— Ну, якби так — Клепча мав би більший успіх у розвитку своєї гіпотези, — сказав Щука.

Але мені вже трапила віжка під хвіст:

— Тільки і я не ликом шитий, як кажуть росіяни. Ми теж не яци-таци, а цваняци[66], як кажуть поляки, і не ногою сякаємось, як кажемо ми.

— Ну-у, чим же ти це доведеш? — трохи вже кепкуючи, хоч і безобідно, спитав Щука. — Цваняк, ликом шитий і ногою сяканий.

Місто, залите вогнями, було вже довкола нас. Пахуче, веселе, світле, вируюче натовпом навіть уночі. Машина повернула на нашу вулицю.

— Доведеться дещо довести вам, таким розумним. Просто на підтвердження справедливості і як звичайна компенсація за моральну шкоду.

— Інакше…

— Інакше розбирайтеся далі вже самі. Довше, ніж це зроблю я. А я умию руки.

— Ну, знаєш.

— Ви заслуговуєте покарання, повторюю.

— Але з якого права?..

— Того, що я весь час думав про це, що я не забував жодного слова, жодної дрібнички. Що я весь час комбінував ними. Часто головою, а не слідством. Міркував, а не шукав.

— А що ж… А це не буде протизаконно?

— Це не буде суперечити жодній з дев'яти заповідей. Ми вийшли з машини біля нашого під'їзду кавалерів.

Щука все ще м'явся.

— Та ходімо, — раптом сказав Хилинський.

— Тоді ходімо. Дайте мені вже хоч таку сатисфакцію.

— В розумінні задоволення? Д-добре. Куди?

— Туди. І подивимось, який ви, Щука, з деякими друзями цваняк.

Ми почали підніматися по досить скупо освітлених сходах.

— Як один дуже культурний, в інституті культури викладав, цитував Рилєєва: «Куда тн ведешь нас? Не видно ни зги!»

— Ясно, куди, — сказав Хилинський, — на коньяк. До себе в гості.

Я не збирався їх вести ні на який коньяк, тим паче до себе. Ще чого не вистачало?! Це виходить, я їм коньяк у подяку за те, що вони робитимуть з мене дурня. Та ще відчуваючи певне задоволення.

— Куди ти? — сказав Щука. — До вас же вище поверхом.

Але двері вже відчинилися на мій дзвінок, і в світлому прямокутнику на фоні масайських щитів і дагомейських списів з'явилася постать Вітовта Шапо-Калаур-Лигоновського. Розумне, трохи в'їдливе обличчя. В очах іронія й дотепність. Найбільше мені хотілося б у цю хвилину сказати:

— Піднімемося. Є гомеричний коньяк.

Замість цього я сказав з виглядом, ніби напередодні, скажімо, виспався в нього на дачі. І не в ліжку, а, бридко п'яний, на клумбі з його улюбленими трояндами: і в самого повсюди колючки, і чоловікові хоч в очі не дивись.

— Добривечір.

Щось дивне з'явилося в його очах, коли він подивився в мої. Пильно, ніби проникаючи. А потім те щось почало віддалятися, згасати, зникати. Зрозумів.

— А-а, ви все-таки прийшли, Космич? Не чекав так… пізно. Тобто рано…

Він помітив Хилинського й Щуку:

— І ви тут… Добре, заходьте.

— Все-таки ми прийшли, — сказав я.

— Що ж, хоч і не чекав (а, зважаючи на вас, варто було чекати) — радий. Недооцінив розум сучасника.

Він казав це з іронією. А в очах жило щось глибоке, ніби зловісне. І тінь якоїсь посмішки, і вибачення — тисячі виразів.

Зрештою господар подав Щуці руку.

— З ними давно знаємося. Хоч і не зовсім за правилами. Ну, будемо знайомі… Князь Вітовт-Ксаверій-Станіслав Ольшанський. Лигоновського можна відправити на кладовище імен. Тим більш що я для цього документа нікого на той світ не відправив. І взагалі особисто — нікого… Ну от. Ольшанський.

— Знаю, — сказав я.

— І я знаю, що це так. Звідки з'явилася перша тінь здогадки, прошу пробачення і якщо це не секрет?

— Гени, — сказав я, — фамільна схожість. Він одразу ніби повеселішав.

— А-а-а, статуя в Ольшанському костьолі. Все-таки, виходить, спочатку була випадковість. Якби не вона… І хотілося ж мені розтрощити їй пику — родинні забобони перешкодили. А пізнавали. І ви, і та археолог, і ксьондз, коли я заходив до костьолу. Крутилося щось в усіх у голові. У вас і докрутилося. Випадковість.

— Те, що сталося пізніше (і раніше), аж ніяк не було випадковістю. Хоча ви ще кілька разів наривалися на випадкові несподіванки.

— З вами, — ствердно сказав він.

— Чому така впевненість? — спитав Щука.

— Та чого ми тут стоїмо? — сказав господар. — Проходьте та сідайте.

Ми розташувалися на небагатьох сучасних речах у цій хаті, на тахті біля чайного столика. З усіх боків на нас вискаляли морди дуже несучасні скульптури й маски, погрожувала ще більш несучасна зброя. Почуття було, як у запрошених на вечерю до людоїдів. Не як гості, звичайно, запрошені, а як коронний делікатес.

— А впевненість тому, що я детективи теж іноді читаю. Схема одна: протокол допиту, ордер на обшук, який здійснює лейтенант. Його старший колега в цей час у машині через телефонну трубку наводить потрібні довідки про іншу машину (марка, приватна, кольору суниць з молоком, їде вулицею, водій такий і отакий). Приблизний район і вулиця. Дільничний одержує прикмети — і через кілька днів адреса відома… Ну, тут запитання в центральну картотеку. Через тиждень полковник має біографію злочинця з табором, амністією, характеристикою… А далі як по маслу. Зупинили. «Руки вгору!» Коли спритний злочинець — перестрілка. — Закурив. — Нічого цього не буде. І перестрілки також. Бо — досить стандартів. І взагалі, мені все обридло, коли я почав бачити, чим усе це кінчається. А особливо коли побачив гидоту запустіння на місці дії.

— Ну так, — сказав я. — Одразу відпала охота придбати залишене там. Подумаєш, право — нехай номінальне — на володіння помийною ямою.

— Що ви знаєте? — сказав він з докором. — І що ви можете знати про мій стан… Стан справді останнього, який хоче бодай померти під своїм іменем.

— А даремно. Вигадане прізвище Лигоновський було ще не так, не до кінця скомпрометоване, як ваше справжнє. Тут уже ви постаралися нове прізвище всіляко заплямувати.

— Як заплямувати? Злочинами, вартими якогось гицеля? А їхніми вчинками я пишався. Їхні вчинки пасували і відповідали їм, були їм до лиця. Ви пам'ятаєте…

— Я нічого не пам'ятаю. Я просто думав про все, що бачив і чув. Так от, ви пішли з дому ще юнаком. Так? Захопила тогочасна боротьба всіх проти всіх. І всіх проти санації. Навіть представники аристократії…

— Знаю, що хочете сказати. Я б сказав, особливо справжня аристократія соромилася того, що Пілсудський родом з цих місць. Неподалік.

— Заспокойтеся. Від його батьківського фільварочка лишився тільки підмурок… А ви блукали: Прага, потім інші країни (це з ваших натяків).

— Африка.

— І північно-західна Індія. Ріка Нарбада. Полюс біологічної недоступності. Квітка, яка росте там… Один молодик все-таки пройшов його. Напевне, в якомусь скафандрі.

— Угм. Другий мій ляп. Жителі довкола цього «полюса» і їхні звичаї.

— Якби то другий. Може, вже десятий.

— Я думав саме цим відвернути вашу увагу.

— Про що ви? — запитав Щука.

— Слухай, — сказав Адам.

— Потім повернення на батьківщину, — сказав я. — Приблизно за рік до війни. І потаємна зустріч з батьком.

Чому? Як результат батькового розуму і завбачливості.

— Так, він був один з небагатьох видющих. Знав, що насувається гроза і що її краще пересидіти.

— І тому ви в Кракові, а він у Кладно. Так?

— Я у Кракові і Варшаві.

— Де ви, судячи з усього, зустрілися з батьком, коли почалася війна.

— Так. Кладно було у вас. Варшаву захопили німці. Чому ви думаєте, що ми зустрілися?

— Гадаю, ваш батько зумів у загальних рисах розгадати таємницю предків. І в тих же загальних рисах передав її нам. На всякий випадок. Я гадаю, що він відкрив вам, що є Книга, Ступка і Товкач, тріада, яка разом складає розгадку таємниці. І що дві частини у двох вірних людей. А третя…

— Третя була в сторожа костьолу. Того, що був до вашого діда. Німці, відступаючи, залишили його в спокої. Але не залишили…

— Не залишили останні німецькі прикордонники. Я довідався в Мультана, що того застрелили. Книгу він, як непотріб, відніс на горище до інших речей, які непотрібні, а викинути нібито ще шкода. І так найголовніша частка зникла:» ваших очей.