— Тут вхід окремий, — сказав дід. — І ні до ладу, і ні до прикладу цей окремий вхід. Кліру[8] виявилася замалою, то віддали під сторожку мені. А речі, ні на що не придатні, та ще деякі з колишнього палацу також сюди знесли і скинули.

Це було справді так. У першій кімнаті були грубки, тапчани, стіл і табуретки, але крім того ще й поламана фісгармонія, і стільці з високою «біскупською» спинкою, і старий буфет чорного дерева (скла в ньому не було, і на полицях виднілися конавки, шклянки, чайник, картопля і цибуля насипом).

В другій кімнаті в кутку лежали дошки ікон і рулони іконних полотен, стояв також стіл на «орлиних» ніжках (кігті орлиної лапи стискали кулі, на яких стіл і стояв) і два інваліди-крісла.

В обох кімнатах на стінах висіли портрети. Деякі були подерті, деякі потемніли настільки, що майже неможливо було щось розгледіти. А посередині одного з них був круг розтопленої фарби: видно, ставили відро з окропом.

А портрети були, може, й не дуже мистецькі, але музейні. На деяких видно було латинські написи або слов'янську в'язь.

— Ксьондз сюди перетягнув. Що з хат відкупив, що на горищах знайшов.

— Палац же згорів.

— Ге-е, не так багато в тому палаці й добра було. Дещо встигли витягти.

— Куди ж воно поділося?

— А хто знає? Тут перед визволенням таке робилося… А потім, коли німці втекли, а наші ще не прийшли, було ще гірше.

— А що?

— Бовбель — Куліш розгулявся. І розібрати не можна було, хто кому в'язи скручує.

— А добре тут у вас. Мені б сюди перебратися.

— Що, вечірки у Вечірки обридли?

— Та я й сам можу. Але тут уже занадто.

— І от, ти дивись, хороший чоловік, завідуючий клубом — пошукати, дарма що освіти бракує, а ось ця бридота пристала, і нічого зробити не можна. — Зітхнув: — Треба поговорити із ксьондзом. Дивись, і мені вночі не так буде сумно. Не будеш же цілу ніч ходити, часом і посидиш… Поговорю… І Стасика вам завтра на допомогу пришлю. Він — Мультан, а я вже на старості починаю вуличне прізвисько виправдувати. Потеруха. Потеруха стара і є.

Він вивів мене з цвинтаря.

— Діду, — сказав я, дивлячись на галерею, — а що це про жінку з ченцем байки розповідають?

І тут дід посерйознішав.

— Еге, якби це байки! Правда. Сам бачив.

— І в замку бачили?

— У замок вночі не ходжу. Боюся. І всі бояться. Кажуть, і там. А я ось тут бачив, на гульбищі. Йде щось світле, як саме світло, а поруч тінь, ніби сама ніч.

— Ой діду!

— Брешу, думаєш? Щоб мені зі старою й онуками дня не прожити.

— Спеціально прийду глянути.

— Вони не кожної ночі. Я одного разу набрався сміливості, виліз на галерею (на випадок чого, думаю, пальну з рушниці). Зникли. Спустився на цвинтар — знову йдуть.

У хаті я застав стан тихого відчаю. У той день Зелепущонок мав проводити брата, який приїздив до нього на свята з Донбасу, і ще при мені вони пішли на автобусну зупинку в Ольшани.

Марія Семенівна, повна, добра, синьоока, була вся в сльозах і ламала руки. Невідомо чого, чи од відчаю, чи з тієї причини, що вони в неї кожної весни й осені нестерпно боліли. Була вона в «цукровій» ланці. А ви знаєте, що таке цукровий буряк. Ні для сортування насіння, ні для прорідження сходів машин поки що не придумано. «Треба буде привезти їй з Мінська гліцерину, — подумав я. — Це ж треба, не чути про гліцерин». А руки ж такі чорні, порепані, страшні.

— Що, не приходив ще?

— Ні. Антосику, голубчику, дорогенький, зустрінь ти його, будь ласка, сходи ти, синку, в Ольшани, пошукай ти його.

— По якій дорозі?

Ольшани село довге, і тому в Ольшанку з нього ведуть аж три дороги. Марія Семенівна винувато дивилася на мене, і я зрозумів, що доведеться переміряти ногами всі три.

— Добре. Дайте тільки його гумові чоботи і ліхтарик.

— Синочку. Бога молитиму. А чоботи — на. Бо й справді, може, в поле вибрів, може, у Видрів яр скотився, може, у канаві десь лежить. А ними ж ще вода з пущі біжить. Сніг же ще, мабуть, в пущі.

Зітхнувши, я пішов од освітлених вікон у темряву.

Стрибав по дорозі вогник ліхтарика. Я обстежив Видрів яр там, де він підходив майже до дороги, — нічого. Перед самими Ольшанами потягнувся ліс з густим підліском. На узліссі щось темніло. Я повів ліхтариком убік. Біля дерев стояв Гончнронок, видно, щойно закінчивши справляти малу потребу, і я опустив ліхтар. Мало приємного, коли на тебе світять у такий момент.

Здалося мені чи ні, що в цю мить щось ворухнулося в кущах.

А бухгалтер — я чув кроки — швидко рушив до мене, легко перескочив канаву і став поруч.

— А-а, Антон Глібович, — сказав приязно, ніби нічого між нами й не відбулося. — А я думаю, хто це світить. Закурити не знайдеться?

— Є, Тодоре Гнатовичу. Візьміть ось ліхтарик, посвітіть. — Я розрізав пачку ножичками.

— Великий ножик, — сказав він. — Все є.

— Все. Навіть, бачите, витягач, щоб гільзу з патронника витягувати. Мисливський ніж.

— І нігті можна постригти. Ну, добре, ходімо. До Ольшан разом, все-таки веселіше.

«Чого ти під ліс перся? Мало тобі було придорожного кювету, щоб ще через нього стрибати та тупати по ріллі? Зрештою, не моє діло. А дорога справді коротша, коли вдвох».

— Які справи вас сюди привели, Антоне Глібовичу?

— Замок буду обстежувати. Цікава тут одна історія з ним пов'язана.

— Нова?

— Та ні, дуже стара. Темна історія тут триста з лишком років тому відбулася.

— А кому яке діло до трьохсотрічної історії?

— Мені.

— Ну, хіба що вам. А тут і недавніх вистачає. Он краще б Шаблику розпитали про підпілля, про гестапо.

— Розпитаю й про це. Не мені, так іншим знадобиться. Тим, що для нової історії живуть.

— Кгм.

… Назад я повертався іншою дорогою. В одному місці мені здалося, що в полі за канавою щось ніби чорніє, і я стрибнув туди, та не розрахував і черпонув води вище однієї халяви.

Ні, це просто лежав короткий обрізок колоди.

— Тьху ти, чорт! — вилаявся я спересердя.

Я підходив уже до Ольшанки, і праворуч від мене тьмяно проступали дерева і, темніший за ніч, чорний силует замку. І тут раптом я зупинився. Різко, немов зненацька налетів грудьми на щось гостре.

В одній з веж замку горів вогонь.

Невеличкий, він у цій темряві здавався рожево-синім. І, коли я ступив кілька кроків уперед, зник. А коли я поверну назад, загорівся знову.

«Що таке? Кому потрібна було запалювати вогонь у ці чорній, мертвій, як труна, — ні, ще мертвішій за труну, — будівлі?»

… У темряві, в занедбаній, давно мертвій вежі рівно і зловісно світив вогонь. І не можна було не думати, звідки й чому.

Гостро й самотньо горів уночі вогонь.

… Марія Семенівна все ще була в сльозах. Я крекнув, розуміючи, що доведеться знову йти в ніч, третьою дорогою. Стягнув чоботи.

— Дайте, хазяєчко, сухі онучі.

Бог, видно, почув мої молитви. Ледь я встиг взути чоботи, як на подвір'ї почувся гуркіт мотора, пробігло по вікнах світло від фар, почувся в сінях тупіт, а потім двері відчинилися і на порозі постали постаті Ничипора Ольшанського і Ригора Шаблики, які вели під руки тлінні рештки того, що було дві години тому Миколою Чесевичем Зелепущонком, а по-вуличному Вечіркою. Він був мокрий з ніг до голови і не плів лика. А за цією трійцею йшов учитель історії Михась Іванович і мало не переставляв руками «небіжчику» ноги.

— Ось, — сказав він. — В кюветі знайшли.

Господиня ахнула, заплакала цього разу вже з радості й кинулася роздягати господаря, стягувати з нього плащ, штани, піджак.

Спільними зусиллями ми поклали його на лежанку, і Марія Семенівна кинулася по якусь спиртову настойку, щоб розтирати.

— Жіночко, ти мені краще горлянку всередині цим розітри, — бубонів Вечірка.

— Дам, дам. А боже мій. А спасибі вам, добрі люди, що живого до хати привезли.

Я посміхався. Ця незлосливість нагадала мені перше сільське весілля, на якому я був присутній. Поспати тоді мене відвели в сусідню хату.