичайні риси обличчя, як кажуть, «без особливих прикмет», якби не півдесятка шрамів на шиї і руках. Зрештою, не дуже й помітних. А потиск його завжди подобався: я багато що розумію з потиску.

Лейтенант, який примостився поряд зі мною, приємно почервонів і ткнув мені холоднувату долоню.

— Клепча… Якуб… Іванович… дуже приємно.

Ну, цей був принаймні стійкий. І на тому слава богу.

Машина рвонула з місця, і тільки тут я помітив, що за нею сліпуче моргнули фари другої. Скоса, краєм ока, я побачив, як прилаштовуються до нашого кортежу один мотоцикл… другий.

Почуття було на диво неприємне. Я мало не почав думати, а може, я все-таки зробив у житті щось таке… сам, може, й не думав, а воно з погляду кримінального кодексу… Потім, розізлившись на себе самого, я уявив ще гіршу дурницю: що це я резидент і їду потаємно на зустріч з шефом (боже мій, скільки ж це я надивився поганих кінофільмів!) в якийсь лісовий будинок. На прийом якогось посла це не було схоже: бракувало сонячного світла і почесної варти.