Гули в золотому вечірньому повітрі хрущі. Зовсім уже низьке сонце зробило з Ольшанки райську річку світла. Густі вже шати дерев тихо готувалися до сну.

І розмова йшла у нас якась сонна і спочатку ні про що.

— Ти ось майже завжди оце «БТ» куриш? — ліниво спитав Змогитель.

— Так.

— А от я виключно «Німан».

— Та і я люблю, але як покурю довго — кашель. Кинути не пробував?

— Якось дев'ять місяців не курив. А тут вибори. Пива рідкісного на селі привезли, лідського. Сушена рибу знайшлася. Ну, а я урну возив по тих, хто своїми ногами прийти не може. Друзі набрали всього на мою долю і, зарази, забули, три пачки «Німану» купили. Як тільки голоси підрахували — складчина. А я намерзся за день на морозі, відвів коня, прийшов, ну, випили. Закурив. І… як не було тих місяців.

Шабликові ця бесіда була така цікава, що здох би разом з мухами. Тому розмова перейшла на тему, від якої, судячи по наших літературних газетах, здохли б мухи в усьому світі: на «книжність».

— Ну от якої ти, Михасю, думки про Бикова?

— Непоганої. Не вигадує. Видно, що сам сьорбнув цієї воєнної розкоші аж під пілотку. Не те що дехто, пише, як Саня березовим віником роту німців розігнав… з танками.

Мили, мили кісточки інженерам людських душ (почули б вони це з трибуни), і закінчилася розмова ще на одній особі, до якої я взагалі ставлюся терпимо.

— Ну, а цей… Короткевич? — спитав Шаблика.

— Нічого собі. Тільки навіжений якийсь, збитошний. Лівою рукою праве вухо через голову чухає… Ніколи не знаєш, чого від нього чекати.

— Кажуть, бабій, — сказав Змогитель.

— А про кого цього не кажуть? Ти ось краще, Антосю, скажи, що ти там нарозшифровував? — перевів нудну розмову на інше Шаблика.

Я коротко розповів про літерею. Сказав тільки, що глибоко переконаний, що потрібна мені вежа — з північного боку, там, де була потім замурована Слуцька брама. Сказав і про кут намотування (я вірив цим хлопцям і дуже сподівався, що вони, колишні діячі партизанського руху й підпілля, вміють, коли треба, затискати в лещата язик), але сказав (прости мені боже за брехню), що предмета, довкола якого треба намотувати, у мене нема і визначення транспортиром кута між осьовою лінією стрічки і напрямком написання слів мало що дає, а кінець мені і зовсім незрозумілий (і це було правдою). Не ясно було тільки, яку вежу треба рахувати від наріжної? Третю?

— А ти ще почухай свій глобус, — сказав Змогитель, — може, щось надумаєш.

І справді, що лишалося робити?

І тут раптом за штахетами палісадника почалася дика какофонія. На різні лади гавкали десятки собачих горлянок, і чийсь голос верещав на всю вулицю:

— Убивці! Вбивці!

Ми підійшли до огорожі. Справа рухався вже відомий мені кортеж: Лопотуха в супроводі десятка собак. А назустріч йому йшли голова Ольшанський і бухгалтер Гончаронок. І почували себе, видно з усього, як дві мухи в мисці з кислим молоком. Все роблять висновки, все бачать, а задоволення ніякого.

— Убивця! — горлав Лопотуха.

— Чому, Людвігу? — спитав Ольшанський.

— І ви! І ви! Уб'єте мене! Сховаюся!

— Чому я вбивця? — запитав Гончаронок.

— Тому. — І до Ольшанського: — Бичків убиваєш! Теляток! Овечок! Сховаюся!

— Іди, Людвігу! — сумно сказав голова.

Але божевільний, помітивши, вже переключився на мене:

— Ага, до правди ідеш? Тим скоріше в'язи скрутиш. Обсіли вже тебе, обсіли. І бац тобі не допоможе. Бац в сутані. Ось Бовбель, Бовбель прийде. Прийшов.

І ми, і ті двоє рвонули від нього, ніби він розмахував відром з окропом. Ледь відсапалися, поки перенесли рештки бальзаму і решето з полуницями на другий, садовий столик за хатою.

— Ну, джентльмени, — спитав я, — як самопочуття? І що цей сон взагалі повинен означати?

— Не знаю, — сказав Шаблика. — Може, справді з глузду з'їхав чоловік. А може… надто вже зручний спосіб замаскуватися.

— Ну, облиш, — сказав Змогитель. — Тут тоді таке коїлося, що й найздоровіша людина з'їхала б з глузду. А в цього, видно, психіка була хирлява. Добре ще, що хоч не віддав богу душу.

— Як все це було? — спитав я.

— Ну, в травні сорок четвертого за наказом Гіммлера, як відомо, була створена «kommenda 1005», — сказав Шаблика. — Для знищення слідів усього того, що вони тут наробили. «Санітарні акції». Для знищення сіл і хуторів, де могли бути свідки. Нам ще пощастило. Не встигли знищити, надто хутко накивали п'ятами. Але виселити людей — виселили. У ліс. А акції були підписані, оті, про масові екзекуції. Був тут такий шеф Кладненського округу гестапо. І підписував він їх як «przewodnizcacy sadu gestapo». Голова «суду» гестапо… Ну й почали тут по округу машини гасати… А в машинах — наші з лісу стежили за ними, — а в машинах СС — оберштурмбанфюрер, доктор права (немовби могло бути якесь право в країні безправ'я) і він же вищезгаданий шеф Кладненського гестапівського округу, якийсь на прізвище Гештобер, та з ним якийсь штандартенфюрер, полковник, значить. Та оберштурмбанфюрер Зейтц з помічником унтер-штурмфюрером Штофкеном (земля йому битим склом, така сволота). Ну, і в інших машинах дрібніші: шарфюрер Лінц (цей охороною керував) і чомусь фон Ейхгорн, майор тодтівських частин, військово-будівельної організації. Зрозуміло, що не будувати вони щось тут збиралися, а ховати… А може, шукали якогось природного яру, щоб менше було роботи по засипанню…

— І документів нема? — спитав я.

— Шукали ми їх кілька років тому. Бо деякі наші люди часом все-таки проникали в село взяти дещо забуте і трохи їжі із схованок і, хочеш не хочеш, дещо бачили.

— Хто?

— Мультан. Органіст. Та багато ще хто… Так ось. У середині липня підступали наші. І тут знову почалася катавасія. Цією акцією керував уже комендант Ольшан граф Одельберт фон Вартенбург.

— Часом не з тих? Не родич того Йорка фон Вартенбурга Йоганна-Людвіга, що з генералом Дибичем у 1812-му Таврагельську конвенцію уклали? — спитав я. — Ну, що німці з російськими військами будуть проти Наполеона воювати.

— Угу. А раніше, в 1778–1789-му, брали участь у війні за баварську спадщину. Не прямі нащадки, а, здається, від троюрідного брата.

— Ти звідки знаєш?

— А я в проміжку між перебуванням у двох партизанських загонах не тільки за підозру в «бандитизмі» в гестапо сидів, я до цього в гестапо деякий час перекладачем служив.

— Як?

— А так.

— Ну й що?

— Сам бачиш. Не з білими ведмедями виховну роботу проводжу, а з юнацтвом. Отже, ясно, як я на німців робив.

— Н-так, — вперше озвався «ковбой», — не життя, а листковий пиріг: ліс — перекладач гестапо — підвальний підопічний гестапо — викуп — знову до лісу.

— Добре, кінчай. Ну от. А з графом — Франц Керн із айнзацштабу, з відомства Розенберга. Грабунок коштовностей. Отже, і їх вивезти не встигли, бо кільце майже замкнулося… А з ними штандартенфюрер Зігфрід (прізвища не знаю) і — тримайся за щось, бо впадеш, — останній старий Ольшанський — Юзеф-Ксаверій.

— Він, кажуть, помер невдовзі по тому, — сказав я.

— А я думаю, його померли, — сказав Змогитель. — Могло бути й таке.

— Як?

— А що ти думаєш, Вартенбургу і Керну потрібні були зайві свідки? Так от, влітають тоді в Ольшани і сюди під посиленою охороною кілька «опелів», два «даймлер-бенци», одна машина системи «Монті» (день п… ь — рік на ремонті) з есесманами і три легковушки: «беемвешка» синя, «опель-капітан» і «мерседес» з генералом. І майже в усіх машинах якісь скрині, тюки, зашиті в брезент і церату рулони. А біля однієї весь час крутиться, руками махає і розпоряджається старий Ольшанський, а на решту й плюнути не хоче… Ну, а потім погнали колони в'язнів і просто мирних. Есесмани своїми «вальтерами» та «манліхерами» трясуть, блокельтестари, блочні старости, та блокфюрери киями махають: а може, за старання та дбайливість не буде їм останньої ями. Бо передчували, ой передчували все. Як добрий собака землетрус чи пожежу в будинку. Болячка цим старостам з маком, і не присудили їм німці іншої долі… Там і наші були у напіввійськовій формі — Мультан бачив.