— Так, каже, що була розмова з якимсь членом організації про Ольшанку і так далі. Той, здається, також не потрапив у гестапо. Але лице його ксьондз пам'ятав невиразно, — сказав Щука.

— Так коли пан Владек був заарештований і засуджений?

— Шістнадцятого липня, здається, — сказав Шаблика. — «Вирок виконати протягом двадцяти чотирьох годин».

— Наші коли місто взяли?

— Вісімнадцятого, — буркнув Щука. — Все одно не збігається. Встигли б його розстріляти.

— Так, — сказав я. — А що сталося сімнадцятого?

— Ах, чорт, — підскочив Хилинський. — Повстання в місті. Ось про це, Щука, якось ти й не подумав. Тепер зрозуміло, чому раптом живий, як чорт з табакерки.

— Правильно, повстання, — сказав я. — У ніч на сімнадцяте. Передчасне повстання, бо наші були ще на досить далеких підступах. Ну, то кримінальні позбивали замки саме в той час, коли повстанці виламали тюремну браму. Охорона втекла. Так що місто було наше. Півночі і половину дня. Усіх арештованих випустили. Але тут повстання придушили прикордонні війська, що відступали, і поліцаї. Частину наших роззброїли і посадили в тюрму назад. І почалися поспішні розстріли. В один з них потрапив наш Висоцький. А якщо не потрапив? Вісімнадцятого наші взяли місто.

— І що? — спитав Вечірка.

— А те, що, крім іншого, того, про що я їм казав і вам тепер сказав, я подумав: а раптом Криштоф, один раз втікши від смерті, міг і вдруге втекти… І одразу після визволення знову ожила банда Куліша. Не знаю, з ким він там співробітничав, кого продавав, перед ким запобігав… Але одне ясно. Одного вбивства хлопця в Замшанах досить, щоб на тому чоловікові поставити хрест. І вже не сумніватися, що він на будь-який, на найстрашніший злочин здатний. Ну, а як ви йшли?

— Про це потім, — сказав Щука. — Ми йшли приблизно тією самою дорогою, що й ти. Але ми перш за все шукали. Ти — думав. Ти ще допоміг нам азартом, на який ми не маємо права. Словом, знайшли ми все-таки людей. Знайшли свідків.

— І що сказали свідки? — спитав Мультан.

— А свідки, — невесело сказав Щука, — ті, що залишилися, мало чим нас порадували. Тітка була з ним на останньому побаченні. Все-таки це вона остаточно штовхнула Криштофа на його шлях. Побачення дали. У морі справедливої ненависті вона була також і єдиною людиною, яка йому співчувала… Не допомогло її співчуття. Війна. Загальна розгубленість, збудораження. І він у цьому сум'ятті покинув тюрму. І слід його загубився у натовпі. Де він був, коли ми прийшли, — бог знає. Може, тоді й склалося ядро майбутньої банди. А коли прийшли німці, він уже діяв у лісах. І водночас був зв'язаний з окупантами. Теж подвійна бухгалтерія. Про загибель підпілля ми вже дещо знаємо, а довідаємося ще більше. Перед приходом наших він свою діяльність тимчасово припинив. Займався торгівлею на чорному ринку. І тут німці з властивою їм педантичністю почали переглядати тюремні акти. І жандарми натрапили на смертний нирок Криштофу. Встановити його тогочасне ім'я було дуже легко. І ось тут таке. Всі думали, що він загинув у вуличній екзекуції, як люди підпілля, як жертва облав. Шкодували. А він на таку високу смерть права не заслужив. Та й не помер, як бачите. Чи зіткнулися на ньому два відомства: те, що вимагало кари ще за старим вироком, і те, де він працював інформатором, — не знаю. Це ще з'ясується. Як з'ясували ми все і щодо Бовбеля… Твоя здогадка була правильна і щодо нього, Космич. Тільки що здогадка — не факт.

— А сучасні їхні вчинки?

— Сучасні — вже факт. Ну, вставайте вже, хлопці. Час. Ми попрощалися з експедицією і почали спускатися з городища.

Мовчали, та й не хотілося більше говорити після пережитого і передуманого сьогодні.

— А все ж таки без твоєї голови їм важко б прийшлося, — сказав Хилинський, поклавши долоню мені на плече. — Без розшифрування того тайнопису.

— Без першої тривоги, яку зчинив бідолаха Мар'ян.

— Тепер вони довідаються. Тепер легше.

Місяць, що почав уже заходити, заливав костьол пронизливим і безмежно журливим світлом, робив чорне громаддя замку менш громіздким. Він здавався вже в цьому світлі і не таким чорним, а ніби відливав трохи блакиттю.

— Пройдемо через замковий двір, — несподівано сказав я.

— Це навіщо? — спитав Мультан.

— А раптом дама з ченцем…

— Ти що, в дурниці оті віриш? — здивувався Щука.

— Вірю, не вірю, але через це не зможу я поїхати звідси зовсім заспокоєний. Не може бути, знаю. Але ж я сам бачив.

— Ходімо, — дуже тихо сказав Хилинський.

Я знав, що тільки в нього не було скептичного недовір'я (як у Щуки, Велінця і Шаблики), поетичної здатності вірити, яка сильніша за бажання вірити у неймовірне (як у Змоги-теля), і забобонної віри Мультана й Вечірки («Цілком можливо. Янкові Телюку одного разу привиділося, та і я щось таке бачив»).

Тільки в нього було не зіпсоване ніякими іншими міркуваннями і обставинами просте довір'я до мене. Довір'я, яке перш за все прагнуло перевірити, а що там робиться насправді.

Довір'я, яке і є фундаментом усякого наукового і ненаукового поступу. Того довір'я, яке не дозволило Марину Гетальдичу кепкувати з дослідів Марка Антонія де Домініса над лінзами і геометричною оптикою, а Галілею не дозволило узяти під сумнів наукову сумлінність обох (аж до розгадки ними таємниці «божого моста», «брами нового світу», веселки), продовжити їхні досліди і, зрештою, створити і вдосконалити телескоп[63].

Цей вірив і знав: якщо я так кажу, то «щось напевне було, а от що — треба помацати».

Наша компанія, що якраз входила в темний тунель брамної арки, збоку, видно, дуже нагадувала «Нічний дозор» Рембрандта. Такі собі нащадки кощавих гезів, трохи гладкуваті городяни з претензією на войовничість і мужність (це для красунь, які дивляться на них крізь щілини у віконницях).

Двір, залитий світлом, темні галереї для прогулянок на протилежному до входу його боці, важке громаддя веж дуже зменшили цю войовничість, змусили всіх замовкнути і рухатися все повільніше, а потім і взагалі зупинитися. Тільки Щука, зачепивши якусь бляшанку, чортихнувся:

— Ну, доведеться взяти за барки Ольшанського, теперішнього, звичайно, що він таке паскудство тут розвів.

Накласти на нього, чорта, штраф. І не з колгоспної кишені, а з власної. Тоді заспіває.

Решта стояли мовчки. Нічого не відбувалося.

— Ну, де ж тут твої «привиди»? — з гумором запитав старшина Велінець.

Я глянув на годинника і підвів очі в небо.

— Якщо я маю рацію — повинні дочекатися, не сьогодні, то завтра.

— До завтра чекати? — запитав він. — Ось чоловік, який, з його терпінням, помилку зробив, не пішов працювати до нас.

— Пішов майже, — буркнув я. — Нічого доброго з цього не вийшло.

— Скільки ще чекати? — Це вже Вечірка.

— А я нікого не змушую чекати, Миколо Чесевичу.

Хилинський мовчки доторкнувся до мого ліктя.

— Повинно бути ось-ось. Якщо я не помиляюся, — пошепки відповів я.

— Он, — майже просвнстів горлом Мультан, — он замаячіло щось.

На лівому боці галереї справді ніби щось з'явилося, заворушилося. А потім з'явилися і майже непомітно для ока попливли праворуч дві невиразні тіні: темна і світліша.

— Вони, — здавленим голосом сказав Хилинський.

Це справді дивувало й вражало і могло мало не до смерті налякати непідготовленого.

Пливуть… Пливуть. Залитий фантастичним, примарним світлом двір. Дві світлі кам'яні стіни й вежі, що в цьому світлі набули кольору обгорілого і запорошеного чавуну. І дві чорні стіни, і особливо масно-чорна темрява на галереї, і в цій темряві рухаються два привиди. Світла постать, темна, і відділяє їх від решти темряви вузька смужка світла.

— Не рухайтеся!

Я кинувся майже бігом до правого входу на галерею для прогулянок, збіг по ньому і рушив назустріч невиразно-тьмяним примарам. Ближче… Ближче. І раптом вони зникли. Тут-таки, біля мене. Не примари і не привиди, просто дві плями, що перетворилися на невидимок.