— Добридень, — сказав дід. — Мультан моє прізвище.

— Станіслава Речиць.

— Антон Космич.

— Той?

— Соромно, але виходить, що той. А ви тая?

— Ну, коли побачили тут, то тая.

Тепер я міг роздивитися їх краще. У діда були сині, зовсім не вицвілі очі, сива кучма волосся, довгі сиві вуса при дуже давно не голеній бороді, ніс товстий, рот усміхнений, іронічний.

І при цьому ведмежому обличчі він ще й говорив то тенорком, то хриплуватим басом і весь час збивався з старечої солідності на якусь метушливість, ніби ніяк не міг забути, що в юнацтві був баламутом. Старався, і часом виходило, але до кінця не міг.

Жінці, а може, дівчині — подвійне враження — могло бути років двадцять п'ять. На десять з гаком молодша. Коли я гибів у вагоні для худоби на перегоні Барановичі — Слонім, була ще зовсім дитям.

Тонкі ще руки з гострими ліктиками, але розвинуті високі груди й ноги, довгі, мускулясті. Мабуть, багато ходила. Рухи чіткі, красиві. Вираз обличчя і голос приємні, м'які.

І — руда. Але була це не та безколірна, апельсинова рудизна, що зустрічається найчастіше, а був це колір темного червоного дерева, що завжди відливає глибинним золотом. І шкіра чиста, без ряботиння, молочно-біла, зовсім без блакитного відтінку, що часто властивий шкірі рудих. Ніякої косметики ніде, та вона «в полі», під вітром і сонцем, і не потрібна. І тим більше дивували натуральні темні брови і вії в контрасті з великими очима зелено-блакитної глибини.

«Ну, годі витріщатися, Космич. Цей пиріг не для нас, та не така вже стоїть цяця перед тобою. Були кращі».

— Зайдіть на хвилину до нас, — показала на палатку.

— Куди мені туди? — забасив Мультан. — Я її завалю.

У палатці було дуже чисто й затишно. Чотири застелених тапчани, чотири спальних мішки в головах, гілочка ялівцю у вазочці, брезент підлоги посипаний молоденьким аїром.

— Що у вас — зелені свята?

— У нас завжди зелені свята.

Я майже одразу помітив у неї пристрасть до порядку, а потім, в міру знайомства, і слабість до ґрунтовних і красивих речей. Причому — дешевих. Замовить, наприклад, місцевому гончару точну копію старожитнього жбана, горщика, миски. Облитих схожою поливою. Просто, щоб приємно стояли на столі.

— Ну, що у вас, Антоне Глібовичу?

Я розповів. Без подробиць, без історії розшифрування. Просто сказав, що повинне бути під знаком корабля десь під другою, від кутньої, вежею підземелля. Вона не здивувалася — мало для чого якесь там підземелля може бути потрібне історикові. Вона взяла щуп і сказала:

— Ну що ж, ходімо подивимось.

Вийшли на майданчик. Мультан — невідомо для чого приперся сюди, робити було нічого, чи що? — поплентався за нами. Часом згинався і підбирав щось. Заразився під час розвідки чоловік.

— Що за щуп у вас такий цікавий?

— Подивіться.

Щуп, гостроконечний прут, яким зручно мацати грунт на пісках, був зроблений у вигляді поморської шпильки-заколки. Кути й один кінець закручені в поперечний овал. Щоб якраз пролізла рука і добре трималася в стальній петлі. Закінчувався овал витонченим завитком.

В другому щупі кінець петлі-ручки змикався і, як стрічка, тричі обвивався довкола щита щупа.

— Сама замовила. Ось беріть поки що цей. Обидва по метру завдовжки. Можна міряти глибину в розкопі. І на пісках мацати зручно, — зітхнула з усмішкою. — Але головним чином — для собак.

Ми пішли на край городища. У спину нам Генка заспівав зворушливим, придуркуватим голосом на мотив «Степь да степь»:

І після деякої паузи (як на це зреагують):

Я нахилився і підняв камінь, але Генка вже чкурнув за палатку.

— Що, й справді другій не давати ключів? — засміялась Станіслава.

— Слава богу, не маю такого щастя ні вдруге, ні вперше.

— Чому ж «слава богу»?

— А так.

— Чого ж так?

— Спокійніше. Я вже роки за плечима маю.

— Які там роки, — здалеку, почувши, сказав Мультан, — які ваші роки? Он я, ви думаєте, чому такий зарослий? Неохайний? Бритви не маю? Маю і в лазню двічі на тиждень ходжу. А щетина як у кабана, бо жінка наказала голитися раз на місяць. Бо ще ревнує, зараза.

Він наблизився, і так ми дійшли до краю городища, звідки замок неподалік видно було, як на плані. Звідси й руйнування було видно краще.

— Руйнують, — тихо сказала вона. — Поступово.

— І дошка зірвана, — сказав я. — Валяється десь у бур'яні.

— Куди вона втече, — сказав Мультан.

— У підземелля.

— А хто її вкраде?

— Вдячні жителі і вкрадуть.

— Не дам, — сказав Мультан. — Я ж сторож. Костьолу. І заодно замку.

— Ну, діду, ви насторожуєте, — сказав я.

— Ого-го, та ще й як. А дошка? Приб'ють дошку і немовби все діло зробили. А дошка — сьогодні вона є, завтра нема! Руй-нуй, Ванюхо!

— Маєте рацію, — сказала вона. — Он була дошка на Ружанах, на білоруському Парфеноні, валялися у дворі бочки з-під мазуту. Нема її — ті самі бочки. Ну, так де ви там кажете?

— Друга від кута.

— Від якого кута? Де той кут?

— І правда, кутів чотири. Так що практично під кожною…

— Практично — на пси твоя робота, хлопче, — сказав Мультан.

— А далі

кроків під знаком корабля, — безнадійно сказав я.

— Вісім кроків під знаком корабля, — повторила вона, полічивши на пальцях. — Н-на, не густо.

Мультан колупав носком чобота землю.

— Ось що, — буркнув він нарешті. — Так ти тут нічого не знайдеш. Я ось що зроблю. Я тобі онука свого молодшого, Стасика, пришлю. Він справжній Мультан[7]. А він з Васильком Шубайлом, другом своїм, такі шибеники, що весь замок з голови до п'ят облазили. Може, вони тобі в чомусь і допоможуть.

— Дякую, діду. Від дітей у таких випадках справді може бути більше користі, ніж від дорослих.

— Тож-бо.

— Що ж, — спитав я в Сташки, — ви копати починаєте? Але ж ще мокро.

— Підготовка. Почнемо по-справжньому, коли учнів, у яких екзаменів нема, відпустять, і як трохи підсохне.

— Шаблика тут їм допоміг, — сказав дід.

— Ага. Варто копати. На випадок чого і вам допоможемо. І заходьте до нас.

— Що ж, буду радий.

Ми стояли над кручею. Вітер летів з боку замку, від невеликої річки. Видно було зліва і справа ставки, і на лівому з них іграшковий звідси будинок млина.

— А городище це зветься Біла Гора, — сказала вона.

— Так. Біла Гора, — сказав дід.

До костьолу мені з дідом було по дорозі. Йшли, мололи язиками про те-се. Біля плебанії кинувся нам під ноги рудий пес, помісь дворняги з ірландським сетером. Прищуливши вуха, почав ласкаво скавучати.

— Кудлань, Кудлань, — тріпав його дід. — Бач ти, бач ти який гладкий. Як мішок. Нічого, на полювання з тобою підемо. Скинеш тоді сало. Підемо на полювання?

Собака аж підскакував від радості.

— Вірите, призвичаївся, зараза, нехай буде здоров, рибу ловити. Часом таку здоровенну принесе. І не знаю, чи він пірнає під неї, як водолаз, чи як. Зайдіть до мене, — сказав Мультан. — Подивіться на сторожку. Отак щоночі. Жінка, діти та онуки в хаті, а я тут. Тому жінка голитися часто й заборонила… Ревнує, холера.

Сторожка була найнезвичайнішою зі сторожок, які мені коли-небудь доводилося бачити. Цілі дві кімнати. І великі.