… Далеко-далеко, за темрявою, за місячною імлою горіла іскра вогнища. Як же я міг не подумати про неї?!

«Вихід! Вихід за будь-яку ціну, окрім приниження!»

Він примірявся. Примірявся і я. Мені треба було тільки, щоб він втратив спокій, щоб рука в нього була не тверда. І тому я пустив у хід останню свою здогадку, яка межувала майже з упевненістю:

— Що ж, до скорого побачення, Висоцький… До скорого побачення… Бовбель.

— Що-о?

— Бовбель! З подвійною бухгалтерією. По доходах і по трупах. Перетремтіли ви, бідолахи! Що, Бовбель, усі ці роки не пив, тільки рот горілкою полоскав?

— Здогадався, — хмикнув Гончаронок-Бовбель. — А, погань!

— Ясно, втік ти тоді болотяною стежкою. Одному тобі відомою. Один втік. А друзі-свідки накрилися. Теж подвійну бухгалтерію вів? Зі своєю бандою і з німцями? А ти, Висоцький, чи не вмокав ти пальці у кров повішених у Кладно? Архів вам був потрібний. Гроші — обом.

— Ну от, — перебив Висоцький. — Тут тобі й кінець. Мало вас, гадів, перекопали.

— Брудні ви падлюки… На що сподіваєтесь?

Пістолет ривком звівся вгору, потім почав опускатися.

І тут я одкинувся назад і впав за валун. Упав на правий бік (крий боже, щоб не на руку!), клубком, як треба падати з коня, відкотився далі від каменя.

У момент падіння прямо наді мною стьобнув, як товстим нагаєм, постріл. Я підводився вже, але підвела, поїхала на вологій траві права нога, і я мало не ткнувся в моріг носом, водночас відчувши, як щось обпекло ліве плече вище ключиці.

Гончаронок-Бовбель кинув-таки ніж, і, якби я не посковзнувся, ніж цей зараз стирчав би в мене з-під лівої лопатки. Тепер ніж лежав на траві, і я підхопив його: все-таки якась зброя в руках. Хоча що означала та зброя проти пістолета?

…І тут спалахнуло довкола з десяток кишенькових ліхтарів, і я, осліплений, побачив тільки, як із схилу кинулося довге, чорне в цьому світлі тіло і ніби злилося з постаттю Висоцького, насіло на нього. Водночас з цим ляснув другий постріл, який не влучив у мене тільки тому, що «фурман», «візник», чи як там його, впав. І собака вже притиснув його до землі й тримав у пащі його праве зап'ястя.

У наступний момент вони покотилися по землі, і нічого вже не можна було розібрати. А я стрибнув на Бовбеля. З ножем. Той присів, щоб уникнути удару, бо я в запалі міг-таки полоснути його або всадити йому кудись ніж по саму рукоятку. Він спритно уник ножа і тим самим дуже зручно підставив підборіддя якраз під моє коліно, яким я й не завагався луснути його з усієї сили так, що аж клацнули зуби, і він упав навзнак, усією спиною й потилицею припечатав матінку-землю.

І тут я насів на нього, перехопив праву руку з шипастим кастетом. Мені треба було дорватися до його горлянки. Третій постріл звідкілясь. Куди? Я не знав цього, здатний дерти, рвати на шматки, гризти.

Коли мене відтягли, кривавий туман усе ще стояв у мене в очах. Я скалив зуби й хрипів. І тільки поступово крізь цей туман почали вимальовуватися в світлі ліхтарів обличчя. Перш за все я побачив Щуку… Потім невідомого міліціонера, який щойно одягнув на Висоцького наручники. В Ігнася з правого передпліччя стікала цівка крові.

— Застрелитися хотів, — сказав міліціонер. — Встиг-таки перекинути ту цяцьку в ліву руку. Якби не стукнув по ній — тут би йому й кінець.

Тепер я вже пізнав і Велінця, який ледве відтягував Рама за нашийник, і ще двох невідомих, які закручували за спину руки все ще напівпритомному Бовбелю. Пливли переді мною обличчя Змогителя, діда Мультана з дробовиком у руці… Шаблики… Вечірки… Сідуна… Сташки… Вогні закрутилися в моїх очах. Земля пішла кудись вбік.

Хилинський (він тримав мене справа) стиснув мій лікоть.

— Тримайтеся. Тримайтеся, брате. Байдуже. Минуло все.

А я рештками притомності, яка майже зникла, підсвідомо відчував, що ні… ні… ще не все. Щось настирливо свердлило мозок, повинно було ось-ось усе прояснити, але безслідно зникало при першій спробі зупинити, затримати його, здогадатися. Останніх скелець так і не було в цьому калейдоскопі облудної брехні й підступної підлості.

Під'їхала машина. Не знаю, як вона зветься тепер. А в середньовічній Білорусії віз, яким відвозили затриманих, називався «кошиком для салату» або «для капусти». «Отак-то. Несучасний ви чоловік, товаришу Космич. Несерйозний».

Арештованих повели туди. Бовбель спробував було буркнути щось на зразок: «Не я починав. Це інші…»

— Розчарувався я в тобі, — погордливо плюнув Висоцький, сказав нахабно: — Ну ось, тепер на певний час будемо гостями міністра внутрішніх справ.

— Мабуть, і не тільки, — сказав я.

Треба було віддячити цій наволочі за «трубу архангела», і я вирішив пустити останню пробну кулю:

— Від усієї душі сподіваюся, що це останнє твоє гостювання… Останнє, Ігнасю Висоцький… Він же Криштоф за польських часів… Він же Владик за німців… І хто ще після війни?.. Куліш?

Висоцький раптом рвонувся у мій бік з такою силою, що міліціонери ледве втримали його. Обличчя в нього зробилося багряно-синє, жили надулися на лобі. З горлянки вирвалися майже не слова, а погрозливе скажене хрипіння.

— Ти… Гад… Ти.

— Байдуже, — сказав я, — твій інсульт вилікують. Щоб ти втретє не дременув кудись. Щоб хоч на третій раз отримав тричі заслужену «вишку».

Зникло перекошене обличчя. Коли машина від'їхала, я сів на траву і почав збирати й складати в купку якісь гіллячки й трісочки.

Сташка підійшла до мене й поклала долоню на мою голову.

Знову горіло вогнище на Білій Горі. І зорі над головою. І друзі довкола. І очі всіх дивляться на один на всіх вогонь.

— Просто паскудні тварюки, — озвався нарешті я, вже майже заспокоєний.

— О, — сказав Адам, — якби це Клепча чув, він би одразу категорично й зворушливо промовив: «Щось я жодного разу не чув од вас слів «свідомий» та інших».

— А ти роби свідомо, — у тон йому озвався я, — а не базікай. А то свідомих молоти язиком і без тебе багато розвелося.

— А він одразу до твого директора, — посміхнувся Щуки. — І скаже, що не місце другові Космичу в дружних шеренгах науки, бо він дає іншим штурхана в зад.

— Годі, — мені самому вже стало нудно від цієї теми. — Закуримо, чи що?

Хилинський повчальним тоном сказав:

— Хто не курить і не п'є, той здоровеньким помре.

Я завмер з пачкою сигарет у руці. Знову щось ніби раптом стукнуло в мою свідомість. Але що? Цього я так і не міг до кінця зрозуміти. А тут і Адам своїм запитанням досить недоречно порушив мою зібраність.

— Як ти дійшов до своїх висновків?

— Тьху! Знову зосередитися не дали. Тут дивне не те, що я дійшов, а що стільки сторонніх речей мою думку відвертало вбік, а я, незважаючи ні на що, все-таки здогадався. Як ви кажете, «дійшов».

Справді, з чого все почалося? Ага, здається, так.

— Одного разу мені просто спало на думку… Ну, ніби раптом сумістилося несумісне. Смерть, смертна кара двох братів Висоцького. Коли вони відбувалися? З чим збіглися?

— Ну, вирок Криштофу Висоцькому це, здається, кінець серпня, — сказав Шаблика. — Чи середина.

— А що першого вересня сталося?

Поет з мордою ковбоя і такими самими манерами тихо кинув:

— Війна.

— Ну от. Могли забаритися? Могли.

— Мацієвський виїхав.

— І міг не доїхати. Або подумати, що перед лицем вічності… один якийсь.

— Зрозуміло, — сказала Сташка.

— Сурмити йому урочистий марш, — сказав Сідун.

— Марш… — сказав раптом Мультан. — Не люблю маршів. Все одно бійка буде. І невідомо ще, яка страшніша. З ворогом чи з жінкою. Так що мені навіть дивно, чому це декотрі (невловимий погляд у мій бік) самі в мішок лізуть.

— Воістину, — підтримав його Вечірка. — Так я вже холостякам заздрив. Думаю, от розумні люди.

— А далі? — спитав Щука.

— А коли був заарештований і засуджений Владек Висоцький? Ми знаємо, перші два роки він десь поза Кладно. Потім з'являється. Служить у паспортному відділі, чи як там.

Цей час збігається з тим, коли була розгромлена організація, до якої входив наш теперішній… Словом, Леонард Жихович. Його не схопили — зайвий привід для дурної моєї підозри. А він і отаборився тут, щоб стежити за всіма, хто цікавиться замком. Запитували в нього?