— Грузинка? Вірменка? Таджичка?

— Та ні.

— Молдаванка? Єврейка?

— Ще гірше, — гірко сказав він. — Циганка, брате. Затягнувся.

— От у цьому й була її головна провина. А за провину й кара. І добре, коли перший-ліпший на дорозі яр. Коротшою була б мука… А я в той час був дуже далеко… Не мав змоги вивезти, допомогти… Не міг, не мав права навіть закричати, що ось ви найдорожчу мені людину, наволоч, у таборах, у віспі цій на всій землі, закатували. І син десь загубився… Маю тінь звістки: відбирали дітей нордичного типу. А він білявенький був, у мене. Ти не дивись, що я зараз сивий… Був я білявий. Скоса глянув на портрет.

— Яка вона Грушенька в «Зачарованому мандрівнику», яка Маша в «Живому трупі». Співала — плакали люди. І за це — яр. За все — яр.

Відклав файку.

— З цим… призвичаївся не призвичаївся, а так, притупилося трохи… А от із сином… Чи назад він потрапив, у наш дитячий будинок? А може, і… там. І не виключено, якомусь нашому такому… Грибку доведеться перестрілюватися з ним… Ось як.

Підняв чарку із золотистою рідиною.

— Я тобі це не тому розповів, щоб ти мене пожалів. Я тому, щоб ти себе пожалів. Це, що з тобою, не найстрашніше. Не найостанніше.

Вдячність моя йому була така велика, жаль такий нестерпний (справді, що був мій біль порівняно з його?), що я зрозумів, треба переводити розмову на іншу тему. Але ця інша тема ніяк не приходила до голови. Тому я взяв і трохи розповів йому про страхи Пташинського.

— Ну, це не загадка, — сказав Хилинський. — Трохи — звичайні бариги, яким із законом зв'язатися ніяк не випадає. А більше — хвороба. Це від серця.

— І я так думаю.

В цю хвилину задзвонив телефон. Хилинський вийшов у маленьку спальню, причинив за собою двері, але чути, мабуть, було погано, і він змушений був говорити голосніше, ніж звичайно, і я дещо чув.

— Ікони? І зв'язок з цим? А, чорт би їх побрав з цими девізами!

«Навмисне не каже «валюта». Каже «девізи». Думає, що слова не знаю. Білими нитками шиєш, Адаме Петровичу».

— Зануди. І зброю?.. Чути погано!.. Ясно!.. О першій тридцять? Добре. Буду.

Вийшов знову до мене:

— Став ти причетним, хлопче, до таємниці. А я оце непедагогічно повівся. На повний голос.

— Я, Адаме Петровичу, не з базік. Ви мене не перший рік знаєте. І справи ваші мене не торкаються. У вас своє, у мене своє.

— Образився?

— Образився. А мені хоч би й вік прожити, нічого про них не знаючи. Ні про що я у вас не запитував. Нецікаво, пробачте.

— А даремно. Все може бути. А щодо «хоч би й вік», то зарікався хтось. — Він потряс мене за плечі. — Ну, годі надиматися, ну… Ну, скажи щось.

— Коли вже я випадково щось почув, то повернемося до Мар'яна. Щось у його справі тривожне. Ось же ікони, валюта, — я не запитую, що там сталося ще, що вам треба їхати. Але чому того ж не може бути тут? І, зрештою, передчуттям теж треба вірити. Не матеріал це ні для «Абелів у відставці», ні для міліції, ні для суду, але часом треба вірити, коли серце промовляє, коли стискається…

Він уважно дивився на мене.

— Можна і треба. Вір і дивися. Підвівся.

— Треба було б не залишати тебе до ранку в твоєму стані. Але сам чув… Випити щось маєш?

— Вино є.

— А міцніше?

— Мгм.

— На ось. Ти ж не з тих, що блукати потім підеш? Ну от і випий добряче. Сьогодні дозволяю. Щоб спав мені. Ну, ходімо.

Хилинський знав, що робить.

… Ніколи в житті, ні до цього, ні опісля, я не випивав стільки. Дорвався, хлопчик. Сповна скористався з сусідової поради. І заснув як убитий. Роздягнений, як завжди, але чомусь при галстуці на голу шию. Чи, може, все-таки хотів «блукати»? Шукати Зою? Напевне.

У наступні п'ять днів я спокутував гріх свого «п'яного глумління». Працював, не даючи собі ані хвилини перепочинку.

Не можна було повірити в те, що тільки сама коштовність старої книги викликала таку облогу хати Пташинського, всі ці дзвінки, блукання під вікнами і все інше. Я майже впевнений був, що розгадка десь у самому тексті: якась приписка на полях сторінки, напис, уміло захований у в'язі орнаменту, іще щось. І от я шукав. Всліпу, бо не знав, де і що шукати.

Багато разів за життя я читав Євангеліє, одну з кращих (якщо не найкращу) з історій, вигаданих людством за все своє існування. Приємно мені було читати його й зараз, думаючи над окремими місцями, уявляти. І все-таки не так приємно, як раніше. Тому що, хоч я й читав мало не по складах, — шукав я все-таки інше. Так для людини, яка раптом помітила перший гриб, одразу перестає існувати зелена співуча крага розкішного літнього лісу.

Так і я йшов, уткнувшись носом у землю. Без ніякої користі, окрім моральної. Та й та була іншого гатунку, тому що я стежив, а не думав.

Часом з'являлася думка, що ховати щось у такому тексті блюзнірство, а вже для середньовічної людини (якщо тільки ховала вона) — не просто блюзнірство, а блюзнірство, яке межує з єрессю, із загибеллю тіла і безсмертної душі. І, якщо це так, то таємниця має бути страшенно важливою, або… або та людина не повинна була вірити ані в бога, ані в чорта, ані в тогочасний закон.

Я прочитав усі чотири Євангелія і діяння апостолів, і їхні послання, починаючи від послання Іакова і кінчаючи посланням до євреїв. Лишився тільки Апокаліпсис Іоанна Богослова та недоречно приліплений до нього Статут, теж із «посланнями», тільки вже світських володарів.

Нічого! Хоча б тінь якогось сліду, якоїсь загадки!

Зрештою я почав думати, що з цим текстом ми помилилися. І, найгірше, до тієї самої думки схилявся і Мар'ян За ці дні він разів зо два заходив до мене, і ми до болю в очах, тупо вдивлялися в тексти, перевертали під черепами гіпотези, і все це тільки для того, щоб одразу зарізати їх. Єдине, в чому ми «посунулися» вперед, був справжній акт про зникнення дружини Ольшанського, надрукований в «Актах, виданих археографічною комісією…».

— А що нам це дасть? — спитав я.

— А може…

— Рибу нам з тобою ловити, а не шукати.

— Половимо. Ось-ось уже. Навіть на озерах крига майже зійшла.

І ми знову до очманіння сиділи над книгою й копією, і Мар'ян бурчав:

— Холмси, теж мені ще… Пінкертони… Картери… Станкевичі… Мегре.

Тієї гнилої, сльотавої березневої п'ятниці — було це, здається, двадцять дев'ятого березня — ми також ні до чого не додумалися.

— Пророк Наум і той би не додумався, — плюнув нарешті Пташинський.

— Ну-ну. Невже ми вдвох дурніші за одного.

Я пішов провести його. На душі від власної безпорадності було нудно.

— Як цуценята сліпі, — сказав Мар'ян.

Попереду спускався сходами цікавий молодик, сусід Лигоновського. І цього разу в його руках було відро із сміттям. Де він його бере?

— Отаке сміття в наших головах. Викинеш — і зостанеться пуста череп'яна макітра.

— А мо', й справді треба все викинути і почати спочатку, — сказав я. — Може, справа не в тексті? Може, вискоблено щось? Може, суть не в змісті, а у відрі? В самому існуванні речі?

— Треба буде подивитися. Завтра ж.

Ми зупинилися біля тютюнового кіоска. Я купив пачку «БТ», Мар'ян винувато всміхнувся і попросив пачку «Шипки».

— Кинув би ти це, Мар'яне, — сказав я. — Їй-богу, кинь.

— Слабість клята! Та я одну-дві на день буду.

— І я на вашому місці кинув би, — сказав повчально «бригадир Жерар». — Ось друг ваш — він здоровило, не порівнюючи першерон чи брабансон, пробачте, товаришу Космич. А я і йому радив би кинути. Крапля нікотину вбиває коня.

— А я не кінь, — сказав Пташинський.

— Бачу. На нігті гляньте. Блакитний відтінок мають. І раптом розходився… Дістав з кишені металеву коробочку.

— Хочете, я вам замість цієї погані табаки діставатиму? Нюхати. Сам протираю.

Він зарядив у кожну ніздрю по здоровенній порції зеленуватого пороху. Через секунду гармата вдарила, і Пахольчик закрутив носом.

— Аж в очах посвітлішало… звинуватите, комерцію підриваю. Свою ж. Але здоров'я людини найдорожче, як казав середньовічний римлянин Гіппократ. А коли вам скажуть, що слизову оболонку сушить, що сухий катар буде, — це дурниця пана бога — нехай простить він мені й помилує… То як?