— Ну-ну. Божевільні іноді повинні висловлювати парадокси. І єретичні думки. Навіть замахуватися на авторитети. Особливо якщо грішили передовими поглядами.

— Так. Надлюдська зневага до лайки та ухвал… І куди ж це я увалився, куди потрапив? І куди можуть завести людину передові погляди? А багато ж хто вважає свої погляди передовими. А в кого сумління атрофоване — ті всі себе передовими вважають. Винаходять гази, атом, історичні поступки, шовінізм, історичні вчинки, ешафоти. І вчать моралі, тільки якщо знають, що на неї махнули рукою… Відкривають, відкривають те, до чого нікому ніякого нема діла. А от звичайного засобу від зубів, від головного болю тн, зрештою, від радикуліту, коли в людини поперек болить, нема. Людство криком від цього кричить, а їм байдуже. Вони порпаються в глаголицях…

— Ну-ну. Ти даєш. Просто пуританський… Та раптом так і витріщився на мене.

— Ти що, морського змія побачив?

Він, очевидно, навіть занепокоївся, бо я ніби заціпенів, втупивши погляд в одну точку. Моя вудка швидко запливла б на середину ставка, аби він не перехопив її.

— Ну ось. Ось і в тебе. Та диви, як повів обережно… А, чорт! Та що врешті з тобою?

Але тут я почав трястися від сміху. Спочатку тихого, а потім зовсім уже нестерпного і нестримного.

— Та що з тобою, хлопче? Справді ти з глузду з'їхав, чи що?

— Ідіот! Ідіот!

— Згоден, але чому?

— Я сказав… ой… про глаголицю.

— Не ти перший.

— І тільки тут мені спало на думку… Ми шукали під третьою вежею.

— Правильно.

третя літера, що в кириличному алфавіті, що в глаголичному.

— Так. І в глаголичному… ах-ха-ха!

— перша літера під титлом має значення один, має значення — два, а має значення — три… Ой, тримайте мене! І нас мало не засипало і не вбило під третьою вежею.

— Та-ак. Не бачу нічого смішного. Своєрідний гумор.

— Справа в тому, що

справді один, два, три. Так у глаголиці. Але в кирилиці не має цифрового значення. І ніколи не мала, як , як двєрь , як Ш, Щ, Ю та інші. Не мала.

— Як-як?

— А ось так. І виходить,

кроків униз — це означає шість, а не вісім кроків униз. Б і Ж не мали в стародавній Білорусії числового значення.

— перша вежа.

— ніяка, ти розумієш, ніяка.

— це друга вежа від кутньої. І, значить, помилилися не тільки ми, але й ті, що хотіли нас засипати. Вони нічого не знали, вони тільки стежили за нами. А все, що ми… ох… воно під другою вежею.

Я знеміг від сміху, зовсім знесилився:

— Ах, боже мій! Йолоп! Йолопень! Віслюк — ремінні вуха.

— Нічого, віслюк на чотирьох ногах, та й то спотикається.

— Ну, годі. Я більше не дозволю цьому віслюкові спотикатися. Мулом мені стати, якщо це не так.

З цієї миті я твердо вирішив, що ніхто, ніщо й ніколи у віслюки мене не запише. Історія колись покаже, так усе це сталося чи не так.

Ще тільки одне. Поки ми дійшли до місця, де нам треба було розходитися, я передав Хилинському усі свої міркування в цій справі. Нехай передає далі кому захоче. Я не хотів далі ризикувати. Мало що могло статися зі мною в цьому кутку? Він слухав уважно, а потім, нічого не коментуючи, сказав тільки якимсь ніби байдужим голосом:

— Щось схоже на те. — І додав після паузи: — І ось іще що. Це тобі пожива для роздумів. «БТ» ніколи, із самого заснування ларка, кіоскерові не відпускали.

Що мені було до «БТ» і до цього небораки? Мене вразило інше.

— Так, виходить, пошуки йдуть? Їх не кинули?

— Ет, — відмахнувся він, — нічого я не знаю. Щука якось обмовився.

… Через день тихий наш притулок перетворився на вавілонське стовпотворіння. Снували між Ольшанами і Ольшанкою різні машини й різні люди. Приїздили навіть із Кладненського і столичного музеїв. Приходили й відходили місцеві. Часом на пагорбку люди збиралися у маленькі окремі купки, де жваві, а де похмурі.

— Ну що, накльовується щось? — спитав Ничипір Ольшанський.

І хоча, відгрібши нову порцію різного мотлоху, на глибині шести кроків від «материка» ми справді щойно знайшли вибитий на камені контур корабля, я відповів ухильно:

— А дідько його знає. Тут така головоломка, що не можна бути певним ні в чому… Може, щось і знайдеться, а скоріше всього ні.

Я не хотів розсипати майже завершеного візерунка в калейдоскопі.

До вечора ми розчистили майже весь майданчик. Я вже навіть приблизно бачив, де плити на підлозі дрібніші. Там можна було припустити існування замурованого лазу. Тому я спеціально не дав хлопцям розкопувати до кінця.

— Годі на сьогодні. Завтра вранці візьмемося знову. Вони бурчали. Азарт — це азарт.

— Нічого, нічого. Залиште трохи приємного чекання і на завтра.

— Приємного, — досить глумливо сказала Сташка. — Нічого там приємного не буде.

Я спохмурнів:

— Якщо навіть я маю рацію, то один день уже нічого не дасть і нічого вже не змінить. Якщо навіть здогадки правильні… Тому що люди, ми в даному випадку, запізнилися з допомогою. На добрих три з половиною століття.

Розділ VIII

… Ми вмилися в рукаві річки, попрощалися, і я пішов провести Сташку та її команду до табору. Там уже весело палало вогнище і шипів на ньому казан з якоюсь юшкою, зважаючи на запах, курячою, а біля неї чаклувала худенька Валя Велет. Усі розсілися довкола.

— Що це ви так пізно? — спитала сьогоднішня куховарка.

— Свиня полудня не знає, — відповів Сідун. — Та й не тільки ми винні. Півень же ще не зварився.

Я відчував, що Генка знову щось готує.

— А все вона, — сказав лоботряс, киваючи на дівчину. — Не треба було їй дивитися, як півня різали. У неї око живить. — Зітхнув з фальшивим сумом: — Так довго мучився півень.

І тут Валя мене здивувала. Видно, Генчине блюзнірство вже навіть їй поперек горла стояло.

— Е-ех, — сказала вона, — не людина, а суховій. Та ще такий суховій, що й бур'ян у полі сохне.

— Сам він бур'ян, — сказала раптом Тереза.

— А моя ж ти дорогесенька, а моя ж ти чаєчко. Я ж на тобі женитися хотів.

— На якій за чергою? — спитала Тереза. — Женися, тільки не на мені.

— Женися, щоб дурні не перевелися, — додала Валя. Генка притих, розуміючи, що тут уже всі хочуть прищекнути йому хвоста. Навіть після їди ґречно сказав «дякую», але Велет і тут була неприступна.

— Дякую за обід, що наївся дармоїд.

— Пощади! — заблагав Сідун.

Але дівчатам і самим уже не хотілося добивати «дармоїда». Злетів тихий ангел.

Я не знаю нічого кращого за вогнище. Воно приваблює завжди. Але особливо в отакому світі, залитому оливково-золотавим світлом повні. Повсюди м'яка однотонність, повсюди щось таке, що вабить невідомо куди. І в цій трохи навіть сріблястій місячній імлі — теплий і рухливий червоний мазок. Художники розуміють це. Добрі художники.

— Мені час, — зітхнувши, сказав я і підвівся.