— Ти що? Заговорюєшся? Незрозуміле говориш, — у цьому голосі тепер тремтіли нервовість і напруженість.

— Тихо. Тихо ти.

І тут я почув спершу легке дряпання, ніби миші десь скребли, потім — скрегіт. Далі той скрегіт подужчав, переходячи часом у різкий виск. З невимовним здивуванням, бо про таке досі я чув тільки в казках, а бачив тільки в кіно, я не спускав очей з вертикальної лінії в стіні. Вона розширялася під рівний скрегіт чогось і цей виск, а я витріщав очі на те, як вона стала щілиною, яка все ширшала й ширшала, перетворилась у спершу вузький, на кота, а потім широкий, хоча б і на людину, темний коридор.

Від'їжджав вузький прямокутний шмат стіни. Відкривалися очам, ніби на чверть кола на підлозі проведені, напівкруглі жолоби. Видно, такий самий жолоб був і в стіні, і вона відходила, відкочувалася на кам'яних кулях (такий механізм я колись бачив у потаємному ході в одному із стародавніх хрестоноських замків. Як люблять тепер казати, взаємозапозичення. А взагалі, чи не схоже в чомусь працюють наші підшипники?). А взагалі, чи не верзу я казна-що? Так плутається все в голові після цих кількох годин під землею.

Я обережно взяв Сташку під пахви і встав. До наших ніг котилися вже з темної щілини дві невеличкі постаті: Стасик Мультан і Василько Шубайло:

— Дядечку Антосю! Ви тут? Тіточко! І ви тут?

У мене перехопило горло, в ньому стояв якийсь важкий давкий клубок. Можливо, я закричав би. Але стримався. Бо за ними виступила з темряви постать ксьондза. Чорна тінь і дві пергаментні плями. Рука із свічкою, вся обліплена маленькими сталактитами воску. І обличчя, на якому завмерла все та сама допитливо-байдужа усмішка, яка ніби глузувала і випробовувала.

— Ви живі? — ворухнулися губи.

І в мене ніби ще більше зросла підозра.

— Слава панові богу, — сказав він. — Ходімо.

Ми вийшли «коридором» у невеличку камеру. Ксьондз штовхнув стіну, і вона з попереднім скреготом і виском покотилася на своє місце. Ми повернули за ріг і опинилися в довгому і низькому коридорі-катакомбі.

— Тут недалеко, — сказав Жихович, — і слава богу, що тут є хід.

— Славу богу, що вони не знали про нього і друге підземелля.

— Про нього не знав і я, — сказав ксьондз. І додав, помовчавши: — Спасибі ось їм. Вони так кричали про підземелля, що я пішов з ними, нехай тільки відчепляться. Всі інші стривожилися і пішли на пошуки якогось невідомого «городища» і «курганного могильника» годину тому… Соромно, йдучи на зустріч з можливою небезпекою, скеровувати людей на неправильний слід. З невеликого обману часом народжується непоправиме. Як із лжевчення — смерть духу, а із свідомої облудної фальші — смерть.

Він сам міг би мати подобу уособлення фальші, якби не гіркий сарказм у тоні його слів.

— Досить уже смертей для цього нещасного кутка землі. Просто Бермудський трикутник якийсь. Кладно — Ольшани — Темний Бір. Гинуть надії, без сліду зникають люди, їхні мрії й надії.

— І хто винен у цьому? — я все ще не міг позбутися підозри.

— Не знаю. Певно, предки. І нащадки, недавні й сучасні. І я винен. В тому, що живу, коли всі друзі… і подруги давно загинули.

Він дибав ходом, як живий привид. Справді так.

— Це було б жахливо, аби загинули ще й ви. На порозі якогось відкриття, — він пронизливо скоса глянув на мене, — або на порозі поразки, яка тільки й визначає, мужня людина чи так собі.

Мені стало трохи соромно. Бо коли міркувати по його минулому, то він був вище підозр.

— Слухайте, — сказав я, може, занадто різко, бо не Міг забути тієї усмішки в отворі, — чи можлива така річ, стопроцентний християнин перших років християнства? У наші дні, з нашим минулим? Не обманюй навіть у дрібницях, не прелюбодійствуй навіть оком. Ні. Ви, здається, такий або хочете бути таким. Розтлумачте мені, як це?

— Та ну вас.

— А я не вірю. Не вірю, бо у більшості людей подвійне дно.

— Не вірте йому, — тихо сказала Сташка, — просто у нього був стрес, і він ніяк не може очуматися.

— Подвійне дно. Можливо, й тих замурували, як у моїм сні. Моєму калейдоскопові бракує тільки одного скельця.

— Якого?

— Що означали ті слова з кошмару: «два сторожі непідспівані і один нехрещений»? Хто такі ті троє?

— Слухайте, — сказав ксьондз, — у вас справді добре-таки лізе вгору нервова неурівноваженість.

Ми вийшли на світло. Зеленіла трава. Низьке вже сонце клало помаранчеві відтінки на листя. За брамою, на сільській вулиці, долітав з хмари пилу спокійний і мирний хорал вечірньої череди: мукання корів, жалісливо-гнусаві голоси овечок.

Я взяв Сташку за руку, і тут мене затіпало. Так, що я боявся витиснути з себе навіть слово, щоб воно не прорвалося риданнями полегшення. Не за себе, можете мені повірити.

— Ти не шкодуєш за сьогоднішнім днем? — пошепки спитала вона.

— Ні. Хтось сказав: «Я не знав, який вигляд має мій рідний дім, поки не вийшов за його стіни. Я не знав, що таке щастя, поки не пройшов прірву біди»… Я не шкодую за сьогоднішнім днем.

І однак мені довелося під кінець пошкодувати за ним. Від «плебанії» — нашої, звісно, — кинувся до мене Мультан.

— Слава богу, живі. Слава богу, хоч ви живі. Бо трьох в один день…

Мені ніби залізом скувало щелепи.

— Хто?

— Зелепущонок сьогодні витягував перемет біля Дубової гатки (чорт його побери, чого він завжди його в тих корчах ставить) і витягнув…

— Лопотуха?

— Він. Міліція повезла вже. Видно, упав у темряві із стрімкої кручі. Скронею об корч чи об чорний дуб — он скільки їх там стирчить біля берега. І готовий!

Я згадав вартого жалю, сумирного чоловіка-мученика, його беззахисне «хлопчику, не треба» і як він спробував налякати мене, щоб не швендяв у «його домі». І згадав свою підозру, і уявив останнє скельце в калейдоскопі: тіло утопленика.

І тут я зрозумів, що я — віслюк.

Ми сиділи з Хилинським на березі ставка, там, де впадала в нього Ольшанка. Дуже широкий в цьому місці ставок подекуди парував, стояли над ним поодинокі маленькі стовпи туману, злегка просвічувані вранішнім сонцем. Вудили. Вірніше, вудив один він, хоч не часто, але підсікаючи то плітку, то невеликого головня. Уже десятків зо два таких плавали в його відерці, часом без ніякої причини починаючи гарячково, мов по команді, борсатися.

— Все ясно, — сказав він, вислухавши мене. — І ясно, що Лопотуха мав загинути після лікарського висновку Лигоновського. Хтось злякався того, що до чоловіка повернеться психічна рівновага.

— З тих, хто був присутній?

— Чому? Кожний з них міг розповісти про це комусь із родичів чи знайомих.

— Лигоновський таки поїхав.

— Так. Сказав: «Якщо кожне моє слово в цьому чудовому і високоморальному краї призводитиме до таких результатів, то я зникаю, і нехай вони тут живуть за своїми норовами і звичаями». І все-таки я нікого не бачу з присутніх там, хто міг би таке вчинити, кого минуле зв'язувало б із цим нещасним.

— Ми ще дуже мало знаємо. І тому не можемо передбачити і попередити вчинки цього, або цих. І ти маєш рацію: могли комусь і розповісти.

— «Попередити». А тут через це незнання гинуть і гинуть люди. Ви не загинули вчора тільки дивом.

— Думаєш, штучний обвал?

— Аякже. Упав шматок муру там, де ламали. І тут до струсу долучилася сила, прикладена до плит… Облиш, — несподівано попросив він. — Облиш. Не твоя це справа. І це починає ставати дуже небезпечним. Наступного разу для тебе це може не закінчитися так вдало. А тут ще твій нервовий стан. Кожний може сказати, що справою займався псих. Довір'я не буде.

— І нехай не буде. — У мені раптом прокинувся гумор шибеника, чого я від себе ніяк не чекав. — Тут стільки розумних, що обов'язково потрібен хоч один божевільний. Якщо не Лопотуха, то нехай уже буду і я.