Ні, все-таки добре «спілкуватися з людьми». Я йшов і посміювався сам собі. Добре мені було й потім, коли зрозумів, що вогників Ольшанки не було видно просто тому, що парк був такий густий, і це він, навіть ще голий, закривав їх, і що вогників тих небагато, і що чути різноголосий гавкіт собак, і що хата Вечірки така затишна зсередини, білена, з рушниками, з піччю і газовою плитою в кухні, з трьома кімнатами і прихатнем з окремим ходом, куди господар з жінкою, Марією Семенівною, огрядною молодицею, відвели мене.

Вранці, коли я, поснідавши, вийшов з хати, то аж ахнув, настільки все довкола було хороше. Невелике, дворів на п'ятдесят — сімдесят сільце, «пригородок», широко розкинулося на схилах округлих м'яких пагорбів і потопало в садах, де вже зеленими хмарами маячіли кущі аґрусу. Неширока річечка розділяла ці дві гряди пагорбів і саме село. Вона в'юнилася, ця річка, швидко зникаючи з очей і зліва, і справа, і тому не одразу можна було зрозуміти, звідки долинає плескіт води на млиновому колесі. І ці зелені від моху дахи, і ледь помітний зелений наліт на гілках дерев, і гортанне, ліниве горлання півнів, і земля городів, чорна, масна, яка аж парувала під свіжопобіленими стовбурами яблунь. І дві вежі костьолу неподалік. І над усім цим синє-синє глибоке небо, яким аж хотілося дихати.

Найперше я пішов до костьолу, бо перший впав в око. Та й хто знає краще історію того чи іншого місця, як не вчитель історії і не ксьондз.

Костьол був могутній, з двома височенними вежами. Те великопишне і водночас просте білоруське бароко, яким воно було на початку XVII століття. А може, наприкінці XVI. На одній з веж були «дзиґарі» — календар-годинник, який, на моє здивування, йшов.

Двері костьолу, незважаючи на буденний день, були відчинені. Збоку, під крислатими старими деревами, стояв мотоцикл. Я подумав, що це цивілізація і що ось хтось здорово примудрився підкотити на ньому під сам «костьол свєнти».

У дверях з'явився чоловік невисокого зросту, в цивільному, коротко стрижений. Шатенистий чуб уже дуже посивів. Усмішка була по-дитячому хитрувата, обличчя лисяче, але якесь приємне. Таке, напевне, було в Уленшпігеля. Насторожували тільки очі: то сміються, а то промайне в них щось пронизливо уважне, ніби проймає тебе до дна. То сірі променисті, а то сіро-крижані очі.

— Чи тутай єст пан пробощ?

І тут залунала найчистіша — в театрі Купали пошукати — білоруська мова.

— Так. Чим можу бути корисним громадянину-у…

— Космич Антон.

— Леонард Жихович. Так що вас привело у цей пригожий, але позабутий куток рідного краю?

— Отче…

— Який я вам «отець»? Я був і є західнобілоруський простий хлопець. Принаймні для вас, а не для костьольних преподобниць.

Коротко, не відкриваючи своєї мети, я сказав, що приїхав досліджувати замок, і показав документи.

— Гм. Добре, що хоч документи є, — на мій подив, він узяв їх і уважно переглянув. — А то останнім часом щось дуже багато хто зацікавився цим нещасним замком… якого, можливо, скоро зовсім не буде.

— Чому?

— Доб'ють люди, коли не добив час.

— А що?

— Збираються руйнувати шматок муру. Робитимуть двір для худоби.

— Гм. Навіть, якщо двір для худоби, — (Жихович несхвально скоса глянув на мене, але побачив, що я усміхаюся), — то що, брами нема?

— Є. Вузька. А на випадок пожежі, даруйте, правила пожежної безпеки передбачають два виходи. А костьол подивитися не хочете?

— Того й прийшов.

Зайшли. Ксьондз трохи зігнув коліна. Я, звичайно, ні.

Предки не згинали колін. Просто заходили, думали, скільки їм треба, і знову виходили до життя.

Величезна печера костьолу була та, що зветься «морок, напоєний світлом». У нефах напівтемрява. Під склепінням, на олтарній частині на колонах — радісне й величне світло. На розпису, різьбленні, багатьох фігурах.

Не маю тут можливості описати все багатство стародавніх образів. Деякі з XIV століття. Не можу описати й розпису, який сяяв темними і світлими барвами, жовтими і глибоко-синіми. Не можна описати й чудової старої диспропорції фігур олтаря. Про це не можна.

Коли ми вилізли до органа, який матово світився чорним, золотим, трохи іржавим і приглушеною зеленню, ксьондз раптом сказав мені:

— Це що? А от коли з карниза дивитися — голова запаморочиться від краси.

Карниз опоясував зсередини, з трьох боків, увесь храм, висів на висоті метрів вісімнадцяти, мав невеликий схил униз і був завширшки сантиметрів сімдесят.

— Ходімо, — і Леонард Жихович легко переліз через балюстраду хорів, пішов, як по дорозі, по цьому жахові.

«Не дрейф!» — сказав я сам собі і буквально відірвав свою руку від балюстради. А потім уже було байдуже. Я глянув униз, побачив фігурки людей, з мізинець, і фотоапарат відчутно потягнув мене вниз. Ксьондз ішов попереду і давав розумні, повчальні й чіткі пояснення. Він, здавалося, зовсім не думав, що інший може йти цим мостом у пекло зовсім не як дорогою:

— Бачите, волхви! Який колорит!.. А мати божа — це ж чудо! Яка краса! Голова паморочиться!

У мене справді паморочилася голова від «такої краси»! Я намагався тільки гарячково не хапатися за стіну, та це й не вдалось би, бо вона плавно переходила у напівколо склепіння.

Коли я нарешті знову виліз на хори і глянув на маленьких, немов у перевернутий бінокль, людей унизу, я відчув, що ще хвилина, і я стану мокрий, як миша.

— Ну як? — тріумфально спитав Жихович.

— Чудово! — сказав я. — Wunderbar. І часто ви так «развлекаетесь»?

— А що? — невинно сказав він. — Голуб часом залетить, б'ється — не можна ж, щоб розбилася божа істота. Ідеш відчиняти вікно.

— Не можна, щоб розбилася божа істота, це правильно, — сказав я, глянувши вниз.

Коли спустилися вниз, у сонячну напівтемряву, мене все ще ніби похитувало. Колись, підлітком, я зовсім не боявся висоти, міг сидіти на даху п'ятиповерхового будинку, звісивши вниз ноги. Але «до ясної холери», як кажуть поляки, ноги в тридцятивосьмилітнього зовсім не такі, як у вісімнадцятилітнього.

— Що вас ще цікавить? — спитав ксьондз.

— Вітовт Федорович Ольшанський.

— Той?

— Той. Що то був за чоловік?

— Стовп віри. Багато що для неї зробив. Зокрема цей костьол.

— Словом…

— Словом, мало не блаженний.

— Beatus.

— Beatus.

— А що то за легенда про його дружину?

— А, і ви чули? Змова Волюжинича і втеча?

— Легенда широко відома.

— Що ж, невдячна жінка. Як багато з них. Недарма їй біскуп Героним з Кладно докоряв. Втекли, скарб захопивши. Суддя Станкевич (а ви знаєте, тоді суддя часто був і слідчим), середньовічний білоруський Холмс, а він був чоловік на ті часи гуманний, катування, річ тоді звичайну, застосував тільки двічі в житті, а тоді й сам магнат покаявся, що був у гніві.

— Але ж казали…

— І він, і люди на євангелії клялися, що втікачі живі… Шкода, скінчився рід. І останній з них повівся не найкраще. Удівець, діти померли — йому б про бога думати, а він…

— Що він?..

— Злигався з німцями, — коротко кинув ксьондз.

— Як?

— Ну, не з гестапо. Тут шефом штабу Кладзенського округу був такий… а, ну його. Так Ольшанський зв'язався з ними тільки під самий кінець. А тут його камрадами були комендант Ольшан, граф Одельберг фон Вартенбург, та з айнзацштабу Франц Керн. І це гірше, ніж з гестапо.

— Так, у певному розумінні гірше.

— Чому згодилися з моєю думкою?

— Це відомство Розенберга. Грабунок коштовностей. Здобутків людського генія за століття.

— Так. І вже чого вони в Кладзенському окрузі не награбували! Тільки сам Ольшанський цілий був. Аж поки в травні сорок четвертого не почала гуляти за наказом Гиммлера «Kommenda 1005», замазування слідів злочинства, «санітарні акції».

— І що тоді?

— Тоді палац Ольшанського разом зі скарбами згорів. А сам він утік з німцями. З чуток, невдовзі помер… Ну, це він один такий був… А надгробок того Ольшанського — ось він.