І був я обцілований всією громадою аж до останнього. І зрозумів я, що тримав себе весь час гордо і як належить. І це було добре, бо вони полюбили мене, а добитися такого, то була нелегка справа.

Усі мої сіли в машину. Всі інші дивилися на них, не дуже знаючи, що його сказати, як завжди, в останні секунди.

Стояли купкою. Тільки Сташка стояла збоку і не дивилася у мій бік навіть тоді, коли мої ноги самі понесли мене до неї.

— Прощавай, Сташко.

— Прощавай.

— Прощавай, Сташко Речиць. Я дуже, дуже кохаю тебе. Я вже й не думав, що мені буде дано в житті отак покохати.

— І я.

Я взяв її за плечі.

— Слухай мене. Через місяць закінчиться твій сезон. Я дуже хочу, щоб море чекало до себе не мене одного.

— І я також.

— І я дуже прошу тебе, ти нікуди не їдь, коли закінчаться розкопки. Ти одразу з вокзала чи там з аеропорту прямуй до мене.

— Так одразу?

— Ми з тобою триста з лишком років знаємо одне одного. І все молоді. Тепер я хочу дуже поступово старіти разом з тобою. Годі. Час покласти край моєму «під'їзду кавалерів».

Усі мовчали, коли я поцілував її. Ніхто нібито навіть не бачив.

І ось маленька купка людей почала меншати й меншати. Потім почали зменшуватися зрізані шестикутні вежі, чорні мури, липи, залиті сонцем, арка брами. Потім з гори блиснув на мить блакиттю став, річка і її рукав, що тримали замок в обіймах. Майнули дзвіниці костьолу, хатки, розсипані в долині. Все те, де я стільки часу переживав жах, холод таємниці, де я знайшов тепло, дружбу і кохання. Тепер уже назавжди, коли захоче цього доля. Пагорб виростав за нами, поступово закриваючи село.

— Прощавай, Ольшанко, — шепнув я костьольному шпилю. — Прощавайте, друзі. Прощавай, Сташко моя. До побачення.

Знову закрутили, заметляли нас дороги. Водій не хотів «давати кругляка» через Кладно, а взяв напрямки, і тому кілометрів сто нас не чекало нічого, крім польової чи лісової дороги. Я радів цьому. Ще не розжарене сонцем небо попереду, ззаду легкий шлейф пилюки, обабіч ниви або багатокілометрові собори з сосен, схили і яри, дубові гаї, що важко виступали на річкові луги.

Десь із гущавини тополя, яка невідомо як потрапила туди, мете по землі, сіє по світу запізнілим пухом. На галявинах, на місці розораних хуторів, каміння від фундаментів, акації з іще прозорими стручками. І повсюди — розкидано — цвітуть на них блакитні півники. І бузок ще місцями доцвітає. І шкода стає хуторів і життів, які пройшли на них.

Урочистий ранок змінюється урочистим днем. І добре усвідомлювати, що свого часу, ще не скоро, день зміниться вечором, і ляже в долині тонкий і низький туман, і зірниця дивитиметься на людей крізь дерева. А потім надійде ніч. Для тебе ніч, а для когось самий час життя.

Машину по-доброму погойдувало. Я дуже люблю дороги і думаю, що коли настане час і я не здужаю їздити, то чи варто тоді взагалі жити. Дорога сама як пісня, і тому я часто мовчу, переповнений дорогою по вінця. Отак одного разу запитали мене рибалки на морському промислі, чого це я все мовчу.

— Занадто хороше довкола, — тільки і зміг я відповісти.

Мовчав я і тут. Добре мовчиться над бузково-ліловими полями конюшини, над стрільчастим люпином у канавах. І розгортали, розгортали довкола ліси свою чарівну глибочінь. Тільки коли вибралися вже на шосе, хтось насмілився промовити слово-друге, порушивши красу й зажуру дня.

— Ну, чого мовчиш? — спитав раптом Щука.

— Облиш, — кинув Хилинський, гасячи котрий уже недокурок, — йому просто добре.

— Що, так уже й зовсім добре?

— Майже добре. А щодо розмови — що ж? Хвалити — скільки я можу вас хвалити? Лаяти? Є за що, але не хочеться. Критикувати? Ну, по-перше, мене самого з початку й до кінця треба нищити критикою (за винятком кількох вчинків), стільки я за лічені тижні наробив дурниць, в яких сам досі не до кінця розібрався.

— Невже не до кінця? — спитав Щука. — По-моєму, головне зроблено.

— По-моєму, головне зовсім не зроблено. По-моєму, до головного ми й не приступили. Але це вже вам, Щука, треба робити. З мене досить. Я на вас трохи злий.

— Ну-ну, наводьте свою критику. Тільки не нищівну.

— Мало на вас і нищівної за вашу тактику зволікання і вичікування. Сто разів я міг загинути. Навіть під час тієї зустрічі в балці.

— Облиш, — сказав Хилинський, — це він зробив правильно. Коли в тих уже не було дороги назад і не було можливості щось заперечувати.

— Коли вони вже готовенькі, як на долоні, були, — сказав Щука.

— Ну, а якби я замість них був готовенький?

— Цього б не допустили.

— Ох, і не любите ви всі критики! Як чорт ладану!

— А хто її любить?

Раптово розбуджена ними в мені злість потребувала виходу. Але крик у такій суперечці — остання справа. Треба було взяти на озброєння найпотужнішу зброю: трохи неправдивий сарказм і трохи розгнуздану іронію.

— Ви, любий Щуко, забули, що суспільство (а окремі люди тим більше) не може прогресувати без критики. Інакше — болото. І вам би не лаятися, а дати критикам і критиці волю й безкарність.

— Усім?

— Звичайно. І не тільки пропозиціям, які вам здадуться пристойними, цікавими, навіть державними, але й тим, які дивують заморожених судаків зовнішнім блюзнірством, непристойністю, на перший погляд, єретичністю.

— А це нащо?

— А це на те вам очі й дано, щоб розібратися, де вас критикує критик, а де злодюга чи чокнутий, де людина хоче виправити словом, а де вдатися до негідного прикладу.

Щука мав вигляд трохи очманілого:

— Наприклад…

— Наприклад, можна з медичної точки зору просто зажадати від жінок, щоб вони загорали голі, галасувати про життєву необхідність цього для здоров'я. Але нехай вони займаються цим на жіночих пляжах, а не на газонах уздовж всієї Паркової магістралі. Це недоцільно.

— А що, це було б навіть цікаво, — хмикнув Хилинський.

— От-от, я й кажу, що ви нетривкий, податливий на всяке підбурювання і непристойність матеріал.

— Та-ак. Цікаві речі ви кажете, Космич.

— Правильні я кажу речі. Бо, щиро кажучи, ніколи мені нікого не хотілося так розізлити, як зараз вас.

— Чому?

— Від злості мозок часом прояснюється.

— І у вас? — озвався Хилинський.

— Прояснів він зараз і в мене.

На дорогу, на все рідші ліси обабіч неї лягало вже м'яке й ласкаве літнє надвечір'я. Почали вже десь далеко-далеко мерехтіти перші вогні великого міста.

— Чого замовк? — спитав Щука.

— Лагідне надвечір'я, — сказав я, — вогні. А ви хоча й дбали про мене, хоч і майже на сто процентів забезпечили охороною моє життя, але не дуже ділилися зі мною своїми міркуваннями й відкриттями. Не сказали навіть, що запідозрюєте їх, що стежите за ними. І в цьому вже було для мене… Одне слово, через це я міг би не побачити ні тих вогнів, ні надвечір'я… Що ж це? Виходить, що ви мене як підсадну качку тримали? Буває у нас таке?

— Взагалі — ні, — сказав Щука і додав після паузи: — Але часом, в останню хвилину якоїсь справи, все-таки трапляється, якщо іншого виходу нема.

— І тепер ви задоволені, — мене ніби щось осінило. — Не подумавши про те, що від куща цього пирію ще зосталося в землі коріння. Що ж, ви просто заслуговуєте покарання.

— За що?

— За те, що ви мене дурнем виставили, пустивши по слідах «історичного» злочину. І правда, на що ж я ще, лобуряка, здатний? А сучасність? Ну, тут уже ні, тут вам і карти в руки.

— «Куод ліцет Ійові, нон ліцет бові», — іронічно сказав Адам. — «Що дозволено Юпітеру, те не дозволено бикові».

— По-білоруськи це краще. «Що попові можна, те дякові зась».

— Образився? — спитав Щука.

— Ні. Просто тоді не треба було вимагати, щоб я порпався і в тому смітті. Довір'я на довір'я — добрий принцип. Не можна його дотримуватися — давайте жити офіційніше.