Ось так воно й було того вечора: зазирнув мимохідь в очі коханню, може, тому, яке все життя чекав, і сам собі сказав: «Не треба. Не смій. Не псуй життя прекрасній людині, яка варта кращого». І сидів я на своїй призьбі-колоді, шалено курив, дивився в ніч і думав про Сташку і про те, чи таке воно було кохання в минулому. Чи був у ньому розрахунок, чи, може, це вже в нас більше розрахунку, а в них було більше мужності і самопожертви?

Здається, нарешті задрімав. Плив синьою-синьою дуже теплою річкою, що текла серед золотих берегів. Хтось манив мене з цих берегів і зникав, щоб з'явитися знову в іншому місці. Я знав і не знав, хто це, бо воно не показувало свого обличчя.

А потім повсюди вже була яскраво-синя вода, а над головою таке саме синє небо. А я лежав на спині, відчуваючи небо очима, а воду спиною. І я був центром всесвіту. А потім у цьому всесвіті з'явилося чиєсь обличчя. І я, анітрохи не здивувавшись, чомусь сказав уголос:

— Спите? — Як крізь туман побачив я обличчя Леонарда Жиховича.

— Ні.

Очі ксьондза немов навівали щось.

— Це добре, — зловісним, як мені крізь напівсон здалося, голосом сказав він. — Думайте про людей, думайте про себе.

І зник. А мені раптом так захотілося спати, що я ледве добрався до ліжка і, як у яму якусь, провалився в сон. І це знову був той сон. Той і не той, продовження того і ніби не продовження.

Удар і падіння, блискавичне, з риштувань довкола шпиля костьолу. Ближче і ближче земля. Червоно-зелена, як сяяння фосфору, а потім — його вибух. І темрява. Ні, це просто темрява ночі. Це ожили ті слова Змогителя про людський поголос про ту втечу.

І ось ніч, велетенські стовбури дерев, поодинокі зірки в поодиноких просвітах листя і коні, що з хрипінням рвуть грудьми повітря, ні, вітер, майже ураган. Але коні стомилися, а за спиною все ближче й ближче брязкіт інших, ворожих підків.

І ось галявина, скупо освітлена блідо-зеленуватим світлом ущербного місяця. На ній, у дальнім її кінці, трикутні або чотирикутні піраміди з дикого, сіро-зеленого од моху каменю.

«Де я їх бачив? Ага, біля Бездонного озера під Слонімом і ще… і ще біля стежки, якою йшов із Замшан у Темний Бір.

Так, ми пробились, ми вирвалися з їхнього кільця, але який у цьому сенс, якщо вони женуться, наступаючи на п'яти, а наші коні змучені, і ось-ось вороги будуть тут. Кінь Ганни, моєї тепер уже назавжди, Гордислави моєї, змучений менше. І далі вона повинна втікати одна, бо рятує тепер уже дві душі. А я залишуся прикривати її відхід. На кого вона схожа обличчям під цим капюшоном? На Станіславу? На Сташку. На яку ще Сташку?»

— Скачи, Ганнусю. Ти легка, твій кінь не так виснажився… Лети!

— Дурний… «І ложе, і пошесть, і радість, і болі, і смерть одна на двох».

— Лети!

Пізно. З трьох боків галявини виїжджають з пущі вершники, оточують нас двох. Напівкруглий аршак[39] все більше замикає коло довкола нас. Чоловік сорок. Деякі в цільнокутих латах, деякі в калантарах залізних, пластинами, дехто просто в кольчузі, два чи три в ребристих, кутих смугами панцирах (із суцільних шоломів крізь щілини видно тільки безжалісний блиск очей). А он троє в лускатій східній зброї. А там кілька в карацановій зброї, теж кольчужній, але кожне кільце покрите зверху сталевою лусочкою. У деяких тигрячі шкури на плечах (гусарів, чи що, позичив у якомусь найближчому військовому відділі, чи, може, деякі друзі-гусари самі зголосилися взяти участь у ловах). Списи, шаблі, келепи. Ніби на великий бій виїхали, а не для того, щоб спіймати двох знесилених людей.

І в середині півмісяця — сам. Їде на вороному коні, вкритому карацановою попоною. З-під чорного кунтуша, розшитого золотими травами, вибивається адамашковий жупан. На голові хутряна шапочка з блакитним пером. Підперезаний веселковим турецьким поясом. І аніяких лат. «Брешеш, вельмишановний. Я знаю. Під жупаном майже завжди в тебе кольчуга. Та й під поясом — поручуся — для вірності металевий пас».

А обличчя?! Крий боже навіть вві сні побачити таку сатанинську подобу. Лице як з міді вилите, чорні вуса, чорний, але вже з сивинкою хвилястий чуб, рот твердий, очі кольору сталі, пронизливі. Губи кривляться, як дві гадючки.

— Ну що, вірна жіночко? Що, женишок? Чи вдалася ж тобі твоя намова? Чи успішно тобі вдалося моє добро плюндрувати?

— Крадене воно, твоє добро, — я відкидаю чернечий капюшон. — А де не крадене, то це Іудині гроші, ціна проданих тобою друзів.

Він наближається. Вороний топче верес, косить очима і скалиться, як диявол.

— Ну що ж, — усміхається вершник. — Насмілився ти на жінку, на моє майно зазіхнути, то не скаржся тепер і на мою гребу. Що вибиратимеш? Обішання[40], або тижнів зо два в усніяному[41] квасі, щоб шкура міцнішою була, чи сліпими вас у паток[42].

— Кізяк ти, грязь, — відповідаю я.

Він махає аршаку рукавичкою.

— Спішитися всім, — і різко підводить голову. — Ох, чорт! От нюх у зарази. І звідки довідався, куди скачемо? Хитрий, чортів лис.

Тільки через якусь хвилину я чую далекий спів рогів, який усе наближається й наближається. Потім поміж чорних стовбурів-велетів подекуди почали з'являтися відблиски, а пізніше дедалі сильніше й сильніше наливатися багрянцем рухомі, все виразніші плями. А потім на поляну виїхав у супроводі чотирьох латників із смолоскипами в лівій руці (права в усіх лежала чи на шийці гаківниці, чи на рукояті шаблі) туго збитий, але не дуже високий чоловік у простій, але вельми, видно, дорогій місцевій чузі, жовтих капцях і в гарній суконній шапочці, облямованій тонкою смужкою хутра. І жезл короткий в руках, знак судді.

Шапку зняв, розсипалося волосся, мало не по-селянському підстрижене «під горщик». Обличчя просте, худорляве, хоч і широке у вилицях і твердих мускулах на щоках, очі пронизливі й трохи іронічні.

«Копний суддя. Сам Станкевич. Один з небагатьох непідкупних, один з тих, що кожну справу до заслуженого і справедливого кінця доводить».

— Що ж це ти, княже? Ти ж обіцяв? А тут кажуть: на лови поїхав. Тож-бо хороша твоя обіцянка, якщо у твоїх людей на сідлах ужи[43] бачу. То що мені, тікачів[44] аж до самого Жигмонта Третього посилати? Кров шведська та кров Ягеллонів — ой як вони до себе іншу кров тягнуть. Просто як магнітом залізо.

— Та ми й справді на лови, — не відводячи очей, каже князь. — На лови, та ось випадково на них натрапили. Видно, заблудилися. То хоч до шляху довели б. А зранку і лови.

— Самі на шлях виїдуть. А ви ось краще зараз нас виведіть на те місце, де табір перед ловами розбивати хотіли, ночувати, та вранці — з богом. Звірі в яри, зубри в яри. А звідти, з місця табору, ми вже самі дорогу до замку знайдемо та почекаємо вас, доки ви з полювання не повернетесь.

— Та навіщо ж, найясніший? Якщо ви завітали в мою скромну кам'яницю, то давайте або ми вас залишимо з нами в таборі, а вранці разом на лови…

— Стомився я, ваша ясновельможність. Відпочити б хотів…

— Або ми разом поїдемо зараз у замок…

— Та навіщо ж я псуватиму вашу забаву? Ви нас тільки до табору, до нічлігу проведіть. Це ж і недалеко. Якихось шість литовських верстов.

— Польських це вважай дванадцять, — буркнув ловчий.

— Байдуже, — сказав Станкевич, — час звикнути. І пам'ятати слова Вердума: «Міlе podolskie, czyli ukrainskie, sa dwa razy tak wielkie, jak poskie, a im dlizej Turcji, tym wieksza mila»[45]. Ну, а там ви станете табором, а ми поїдемо до замку… Вам треба таки розвіятися, бо з наступного тижня і вам, і мені передбачається щось незвичне, і нас чекатимуть не вельми пристойні й приємні дні, — глянув на нас, потім на князя. — А ці нехай їдуть, виберуться. Я гадаю, нема нам чого складати ціну кришталевому кубку, якщо він дав велику тріщину в дні. Та й не до посудин вам буде.