— Вони зникли, — долетів з двору голос Щуки. — Але ти, ти освітлений, Антоне.

Я підвів голову і завмер, мало не осліплений. Від дзвіниці костьолу, від диску дзиґарів, падав прямо мені на тіло та обличчя, бив у очі сніп різкого яскраво-блакитного світла.

— Сюди! Швидше.

Я почув тупіт ніг. За хвилину всі люди вже були на галереї.

— Гляньте! Он! — показав я.

— Що таке? — Засліплений Щука кліпав очима. — Що це таке?

— Я здогадуюсь, що це таке, — кинув Хилинський.

— Годинник, — сказав я, — справжні, старомодні, стародавні дзиґарі. Тільки один тут тип помилився. Нерухомий «денний» годинник з рухомими стрілками, і рухомий, більший циферблат «місячного». Він за нерухомим денним. І він крутиться, хоч і безладно, бо не до кінця відремонтований. А під ним нерухома стрілка… І рухомі постаті «світів».

— То що? — запитав Мультан.

— Органіст і ксьондз казали мені, що там для невідомої мети система потужних дзеркальних рефлекторів… Ну от, у певні дні промінь місяця потрапляє на них. І от іде по галереї темна тінь, від нерухомої стрілки, а за нею світла «тінь», відбиток од рефлектора.

— От і все, — сказав Вечірка. — Баєчки. Запала важка пауза.

— Дурень ти, — сказав йому пригнічений Змогитель і потім кинув мені: — І ти не кращий. І надало ж тобі таку казку, таку красу на друзки розколошматити. Потрібне воно було комусь, твоє тлумачення.

Я й сам шкодував, що побачив і дав побачити іншим ще в одному явищі паршивий наш реалізм.

Ми нарешті підважили одну з плит «під кораблем». Було це наступного дня після нападу на мене. Допомагати прийшли всі вчорашні, та ще приплентався ксьондз. У поношеному цивільному одязі і з киркою в руці, що, як не дивно, йому пасувало, цій дивній людині.

І тут сталася перша розбіжність з одним з моїх нічних страхіть. Під плитою не було отвору, він був засипаний, навіть забитий уламками цегли, каміння, щебінкою і…. дрібними бетонними брилами з рештками арматури. Щука аж засичав від радості, побачивши це.

— Чому тут радіти? — спитав я.

— А тому й радіти, що шлях — правильний. До речі, шлях, який ти й підказав.

— З ним ще були якісь два дядьки в цивільному.

— Ну, що тепер? — запитав він у одного з них.

— А що? Поки теє, нехай копає, — відповів незнайомий.

— Справді. Усе ж це як вінець. І його здогадів, і того, що мусив пережити.

Ми вигрібали, ні, ми буквально видирали цей пізніший корок, що заткнув жерло давнього отвору. І зрештою зажеврів чорний, трохи нахилений провал униз.

Я взяв ліхтарика й почав спускатися по збитих, сточених часом приступках. Зі мною спускалися Сташка (я знав після того випадку із завалом, що відраджувати її — марна справа), Щука, Генка Сідун, Шаблика, один з невідомих і ксьондз, який знову причепився до нас.

Тіні від наших голів стрибали по мурах, по низьких напівкруглих склепіннях. Сходи були круті — можна в'язи зламати. І вже через якихось метрів п'ять нижче розібраного нами завалу я зупинився і показав ліворуч.

— Ну от. Мурували. Замурували. І порівняно недавно. — І звернувся до своїх: — Тому ми розбирати це не будемо. Сподіваюсь, що це вже не наша справа. Думаю, що це справа ваша.

— Маєте рацію, — сказав невідомий, — це справді наша справа. А чому ви думаєте, що замурували «порівняно недавно»?

— Спосіб кладки, — сказав я. — І ще, вони вживали для замурування щілин бетон. Рушили далі.

І знову приступки, приступки, приступки. Знову стрибки жовтого і чорного. Знову січуть муровану стелю мечі світла, якого вже стільки років, стільки вже нестерпно довгих, смертельно тягучих років, нескінченної їх череди, не бачили ці камені.

Ми спускалися безмежно довго, аж поки стеля не почала відходити вгору і там загинатися кудись у неосвітлену темряву.

— Все. Рівні плити, — чомусь пошепки сказав я. Промені попливли вгору, освітлюючи яйцеподібне склепіння.

— Усе як на стрічці.

Справді, кругла темниця сажнів на сім в окружності. І он пляма пізнішої за камені темниці, але цього разу дуже-дуже давньої кладки: закладений хід у нижню комору.

Закладений три століття тому. І знову я бачу ніби тільки густу темряву. Чую тільки голос згори:

— Тут вам і ложе, тут вам і жити… Скарб віднайдете… Будете ви там сторожею, і живим вас не докликатися.

І ще, ще я чую дзвін випаленої плінфи одна об одну і шурхіт кельми об камінь.

— Вартувати довіку-віків, — чую я. Сташка освітлює моє обличчя і каже:

— Поглянь.

Біля муру я помічаю купку праху. Рештки одягу, який давним-давно розсипався на порох. По каменях повільно-повільно, одна за одною сповзають сльози давно вже нікому не потрібної води.

І там ми знайшли тих, кого шукали. Вони все-таки дочекалися. Живі все-таки докликалися їх. Але їм це було «у віки віків», все одно що ніколи.

Біля самого муру близько-близько один до одного, і за життя, можливо, обнявшись, а тепер просто близько, лежали два скелети. І весь їхній жах один за одного і за себе, і безнадійність останніх хвилин раптом вихлюпнулися і затопили всю мою бідну істоту. Жахливий стародавній цинізм ніби зімкнувся з безоднею цинізму сьогоденного, того нещадного, в лещатах якого бився я і ці люди всі ці безпросвітні місяці.

Двоє. Обнявшись?

Я знаю, як ви зараз подивитеся на мою розповідь. Мелодрама? Гамлет з черепом? Скелети Флінтових жертв на «острові скарбів»? Боярин Орша?

Дзуськи, щоб вам ніколи не бачити того, що побачив я і всі вони! Тому що був там один штрих, від якого я довго не міг відчувати себе повністю живим. Від якого досі, коли згадаю, пробирають дрижаки огиди до декого з породи людської. Той останній жах, за який вигадників таких мелодрам належить, власне кажучи, бити по пиці.

Під тазовими кістками жінки лежали тоненькі, мов курячі, кісточки.

… Дитяти, яке так і не народилося.

… Волюжинич у темряві кладе руку на плече жінки.

— Байдуже. Ми зустрінемося. Ми вічні. Нема межі нашому ходу по землі.

«Ні. Ми вийдемо, ми вийдемо звідси, Ганно, Гордиславо. Ми вийдемо звідси, Сташко».

Хитаючись, я вибрався нагору, відійшов якомога далі і сів на траву, ніби мені підсікли ноги. З мене було досить.

Як крізь туман, я пізнавав Сташку, Хилинського, ксьондза. Я стримувався від матюків, тільки зважаючи на цих трьох. Лайка вже нічим не могла допомогти, я знав, що ось пролом у вежі, ось чорна паща отвору, а там унизу вони. Троє. І я нічим уже не допоможу. Ні їм, що все-таки зазнали і найгіркішого, і найвеличнішого на землі. Ні йому, який ніколи не побачив ні землі, ні її світла.

Хоча кожна душа створена, щоб це світло бачити. І, хто позбавляє її цього, той губить навіки ту душу. І ще більше свою, хоча пропади пропадом він разом з нею.

Матюки, по-моєму, тільки й створені, що для таких випадків. Коли чоловікові вже не можна інакше. Коли, здається, взяли гору наруга, катування, розстріли, добре продумані муки. Коли іншого виходу нема. Інакше підступить до горла і неодмінно задушить гнів.

— Ходімо, — сказала Сташка. — Ходімо звідси. Он туди.

Ми проминули замок, місток і сіли, щоб не видно було ні мурів, ні веж. Під стародавніми липами, в густій і свіжій зеленій траві.

— А той нехрещений, — тихо промовив ксьондз. — Загублена душа.

— Загублена. Для землі і сонця.

— Смертна душа.

— Так. Це — справді смертна.

— І немає, мабуть, більш смертного гріха за цей, — опустивши голову, сказав ксьондз.

— Так. І помсти йому нема. І нема відплати.

— Нема відплати? — Голова раптом різко підвелася. — Нема відплати?!

Його очі були не такі, як завжди. Божевільні, блукаючі очі.

— Вставайте. Ходімо зі мною… Ви можете йти на розкопки, Станіславо.