Від інших кухонь її відрізняла тільки наявність газової плити з балоном та полиця, на якій стояли речі зовсім несподівані й непридатні в хатньому господарстві. Так би мовити, «полиця прикрас». Був там старий чайник-самовар для варіння меду з травами, видно, давно не луджений, а тому непридатний, стародавні пивні кухлі (один з ручкою у вигляді чортової фігури), різні збанятка, дуже старі двійчатки, глечики та гладущики на молоко.

І зовсім уже дивовижне. Дуже-дуже старий товкач від ступки. Може, аптекарської. Бо на ньому були не тільки мідні «млинці» на обох кінцях, але й потовщення посередині (це коли розмішуєш напіврідкий відвар з густо засипаних в окріп трав). Товкачик з повною певністю тягнув років на триста з великим гаком.

— Яка стародавня річ, — сказав я.

Гончаронок тим часом налив з однієї великої пляшки (їх багато стояло біля однієї з стін) у гладущик якоїсь рідини, в потім наповнив нею склянки.

— Сідайте-но. Свій мед пити.

Я ковтнув і мало не задихнувся. Мед варили, видно, не тільки з гвоздикою, корицею, перцем і мускатним горіхом, але й на майже чистому спирті.

— Ну, Тодоре Гнатовичу, — ледве віддихнувся Шаблика. — Якщо ви щодня та таке…

— Що, мочимордою прозвали? — усміхнувся бухгалтер. — А ви менше вірте. Прополощу рот для дезинфекції та ковток зроблю, то всі вже й кажуть: п'є.

«Бреше», — подумав я.

А Гончаронок з постійною своєю в'їдливою лагідністю (а люди інстинктивно не вірять у такі поєднання) додав:

— Горілки не пив, пива не любив, тому й кар'єри не зробив.

— А що, — сказав Змогитель, — схоже на правду. Я одного разу в Новогрудку зайшов до ресторану. Через якийсь там час і він заходить. Якась справа його теж туди привела. Мене не помітив. Сів за столик, дає офіціантці замовлення, а потім: «І десять грамів горілки». У тієї очі на лоба полізли: «Чому?» А він: «Та мені тільки для запаху, а дурості в мене і своєї вистачить».

Всі зареготали. Гончаронок, як мені здалося, вимушено, не зовсім природно.

Відчувши, що тема розмови йому чомусь неприємна, я знову перевів розмову на товкачик.

— У музей би його.

І раптом він на хвилину зовсім несподівано розлютився, але швидко взяв себе в руки.

— Що ви до мене з цим товкачем! Оди-ин, други-ий. Якщо і віддам, то в музей, а не вам і не йому.

— Кому — йому? — Мені чомусь захотілося взяти його нашармака, блефонути. — Ольшанському? Висоцькому?

Здалося мені чи ні, але, по-моєму, він трохи знітився.

— Та Висоцький пристав, як шевська смола до чобота.

«Знову Висоцький, — подумав я, — всюди Висоцький». Але Гончаронок тільки рукою махнув:

— Висоцький… Віддай та віддай, все одно ступки в тебе нема, а в мене є.

— Яка ступка?

— Та зовсім молода, років їй, може, вісімдесят. А я йому товкач віддай. «Чому ти, кажу, мені свою ступку до повного комплекту не віддаси?» — «Моя, каже, новісінька, а твій товкач давно яр-мідянка поїла. А мені знадобиться. Може, так його відполірую, що як новий буде».

Я глянув на товкач — він був геть увесь у малахітовому нальоті. Подекуди яр навіть виїла на ньому невеличкі віспинки.

— Віддай, віддай, — бурчав Гончаронок, — усім треба, аби не мені. Одному віддаси — інший образиться. Ні, нехай поки що в мене полежить.

— Як хочете.

— Висоцький… Висоцький… Зрозуміло, роботи мало, то суне носа, де іншим немило. Тільки якийсь старий розповідає, як воно бувало, — цей уже тут найвдячніший слухач. Коли органіст дзиґарі ремонтував, механізм та циферблат, то він увесь час біля нього сидів. Один раз і мене затягнув. Цікавість, бачте, його брала. Приглядався: «Може, й самому коли доведеться». Робити нічого, то й лазить.

Через кілька хвилин ми попрощалися й пішли, відмовившись од другої чарки «меду».

… Але нехай мене грім поб'є на різдво, якщо наші пригоди на цьому закінчилися. Ми підходили до замкової брами, і тут мені спало на думку:

— Хлопці, давайте заглянемо. Може, вони, ця «пані з ченцем», і сьогодні з'являться.

Трохи підігріті «медом», вони погодилися. І от ми досить галасливо ввалилися в запаскуджений двір. Місяць освітлював його половину, лежав на вежах костьолу за мурами. І нічого.

І раптом я, зиркнувши на галерею трохи правіше, ніж того разу, помітив.

— Хлопці, он вони.

— Та де? Нічого не бачу, — сказав Шаблика. — Ой, ні, он вони.

По галереї, видно, кінчаючи вже свій нічний похід, рухалися темна довга тінь і тінь світла. Секунда… третя… зникли.

— Ну, самі бачили, що б це могло бути? — спитав я.

— А біс мене вражий побери, якщо я знаю, що це, — буркнув Змогитель. — Містика якась, так воно і так, матері твоїй ковінька.

— Ну, — зітхнув Шаблика, — за долю молодого покоління можна не турбуватися. Учитель білоруського красного письменства хворий на містицизм і лається, як босяк.

Покинувши замок, ми потиснули один одному руки і розійшлися. Я попрямував уздовж замкового муру до плебанії. Тут було темно, місячне світло падало тільки на Ольшанку та парк за нею, і перетинали це оливкове світло тільки чорні тіні від веж.

І тут, ніби мало було мені на сьогоднішній день, я почув справа, ніби з самого нутра муру, спочатку якесь невиразне «бу-бу-бу», а потім не менш невиразні слова.

Я підвів голову — у бійниці нижнього бою тьмяно вимальовувалася плеската біла пляма. Обличчя. І на цій невиразній плямі ворушилося щось темне. Рот. Я міг би чиркнути сірником, але слова раптом стали виразніші, хоч і уривчасті, і в цьому вже не було потреби.

— Відійди. Відійди… Мій дім, мій замок, моя фортеця. І що над нею — моє… І під нею… Я вам дам, дам, душогубам, я нам дам циклон… Людожери… Фашистюги кляті… Жити хочу!.. Жити!.. Дітки дивляться, просяться… Вартую, вартую їх!.. І таємність вартую! Геть!..

Я мимоволі прискорив ходу, аби не чути цього боже вільного бурмотіння, і, аж доки не вийшов на освітлений місяцем краєчок ставу, навздогін мені долітало:

— Бу-бу-бу-бу.

Підходячи вже до плебанії, я подумав, що справді, можливо, й божевілля, але якесь уже дуже осмислене. Зручне для людини божевілля. Лопотуху теж поки що не можна було викреслювати зі списку. На нього так само поки що падала підозра.

Тільки-но я встиг на два дні повернутися в рідні пенати, тільки-но скинув рюкзак, як задеренчав у нежилій квартирі дзвінок і я побачив у дверях обличчя «містера Сміта з Бобкін-стріт».

— Я на хвилинку до тебе. На ось, тут копії з твоїх стрічок і з тих літер, що не розшифрував. Думай. Заховай тільки добре. А книга нехай поки що залишиться в Щучиному відомстві. Так надійніше… Е, брате, та ти щось змарнів на сільських харчах… Так от, приходь о восьмій пити чай. Щука прийде.

— Дякую. — Я тільки-но встиг сказати це, як він уже випарувався.

Одну копію я засунув у тайник (половину), другу половину засунув у десятий том третього видання творів Леніна, с. 492, де «Білоруське соціалістичне товариство». Те ж зробив з іншими смужками. У «Матеріали з археології», видання Академії наук за 1960 рік. У спогади А. фон Тірпіца, в «Антологію білоруського оповідання», том II, с. 289.

Якщо під час моєї відсутності хтось і зробить докладний обшук, то чорта лисого перетрясе всі випадкові книжки. А якщо в усі одразу, то поліз би хіба один я, бовдур, та й то навряд.

При цьому я згадав, як зайшов одного разу з друзями до знайомого, талановитого лайдака, і побачили ми, що довкола розкидані книжки, а господар гарячково гортає якийсь том.

— Ну ось маєш. А ми хотіли тобі запропонувати по пиво збігати… А ти… Та, видно, ти працювати почав.

— Е-е, — з прикрістю одмахнувся він. — Не в тому річ. Ось сховав од жінки сто карбованців у книжку, та й забув, у яку.

Реготали ми тоді, як гієни.

Рівно о восьмій я ощасливив сусіда своїм візитом. І відчував би себе зовсім добре, якби не побачив на канапі поруч із Щукою ще й лейтенанта Клепчу, якого я з відомої причини не поважав і поважати надалі не збирався. Терпіти не можу «непохитності», «проникливості» і відвертого милування собою.