— Мабуть, я вас проведу до краю городища.

Прохолода нічного повітря. Особливо лагідного після тепла вогнища. Ми йшли в цій імлі. Вогнище віддалялося і перетворювалося вже на плямку, на живу іскру. Ледь ввігнутою чашею, оливково-сріблястою під місяцем, лежала перед нами поверхня городища, відокремлена від решти світу тінню од валів.

— Місячний кратер, — сказала вона.

— Станіславе, ти не передумала?

— Що?

— Не розкаюєшся?

— В чому?

— В тому, що сказала вчора.

— Ні, — тихо сказала вона. — І гадаю, що не каятимуся. До самого кінця.

— І я. До самого кінця. Все одно, близько він буде чи далеко. Тільки я не знаю, чим я заслужив від бога таке.

— А цього нічим не заслуговують.

— Ні обличчям, ні молодістю, ні вчинками, ні навіть великими справами.

— Іноді. Коли таке вже й без того з'явилося. А воно приходить просто так.

Я взяв її долоні в свої. Потім у моїх пальцях опинилися її ліктики, потім плечі. Я притулив її до грудей, і так ми стояли, легенько погойдуючись, ніби пливли в нереальній місячній заграві.

Потім, через незліченні роки, я відпустив її, хоча це світло місяця було свідком того, як мені не хотілося цього робити.

— Прощавай, — сказав я. — До завтра.

— До завтра.

— Що б не сталося?

— Що б не сталося з нами в житті — завжди до завтра.

— Боюсь, — сказав я. — А раптом щось непоправне?

Ноги самі несли мене схилом. Я здатний був вибрикувати, як лоша після зимової стайні. Все нутро ніби захлиналося, по вінця переповнене радістю. Була, однак, у цієї радості одна холодна й розважлива жилка впевненості. Упевненості й переконаності, які виростали б і виростали, якби я дав їм волю. Я їм, однак, цієї волі не давав, занадто сповнений тим, що тільки-но відбулося, раптовим почуттям радості.

І я не давав волі раптовому осяянню, яке прийшло і не відпускало мене, ставши впевненістю й переконаністю. І в цьому була моя помилка. Але я просто не міг, щоб у моєму новому почутті єдності з усім цим безмежним, добрим і мудрим світом жили підозри, ненависть і зло.

Я ступив у невеличку балку, краще сказати навіть, широкий ярок. Ліворуч і праворуч були досить круті стіни схилів, стежка в'юнилась по дну і виходила в неширокий отвір, за яким не моргаючи стояла велика нерухома зірка.

Тьмяно й таємниче лежали в котловині в якомусь нікому не відомому порядку великі й менші валуни. Це було місце, де стара народна фантазія охоче помістила б майданчик для шабашів різної більш чи менш шкідливої язичеської нечисті. Ця балка — останній куток їхнього колишнього безмежного королівства. Оті ледь помітні камені — їхні колишні зруйновані трони. Трони в балці, в якій густо настоялась їхня тривога, бездомність і приреченість. Їхня остання безнадійність у мертвій пустці бездуховності.

І єдина жива — чи жива? — істота в цьому світі забуття й похмурої туги. Ні, я не був тут єдиною живою істотою. Переді мною якраз на тому місці, де стежка пірнала у вузьку ущелину, щоб метрів через десять вирватися на простір, стовбичила дуже висока тінь людини. Ця тінь підвела руку і повільно опустила її. Все це робилося в повному мовчанні, в якому було щось таке, що нічого доброго не обіцяло.

Я оглянувся назад — ще одна тінь тепер блокувала другий вихід, той, яким я забрів у цю пастку. А я все вже зрозумів, я знав і міг сподіватися на таке. Але я, осліплений своїм щастям, приглушив свої передчування, не дав їм волі. І тепер розплачувався за це.

— Ви хто? — вдаючи повну безтурботність, спитав я.

Він мовчав, і раптом на темній плямі обличчя тьмяно проявилася біла підкова. Невідомий посміхався.

— Зрештою, можете й мовчати. Я знаю й так.

Їхні пози краще за всі слова свідчили про те, що цьому моєму «знаю» я й зобов'язаний цією нічною зустріччю і що вона не може не закінчитися для мене погано. Бо мого мовчання про ці знання не можна було купити, але можна було здобути, перестрівши так на вузькій стежці. Вони й перестріли. І це була не перша їхня спроба здобути мовчання за будь-яку ціну.

— Здоров, Гончаронок, — кивнув я, скоса глянувши на того, що підходив ззаду. — І ти здоров, Висоцький, — це передньому. — Що, спокій набрид любителеві «тихого життя»?

— Ну, здоров, — це процідив нарешті перші свої слова Висоцький. — Доброї ночі, Космич.

— Навряд чи вона буде добра.

— І тут ти не помиляєшся, — з лінуватим спокоєм сказав він.

— Даремно ви стараєтеся, хлопці. Даремно розпочали. Моє мовчання вже нічого не варте. Я порушив його. І якщо зі мною щось станеться — ті люди зроблять свої висновки. І цього разу вагатися собі не дозволять. Зволікати не будуть.

— А нам не треба. Це не здобуття мовчання, — озвався і Гончаронок. — І навіть не зовсім помста. Просто підведення підсумків. Ти зробив своє діло, привів нас до тобою ж відкритого сховища. А вже розкрити його — тут нам цілком вистачить твого мовчання до ранку. Це для нас воно буде — до ранку. Для тебе воно буде на необмежений час. Навіть якщо розраховувати на трубу архангела.

— Для вас вона також засурмить, — сказав я. — Скоріше, ніж сподіваєтеся.

— Це ми, як то кажуть, ще побачимо, — сказав Ігнась.

— Ну то що, — запропонував я, — сядемо та поговоримо?

— Зволікаєш? — це Гончаронок. — Виторговуєш пару хвилин? Не допоможе.

— Ні, не зволікаю. Просто постараємося вгамувати вашу й мою цікавість. Взаємно. Цікаво ж, правда, як працювали наші голови?

— Твоя скоро не працюватиме, — сказав Гончаронок.

— Облиш, — перебив Висоцький, — і справді цікаво. А часу нам вистачить, навіть забагато буде. Потрібне нам можна й переховати легко. Решта нехай горить.

— А те, що потрібне не тобі й мені?

— Може, й знайдеться. А може й згоріти, чорт із ним… Справді, давайте сядемо та тихо-мирно поговоримо.

І він показав мені на високий валун збоку стежки. Самі вони сіли на два нижчі, щоб мати більшу за мене волю в рухах. Нічний шабаш нечисті почався.

— Ну от і поговоримо, — ляснув себе по коліну Висоцький.

Сеймик був, як кажуть, невеличкий, але вельми поважаний. У двох його учасників (а я був переконаний в цьому), окрім переваги грубої фізичної сили — може, й не такої вже великої переваги, — з цілковитою певністю можна було знайти в кишенях ножі, а в когось, може, і симпатичний маленький кастет, а у внутрішніх кишенях піджаків або під пахвою — пістолети.

— Починай, — ніби поспішаючи, сказав Гончаронок.

— Почну, — сказав я. — Почну з того, що коли навіть і не на сто процентів, але я знаю вашу історію, ваше минуле. Як? Вважайте, що спочатку це були просто неясні здогадки. Я не знаю, яким чином ви довідалися про книгу і таємниці, сховані в ній. Але ви знали. Можливо, ще з часів війни, з часів останнього Ольшанського. На жаль, ви не змогли бути присутніми при фіналі трагедії і докладно не знали, де й що на додаток до старого скарбу сховав останній князь. Тому що у справу втрутилося гестапо, яке ховало архів, і айнзацкоманда, яка ховала награбоване. І та, й та організації розташували свої схованки в небезпечній близькості до стародавнього скарбу. Їм здалося, що надійнішого місця не знайдеш. І вони не були схильні інформувати сторонніх, та ще тутешніх, відкривати їм свої таємниці. Навпаки, приховавши од вас же ваші ж справи, вони змусили вас залишитися тут надійними вартовими своїх коштовностей і, в разі чого, захисниками їхніми, бо ви заодно захищали свій спокій і сяке-таке майбуття… На таку несподівану неприємність, коли хтось почав би шукати й копати…

Вони переглянулись.

— Але господарі не вижили. Старий Ольшанський хутко помер. Книга зникла невідомо де. Ви не могли й подумати, що вона закинута на горище в хаті діда Мультана, де її знайшов Пташинський. Зате у вас була надія, що не все втрачено, доки книга невідомо де, але якщо навіть і знайдеться, то мало дасть користі тому, хто знайшов. Бо йому треба здогадатися про існування шифрованого повідомлення, розкрити його і… цього мало, мати в руках певний предмет, без якого, як вважав стародавній князь та й ви також, розшифрувати таємницю неможливо. Ні він, ні ви не подумали, що, маючи на плечах хоч щось схоже на голову, можна обійтися й без наявності того предмета.