Хилинський, поставивши на стіл склянки, розетки, вазочки з трьома різними вареннями та інше, розливав зараз гарячий, майже чорний з бордовим відтінком, чай.
— Слухай, може, ти спершу поїв би чогось. Курча є холодне, можна підігріти. Оливки.
— Та ні, ситий.
— Тоді пий чай. Розповідай.
— Тільки занадто в психологію не лізь, — сказав Щука… — Ця дама в нас рідко діє.
Я розповів про все, про що встиг довідатися. Боюся, що теревенив досить довго і безладно, але вони слухали уважно.
— Закінчив? — спитав нарешті Щука. — Щодо тих, яких розстріляли, — оце цікаво. Знали ми про розстріл, а про обставини, які його супроводжували, на жаль, мало. Щодо страти брата Висоцького за підпілля — також нічого не знаємо. Прізвище тільки, Владек Висоцький. А про того, кого поляки на смерть у тридцять дев'ятому році засудили, — ну, про цього також не набагато більше знаємо.
— Архів згорів, — сказав Хилинський. — Але чутки, що битий був провокатор, — вони були. Ось портрет того, Криштофа.
— Трохи схожі, — сказав я. — Ви не могли б мені зробити копію?
— Бери, — сказав Щука. — Це і є копія. Кепська. Бо й фотографія була кепська. А ще бери ось це. Ледве розшукав.
Це було кілька газет, поруділих від старості й потертих на згинах. І одразу в око впали занадто великі заголовки (зрозуміло, для напівміщанського тоді Кладно це була сенсація, вибух бомби). Заголовки кричали, обіцяючи розкриття злочину у вечірніх чи завтрашніх номерах. Тих, на жаль, не було.
— Їх і не могло бути, — збагнув Щука непорозуміння в моєму погляді. — Через два чи три дні німці влаштували провокацію на радіостанції Гляйвіц. Що це означало?
— Війну з Польщею.
— І не тільки. Це ще й бомбардування Кладно, і наш похід на Західну Білорусію, і два рази, та ні, щодо Кладно — чотири вогневі вали. Фронти. І місто горіло, й архів згорів. А частково, може, забрали німці. А решту спалили. Увесь квартал довкола архіву вигорів.
— Звідки ж тоді відомо про страту Криштофа?
— Дві відхилені апеляції про помилування, — сказав Хилинський. — Кажуть, занадто жорстоко вбив, якщо навіть і провокатора. Ну й промайнула в деяких газетах і тижневиках звістка, що вирок виконаний. Не знаю вже, хто їх на грані війни інформував. Я пам'ятаю тільки замітки в часописах «Gazeta Polska», «Polska zbrojna» (ну, це санаційні підтирки) та ще в «Czas’i» (це краківські консерватори). У газетах скільки не шукав — не знайшов.
— А в пізніших?
— Пізніших не було. Білоруська преса в Західній тільки створювалася, і руки не доходили, щоб про старе тарабанити. Про нове треба було говорити. Ну, а окупанти ліквідували нею польську пресу. Тільки пізніше почала з'являтися преса «gadzinowa». А підпільна преса хоч і почала існувати з жовтий тридцять дев'ятого року, але і їй не до справи Криштофа Висоцького було… Ось займіться ви цим.
І тут вперше подав голос Клепча:
— Попрацюйте над цим. Історико-революційне минуле — цікава річ. І дуже корисна. Виховує людей… Молодь… В дусі, так би мовити…
Щука зморщився:
— Чорт вас знає, Якубе, як ви будь-яку думку, навіть найправильнішу, одним своїм стилем, однією казенщиною можете споганити.
Клепча чомусь на мене, а не на Щуку глянув скоса з явною ворожістю. Я думаю, тому, що графічний аналіз довів, що не моїм почерком була написана записка, яка виманювала Мар'яна з дому назустріч смерті, а тим самим і Клепчева гіпотеза була підрубана під корінь, плюхнулась у багно. Щука непомітно підморгнув мені.
Клепча, на щастя, скоро пішов. Ми деякий час досить пригнічено мовчали.
— Так ось що, шановний Андрію Арсеновичу, — сказав Адам. — Він дисципліну не порушує. У самоволку не ходить. Упертий, але із значно старшими податливий. На розумні зауваження ніяк не реагує… Ох, доведеться тобі, друже, взятися за нього, бо інакше він таких дров наламає, що тріски полетять… А ти що скажеш, Космич?
Я не хотів, щоб мою щиру думку сприйняли за особисту неприязнь, і тому відповів ухильно:
— Говорить газетними штампами, та насправді розумніший, але навіть на вигляд не здається, що виспівує вранці різні там… хорали.
Засміялися. Потім я запитав:
— Так хто був той, убитий? Ну, «провокатор» отой? Чи інформатор, як його?
— Син лісника звідкілясь з-під Замшан, — відповів Щука.
— Це п'ятнадцять кілометрів од Ольшан?
— Так.
— Мало надії знайти, — подумавши, сказав я. — Скільки лісників у села переселили, на інші місця перевели. А скільки німці розстріляли. Вірогідність зустрічі — нуль… Але спробувати треба.
Я спробував. І сталося диво. Колишній лісник Андрон Сай, як і раніше, жив, вірніше, доживав віку в тій самій хаті біля Замшан в урочищі Темний Бір.
День добре вже хилився до вечора, коли я зліз з автобуса і заглибився досить добре второваною, хоч і трохи зарослою стежкою в ліс. Спочатку прозорий, пробитий наскрізь рожевими променями сонця, він з кожним кроком ставав дедалі темніший і темніший. Подекуди перестиглі ялини стояли навіть так густо, що світло починало спочатку заплутуватися в них, висвітлюючи т» мідний — не обхопити — стовбур, то вивертень завбільшки з хату, темний і кошлатий, як ведмідь (якщо уявити такого небувалого за розміром ведмедя). Спочатку ще траплялися хрестики заячої капусти, перистий копитняк, батоги дерези, але все рідше й рідше, аж поки звільнили місце пругкій глиці, яка збиралася тут десятиріччями.
«Видно, заказник», — подумав я, і пізніше виявилося, що мав рацію.
Темніше й темніше. Стежка вже ледве світліє в темряві. Зашелестіло щось у траві коло стежки. Їжак? Або мишкує куниця?
Мені зробилося вже зовсім незатишно, і це всього за кілька кілометрів від дороги, коли попереду ніби трохи заясніло. У досить густому присмерку я побачив чи то маленьку річечку, чи то великий ручай, який трохи лівіше розширився чи то в копанку, чи то в натуральний ставок, оточений вінком з темних у цей час верб.
Трохи правіше ставка, чорніші за стіну лісу за ними, виднілися якісь будівлі, і раптом за однією з них блиснув оранжевий тьмяний прямокутничок. Вікно.
Я перейшов ручай — дві колоди з хисткими поручнями — і попрямував у бік вогню. Поодинокими привидами пропливали повз мене білостволі яблуні й похмурі високі груші.
Перед ґанком — хоч ти його у панський фільварок: широкий, з дерев'яними стовпами-колонами, які підтримували дашок, — звідкілясь із темряви висунулися тихо дві чорні тіні. І майже відразу одчинилися двері, на порозі в плямі світла стала ще одна тінь (бо світло було за нею) з рушницею в руках.
— Це кого ще нечистий ночами носить? — хриплуватим голосом запитала тінь. — Вар! Вітер! Лежати. То що вам треба?
— Я — Антон Космич. З міста. Мені потрібний лісник.
— Ну, я лісник. Сильвестр Тетерич.
— А-а… Андрон Сай?
— Це мій тесть.
— Побралися з його дочкою? — спитав я, немовби чоловік може придбати собі тестя якимсь іншим способом.
— Угу. З Ганною.
— А тесть де?
— Та він на відпочинку тепер. Тільки який там відпочинок? Щодня «вечірній обхід» робить. Зовсім як дитя. Та часом на могилці сина посидить.
— Чув я цю історію.
— Бувають просвітлення, але не часто. Ось уже ближче до літа, — він говорив, як і раніше, сухо. Не усвідомлював підтексту моїх слів. — Дочка теж була свідком, але тепер на Нарочі в санаторії. А я що знаю? Я приймак, людина стороння.
— А мені ось і треба спробувати розплутати це павутиння.
— Було таке, — знову ж сухо і спокійно сказав він. — Був у неї брат… І що був провокатором, ходили такі чутки.
Але це я міг би таке казати, — голос його підвищився і раптом зірвався мало не на крик. — Сам про свою сім'ю можу говорити все. Тут я собі пан. А іншому, який здумає повторювати нахабно мерзенну брехню, я того здужаю обірвати вмент. Чим швендяти під чужими плотами — займалися б ділом. Відчалюй, доки не покуштував, що таке заряд дрібкової солі в с… Цілуй клямку і повертай голоблі.
Пси, почувши гнівну інтонацію, встали. Уп'яли в мене очі. Зліва здоровенний мордастий гончак, чорно-рябий, у підпалинах, з широкою головою і тупою мордою, могутнього складу, а на зріст — мінімум вісімнадцять вершків. Справа — здоровенний собака (але менший за співбрата, усього сантиметрів вісімдесят), сіро-рябий, вищий на ногах, поратий[36]. При погляді на нього мені стало ніяково.
