— Гаразд, заспокойся, — поклав йому руку на плече Шаблика.

— Слухайте, а це хто, у кепці козирком назад?

— А-а. Людвіг Лопотуха, — сказав сумно Шаблика. — Причинний. Тихий. Часом тільки незрозуміле говорить. Ну й кепка. І собаки його страшенно люблять. Бачили? Табунами ходять. Німецьких овчарок тільки боїться і кидає в них камінням.

— Звідки ж він, такий нещасний чоловік?

— У нас тут у сорок четвертому німці якісь роботи вели, а потім робітників чоловік чотириста, поляків та наших, розстріляли за півкілометра звідси. Та пам'ятники ви потім самі побачите, у парку стоять. Наш пам'ятник, спільний, і польський. Ми з одним польським районом тут дружимо, то вони приїжджали та поставили ще своїм. — Змогитель зітхнув. — Страшна була історія.

— А Лопотуха тут до чого? — спитав я.

— Кажуть, чи не йому одному вдалося з-під розстрілу якось утекти, — задумано сказав Шаблика. — Чи він був єдиним випадковим свідком. І стеряв розум, дивлячись на весь цей жах. Але тепер від нього вже ніхто нічого й ніколи не довідається. А був то добрий, культурний чоловік. Закінчив гімназію і один тоді з усієї Ольшанської округи університет. Празький. Кілька мов знав. А тепер бачите, як його скрутило. Тільки й можна добитися, що вартує він тут могили. Пропав чоловік. Мішки на млині тягає. Жаліють його.

Говорити далі на цю тему було неприємно й важко, і тому я перевів розмову на інше.

— Слухайте, а що це у вас говорять нібито про якусь жінку з якимось там чорним ченцем?

— А-а, продовження легенди з XVII століття, — скептично всміхнувся Шаблика. — Волюжинич і Ганна Ольшанська. Чу-ули.

— Е, ні, — заперечив «ковбой-поет». — Ви можете сміятися, говорити, що я йолоп, а я вірю: є щось таке. І останні кілька років знову з'являлися. Вже чоловіка шість казали. Люди дарма молоти язиками не будуть, і диму без вогню не буває.

— Так що?

— Кажуть, справді в деякі ночі з'являються. І якщо прийдеш такої ночі й підійдеш добре, то йдуть. Інколи по костьольній галереї, часом — по замковій. Часом по тій і по другій. Розмиті, туманні. Йдуть, і зникають, і нічого не говорять.

— Ти коньяку більше не пий, — сказав Шаблика.

— Та я майже й не п'ю. Як ти. Але вірю, є щось таке. Походжають, ідуть.

Ми дивились на тиху й добру сільську вулицю, на берези, що готувалися зеленіти, на біленькі стовбури яблунь на вугільно-чорній масній землі.

— Та-ак, — сказав я, — бачу я, у вас тут ідилія.

— Ідилія, — сказав Шаблика. — З контрастами.

Минуло свято, звичайне, усім вам відоме свято в маленькому селищі. З трибуною, обтягнутою червоним, із саморобними стягами, і з сонцем, і першими, несміливими ще натяками на зелень, з демонстрацією, яка складається переважно з школярів, і з цікавим поросятком, яке вилізло на вулицю, на загальне пожвавлення, саме на дорозі перед всіма: людей подивитися й себе показати.

А потім рипає подекуди гармонія, перед клубом танцюють пари. І закрадається в серце сум, що тобі цього вже не зовсім хочеться, що твої бали відгули і прокотилися.

Пройшов з учителями й учнями, просто, щоб не бути самому, щоб подивитися на пожвавлення інших, а увечері втік з вечірки від Вечірки (справді, часто вони в нього бували) до Змотителя в його холостяцьку хату (батьки померли), куди незабаром прийшов і Шаблика, і добре ми з ними провели свято, хоч нічого особливого смаженого, печеного у нас і не було.

Числа третього я помітив за річкою, на узгір'ї, що лежало навскоси від замку, людські постаті і зрозумів, що археологи, розвідка яких виїхала невдовзі до мого приїзду, приїхали вже експедицією.

Вирішив іти до них. Треба ж було познайомитися з майбутніми «колегами» по роботі. Тим паче, що, коли доведеться лазити, все одно помітять, і потрібні будуть пояснення. Хистким мостом перейшов річку і одразу зрозумів: пагорб, який лежить переді мною, — городище. Старе, одне з ранніх слов'янських у цих краях. Пізніше стояла на цьому місці, можливо, і фортеця десь XI–XII століть.

Я видерся нагору, побачив звичайну картину: нерівний квадрат метрів сто п'ятдесят на двісті з підвищеннями по краях і легким вигином посередині, розсип черепків, дрібненьких, з ніготь мизинця, вимитих восени дощами, величезний, зовсім ще голий дуб в одному з кутків майданчика і людей, які сиділи під ним між розкиданого майна, різних там скриньок, пакунків, бочок і бозна-чого ще.

Були там три дівчини віком років по двадцять і хлопець років, може, на два старший за них, якого одразу впізнав, бо зустрічалися в якійсь сім'ї. Сидів з гітарою в руках білозубий, худий, темнохвилясточубий і «большие надежды подающий» майбутній археолог Генка Сідун власною персоною. А за його спиною височіли дві чотиримісні житлові палатки і дві палатки під інструмент та інше. На такому фоні Генка у своїх страшенно потертих, але справжніх техасах з мустангом на заду, в червоній чорнокартатій ковбойці виглядав — «заскучаешь». А дівчатка були звичайні, тільки що милі по молодості, з тієї породи студенток-лаборанток, справа яких шифрувати, опрацьовувати матеріали, сидіти на розкопках і займатися розчисткою.

— «О зустрічі в джунглях чи на морі», — побачивши мене, заспівав Генка.

Славився він, між іншим, піснями власного написання, хоч голосу, як більшість сучасних співаків, зовсім не мав. Але бог із ними, зважаючи на відсутність голосу й слуху, сучасному співакові майже безпомилково можна передбачити блискуче майбутнє.

І, дивно, чим дурнішою була Генчина пісня, тим більший успіх вона мала в ровесників. А так що ж, хлопець як хлопець. От і зараз імпровізує:

— Антонові Глібовичу Космичу привіт, — схопився він, коли я підійшов.

— Привіт і товаришу Геннадію, який по батькові поки що не заслужив.

— Знайомтеся, — звернувся лоботряс Генка до дівчат, — приват-доцент Космич. А це Таня Солій, Тереза Гайдучик, Валентина Велет. Наша товстуха.

«Велет» був найхудіший і найменший, а тому засоромився, а всі аж залилися рум'янцем: як «вузькі» спеціалісти, вони трохи знали про мене. Треба їх було рятувати.

— Ну й ви з ним познайомилися, дівчата. Наш дурень.

Дівчата захихикали: напруження було хоч і грубістю, а зняте.

— А хто ж у вас тут начальник?

— Ну, а чому не я? — обурився Генка.

— Таких баламутів начальниками не призначають.

— Ще як часто, — зробив жалісливу міну Генка. — Тільки тоді вони одразу перестають… бути баламутами. А мені мого баламутства шкода.

— Тебе, зрозуміло, із студентами поставили працювати. З такими самими пройдисвітами.

— Ми про-ойдемо… «Нас двадцять буде на розкопках, та тридцять школярів наймем, — він наспівував. — Усі городища всієї Європи ми розкопаєм… кетменем». Зокрема це городище раннього середньовіччя.

— Стася Речиць у нас начальник, — мало не пошепки сказала «товстуха» Валя Велет, вдячна мені за допомогу. — Зараз вона прийде.

Речиць? Я, звичайно, чув це ім'я з деяких публікацій, але особисто її не бачив. Ні студенткою, бо саме тоді тимчасово відійшов од викладацької роботи, ні в останні три роки. З чуток, вона була в аспірантурі в Ленінграді. А спеціаліст, знову ж з чуток, хороший.

— Он… піднімаються, — сказала білявенька, кирпатенька, жвавенька Таня Солій. — З ким же це?

— Дід Мультан, — сказала Тереза, дуже схожа на Таню, тільки що чорнява і трохи суворіша.

Колишнім узвозом на городище (а я, дурень, перся схилом, мало не «вткнувшись носом у землю) йшло двоє. Один років сімдесяти, але ще могутній і вузлуватий, як корч. Колись, певно, високий, а зараз трохи зігнутий, так що руки звисали. А поруч з ним ішла легкою ходою жінка в синій сукенці і такій самій синій хустині на голові.