— Кілька чоловік. Але далеко було, не пізнаєш в лице. А наші ж, гади.

— Яка епоха, такі й таланти, — з чорним гуморком сказав Змогитель.

— Ти б, Мишко, і про інші таланти нашої епохи згадав, — сердито буркнув Ригор.

— І згадав би, та ті забути не дають.

Вже добрі присмерки лягли на село, на Ольшанку, ліси й громіздкий чорний силует далекого замку. Шаблика зітхнув:

— Ну от. Мультан у лісі сидів. Бачив, як розвантажували ікрині, як тягли кудись.

— Він після війни навіть їх шукав. Мацав лопатою дно замкового озера. «Глей, — каже, — засмоктав», — процідив «ковбой».

— А я думаю — даремно там шукати, — сказав Шаблика. — Думаю, не там. Думаю, чи не в річечці під замком, там промоїни під берегом. Або, найімовірніше, десь у катакомбах. Бо там чорт ногу зламає, бо до кінця їх ніхто не знає. Знав тільки старий Ольшанський, в нього план стародавній був.

— Хто бачив? — зітхнув я.

— Лопотуха.

Я безмежно здивувався.

— Він років зо два до тридцять дев'ятого в замку бібліотекарем працював. Бо куди було поткнутися білоруському хлопцеві, бодай і з університетом?

Помовчав.

— І взагалі, він дуже багато бачив. Аж до небезпеки життю багато бачив. І останню «акцію» бачив. Блудить словами, бурмоче, а сенс якийсь є. Я ось тільки не знаю, чи він її також спостерігав звідкись, чи був у колоні смертників. Я з окремих слів цього його бурмотіння склав для себе таку картину, може, й неправильну.

— Яку? — спитав я.

— Бачив, але не до кінця. Тягли полонені скрині до горба (там озеро з одного боку, а річечка-рів і замок з другого). Смертникам потім очі зав'язали, повели туди, а через годин зо дві, знову із зав'язаними очима, відводять назад. І в лісі — залпи. Живі зносили мертвих на купи. І тут чи Лопотуха злякався (він, видно, вже й тоді був теє…) і кинув спостережний пункт, чи вдалося йому дивом утекти. А решту поклали там, на горі. Де поховання — знаєш.

— А хто знав і знає, де вони те сховали?

— Ну, наших туди не пустили. Вартенбург під бомби потрапив у Дрездені, а «мистецтвознавця» Керна наші в Білостоці потім повісили.

— Он воно що, — зітхнув я. — Виходить, ніхто не знає, що ховали, де і як.

— Здогадатися можна: архів і награбоване й особисте майно Ольшанських. Тож-бо замок мав пустуватий вигляд, коли ми ввійшли. А знає? Лопотуха знає. Та це все одно, що собака знав би. Не каже… І ніколи не скаже.

— А може так, що просвітлення?..

— Навряд, — сказав Змогитель. — Що можуть дати безладні лопотання на зразок: «І ви… Уб'єте мене… Убивці… Заповіт їхній там». Якщо і є десь там заповіт Ольшанського та князівські грамоти на підтвердження магнатської гідності — кому вони зараз потрібні? Останній, останній Ольшанський волею божою «помер».

Так, веселого було мало. Ми сиділи вже майже в темряві, і така ж темрява була в наших головах. Я згадав про свою обіцянку Хилинському і перший порушив мовчанку:

— Хлопці, а що воно таке — Бовбель? Це я для одного там чоловіка. Він і сам трохи знає, але йому цікаво, що знають, як дивляться на це тут, на місці?

— Кгм, — Змогитель кинув у рот полуницю. — Це, брате, славетний бандит. Тероризував з бандою всю округу в 1945–1947 роках. Два їх тут таких були. Він та Куліш. Під час окупації «партизанили». А по правді їхнє партизанство в основному було — харчами розжитися та коня чи кожуха в когось узяти. Ну, брехати не буду, нападали часом і на німців. Пости знімуть, комендатуру підпалять, міст спалили одного разу, два ешелони під укіс раком поставили. Ще поки таке — терпіли. Але перед визволенням бували в них уже сутички й з нами. Майже як анархісти в громадянську: «Бий справа — білого, зліва — червоного».

— Так, — сказав Шаблика, — аж до сорок восьмого пекло було в нас. Через них. Повертаюся якось зі зборів уночі — аж хтось цигарку курить за кущем. Ясно, перестрівають. Засада. Ну, я «вальтера» з кишені, крадуся, думаю: «Це ще хто кого». Підійшов ближче — тьху ти, матінко моя… Світляк! Звичайний світляк!

Посміялися. І знову Шаблика:

— А бували й справжні засади. Дуже полювали. За всіма, а за мною чомусь особливо.

— Може, боялися.

— Сам думаю. Можливо, в банді був хтось із колабораціоністів. А я міг його випадково знати, бо певний час «німцям служив». Міг упізнати. Цілком можливо, що з цієї причини й полювали… Ну, не вполювали, й добре. А потім міліція та звичайні люди, яким він гірше за печену редьку набрид, почали його ганяти, притиснули до болота і — каюк. Бовбель сам, здається, вбитий.

— Чому «здається»?

— Ніхто з наших в обличчя його не знав, а «його» всі полягли.

— Так ніхто й не знав?

— У темряві — тільки якийсь Щука. Здається, в чинах тепер. У Мінську живе. А з тих, хто бачили при непевному світлі і все-таки живі вийшли, — мабуть що чи не один Гончаронок.

— Гончаронок?

— Ну так. Бовбель послав з ним «провожатим в останню дорогу» хлопця, та, видно, малодосвідченого. А в Тодора в кишені махра була… Друга помилка, рук йому не зв'язали… То він у болоті потім два дні сидів, аж поки вночі в Ольшани не прийшов і в жінки не довідався, що Бовбеля напередодні розбили вщент.

— Ніколи б не подумав, що така мужність, — покрутив я головою. — Цей п'янюга, вічно від нього перегаром тхне.

— Він, кажуть, і пити почав відтоді. А взагалі, мужній не мужній, а гаденя він, цей Тодор Гнатович, — сказав Шаблика.

Я зрозумів, що він не може простити бухгалтерові, який і провокував Ольшанського зробити замах на замок. Я встав.

— Давай проведемо його, — сказав Змогитель Шаблиці. — А то стільки страшного наговорили, що дитя наше, перш між бай-бай в люлю, ще дорогою десь согрішить.

Ми посміялися і втрьох рушили з двору. Місяць, який тільки-но почав сходити, заливав непевним світлом вулицю, утоптані пішоходами «тротуари», темні садки. Йшлося й дихалося легко.

— У-гу, — сказав я нарешті, — край у вас із фокусами, страшнуватий. І на кожному кроці вибрикує, як необ'їжджена кобила.

— А це тому, — сказав Шаблика, — що ми на собі їздити нікому не дозволяли.

— О! — схаменувся я. — Може, знаєте, за що розстріляний німцями в Кладно Владик Висоцький, троюрідний брат вашого візника?

— Дуже темна, — сказав Ригор Шаблика, — вкрай заплутана справа. Ніхто не знає. Я вже сам шукав для шкільного музею. Може, новий якийсь герой невідомий? Ні, темна, І все. Архів німці, видно, спалили чи сховали. Може, якісь рештки-відписки в столичному лишилися, то пошукати…

— А що це за історія з виконанням поляками смертного вироку над Криштофом Висоцьким? У 1939-му?

— А та історія теж невідома. Кажуть, убив провокатора. Але тоді до цього мало кому діло було. Війною пахло. Може, також у Мінську пошукати? Чи у Вільно? Бо в Кладно судові архіви димом пішли… Ой!.. А слухай, що мені на думку спало. Треба таки розплутати цю справу. Людей розшукати, свідків, якщо архіви згоріли. Може, допоможуть довідатися і про нашу ольшанську головоломку.

— Чому?

— А ти знаєш, кому було доручено виконати вирок над Криштофом і ще десятьма?.. Оберштурмфюреру Штофхену з підлеглим шарфюрером Лінцом.

— Ну то що?

— А те, що ці дві скотини брали участь і в акції знищення наших в Ольшанці. Штофхен — один з тих, хто керував розстрілом на греблі, а Лінц керував охороною операції. Ет, пам'ять твоя котяча.

Я був цілком згодний з ним і вирішив сьогодні ж увечері все записати по гарячих слідах. Ми якраз проходили повз хату Гончаронка і побачили у розчиненому вікні між двома вазонами з «Оленчиними слізками» його посічену дрібними зморшками пику.

— Будяк у квітнику, — сказав непоправний Змогитель.

— Гей, друзі, — озвався бухгалтер, — якщо вже мимо йдете, то чому не заглянути?

І, сам не знаючи чому, я повернув до ґанку. Решта без великої охоти, нога за ногою, потяглися за мною.

Хата була як хата. Велика кімната, водночас «вітальня» та «їдальня», коли прийдуть гості. Тахта, над якою килимок з оленями і замками, буфет, стіл і стільці. Гончаронок повів нас в сусідню кімнату. Виявилося — кухня.