— Товаришу полковник, — чоловік у цивільному, що порпався в шухляді, простягнув Щуці аркуш паперу. — Це, либонь, цікавіше за картини.

Щука прочитав і простягнув папір Клепчі. Той пробіг очима, свиснув і подивився на мене. Полковник узяв аркуш і подав його мені. А коли я в свою чергу прочитав те, що було написано, у мене неприємно перехопило подих.

Аркуш був по всій формі складеним і завіреним у нотаріуса заповітом, за яким громадянин Мар'ян Пташинський, на випадок раптової смерті, заповідав усе своє майно другові, громадянинові Антону Космичу, з умовою, щоб означений Космич утримував колишню дружину вищезгаданого Пташинського на весь час її хвороби.

— Що в неї? — спитав Щука.

— Рак, — сказав я. — Лежить у Гомелі.

— Отже, друге значення «на час хвороби» — до смерті, — сказав Клепча.

— Ну, навіщо ж так, — сказав Щука. — Подзвоніть, Клепча, до нас, нехай наведуть довідки в Гомелі про стан… як її? про стан Юлії Пташинської.

Не встиг лейтенант покласти трубку, як почувся дзвінок у двері, і серце моє знову впало від неймовірної раптової надії. А потім тупо заболіло, бо це був усього тільки той чоловік, якого бачив з чемоданчиком на березі Романі. Я здогадався, що це, мабуть, медичний експерт.

— Що це ви, Єгоре Панасовичу? — спитав Щука.

— Хотів, щоб скоріше довідалися про висновки розтину, а мені по дорозі, ну і…

— То що виявилося?

— Ніякісіньких слідів не своєї смерті, — сказав низенький рум'яний лікар.

— Що ж його, ангел божий?

— Можливо. У нього два мікро- і один широкий інфаркт.

Розрив серця — ось причина. Мабуть, стояв у човні, і тут сталося. Упав у воду і захлинувся.

— Чому ж він сам поїхав?! — у розпачі крикнув я.

— Його справа, — буркнув Клепча.

— Ясно, що його. І ніколи, ніколи він не берігся! Ніколи!

— Які картини пропали? — спитав Щука.

— Оце й підозріло, — сказав я. — Якби крали, то крали б інші. Оту, оту. Оту. Їм ціни нема. А ті дві — казна-що, тільки що давні. «Христос в Емаусі» німецької школи минулого століття і англійська «Кромвель біля могильної ями Карла І». Цю він у Києві в ЦУМі купив одразу по війні.

— Пам'ятаю я цю картину, — раптом сказав Щука, — довго вона у них на стіні висіла. Пошкоджена трохи внизу. Кромвель у паланкіні сидить.

Я вирячив очі.

— Ну й пам'ять!

— Пам'ять професійна.

— Точно. Продерта була. Він реставрував. Великі дурепи, яскраві. «Кромвель» цей «під Рембрандта наддає». Він їх не цінив.

— То, може, не розібралися? — спитав лікар. — Побачили, що великі, в око впадають, — ну, і взяли.

— А чого тоді не взяли ще чогось? — сказав раптом «цивільний». — Ось. Гроші. І чимало, видно, грошей.

Грошей було вісімсот двадцять карбованців.

— Мо', поспішали? Не знали? — спитав Клепча.

— Це бариги від мистецтва, — сказав я. — Хоч дещо, та розуміють. Не взяли б вони цих картин. Може, інше. Мо', не цінив, то продав. Йому для жінки були потрібні гроші.

— Можливо, — сказав Щука, — нехай наші пошукають по антикварнях.

… За вікном уже лежали сутінки, і ми зібралися йти, коли задзвонив телефон. Клепча зняв трубку.

— Так… Так… Дякую вам.

— Що таке? — спитав Щука.

— Дзвонили від нас. Юлія Пташинська померла п'ять днів тому…

Вигляд у нього був дивно поважний. Він дивився на мене.

— …і якраз у ймовірний день смерті чоловіка. Ц-цік-каво. Може, й картини… про людське око.

Краска кинулася мені в щоки. Тільки тут я зрозумів, як можна розцінити увесь цей недоречний, страшний збіг обставин.

— Слухайте, Клепча, не будьте бидлом!

— Ну-ну.

— Він має рацію, Якубе, — сказав Щука. — Це був найкращий його друг.

— Єдиний і назавжди, — глухо сказав я. — І я до кінця життя робив би тільки за хліб, аби вибити для нього ще хоч рік життя. А якщо ви вважаєте, що я така потвора, яка може брата за шеляг вбити, то знайте: тут нема нічого, що після смерті Мар'яна не повинно було б бути віддане музеєві на його батьківщині.

— Хто це знає? — вже спокійним тоном спитав Клепча.

— Я це знаю. Так що коли я тут чимось і розживуся, то це двома собаками. З моїми роз'їздами це зовсім не потрібно, але я їх триматиму, поки не помруть… у… пам'ять.

У мене вже стискало в горлі від кривди і від неприязні до цього чоловіка. Врятував мене Щука, інакше це чортзна-чим могло закінчитися.

— Беріть собак і несіть у машину, — буркнув він. — Допоможи, Клепча. І замовкни нарешті, холера на тебе… Пробач, Космич, я зараз підвезу вас додому. Квартира буде ще кілька днів опечатана. Потім одержиш ключ, щоб це ліквідувати. Я дістану вам машину, щоб перевезти все це, як заповідав небіжчик.

— Небіжчик, — сказав я, — значить… нема надії, що не він.

— Нема, — сказав Щука. — На жаль, нема.

Коли ми з ним привезли до мене собак — Ельма так і не опритомніла, і я ніс її на руках, важку, як теля, — він відпустив машину і раптом сказав мені:

— Там, поруч з рестораном, у вас що, кафе? І сідати не треба?

— Не треба. І за мною ще борг честі.

Він мовчки повів мене під руку. І тільки коли ми вже стояли біля стойки і присьорбували каву з коньяком, озвався несподівано м'яко:

— Плаче нутро? Тож-бо, я це знаю. Сам двічі пережив таке… Так от, Антоне, коли щось згадаєш, коли щось знайдеш, — ти Хилинському кажи. Ми ж друзі, він мене поінформує, — зітхнув. — Я ж знаю, мало радості людині, та ще вразливій, вештатися по наших установах.

Поклав мені руку на плече.

— А на Клепчу, хлопче, не сердься. Він ще молодий, дурний, трохи жорсткий від молодості. Заривається, як цуценя-гончак. Життя його не било, не ламало. Ось поламає, як нас з Адамом, знатиме ціну добру й довір'ю до того, кого треба. Переконається, яка це полегкість, коли ніхто вдруге не б'є тебе довбнею по голові.

Мені все-таки довелося ще зайти до Клепчі, хоч я не хотів цього гірше за смерть. Сталося так, що ввечері наступного дня він подзвонив мені й лагідно поінформував, що в жодному комісійному магазині міста тих картин — пробачте — нема і що, виходить, мала місце крадіжка. Виходить, усе було просто.

— Ні, не просто, — сказав я в трубку. — Не знаю, як з його смертю, але він не поїхав би на Романь, чекаючи звістки від дружини. Могли скористатися відсутністю. Бо хтось, скажімо, обіцяв за Євангеліє великі гроші. Шукали його, не знайшли, прихопили, що трапилося під руку, та й усе. А могли і вбити якимось невідомим способом.

— То що б ви порадили, шановний Антоне Глібовичу?

— Я знаю. Я шукав би того, хто умовляв продати йому книгу, може, він і підмовив зловмисників.

— А може, справді схопило серце, упав, захлинувся? А квартиру пограбували опісля?

— Ваші гіпотези, ви й перевіряйте.

Я поклав трубку. Я терпіти його не міг за одну тільки підозру.

У ці дні я зробив одне відкриття. Крутив книгу і так, і сяк і знайшов у двох мініатюрних абзацних літерах, ніби вплетені в завитки, листочки, квітки і візерунки, ініціали. Може, це мені й здалося, але як часом бачиш у плямі на стіні портрет або пейзаж, так бачив я в двох мініатюрах ініціали ПДО — Петро Давидович Ольшанський — і ВФО — Вітовт Федорович Ольшанський. Це, здається, стверджувало той факт, що Євангеліє належало їм, але я не знав, чим цей так званий факт може мені допомогти. Ну, скажімо, міг бути такий вірогідний мотив, як викрадення родинної коштовності. Але де там, к бісу, члени тієї родини? Найімовірніше, що мотив був один: спекуляція.

І от через два дні шановний пан Клепча подзвонив мені й ввічливо запросив до себе. Самі розумієте, що це було не те запрошення, яким можна було знехтувати. Я прийшов і побачив у затишному такому кабінетику дві картини, прихилені до стіни.

— Вони?

— Звичайно, що вони. Он бачите, на зворотному боці «Кромвеля» заштопаний слід пошкодження?