І з вантажем. І послухався Вітовт Федорович верховного судді.

— То чому він з краденим відпустив? — жвавенько спитала Таня Солій.

— Що ж він, признався б у присутності судді, що вони те крадене вивозять, яке князь у бунтарів украв і казні не повернув? — суворо кинула і своє запитання-відповідь Тереза Гайдучик. — Промовчати мусив.

Змогитель вів своє далі:

— Поїхали всі назад… І ось тут, людська поголоска розповідає, вдруге їх перестріли, що гналися за ними річкою швидше, звичайно, ніж нетрями, і випередили і втікачів, і погоню, а засаду зробили біля Березини. І взяли обох. І нібито (тут уже кожний закінчує на свій смак) чи, відібравши скарб, пустили під усі чотири вітри, чи вбили.

— Та чи була та друга засада? — скептично запитала Таня. — Може, ті гроші та інше давно вже по світу розсіялося.

— Не знаю, — сказав Змогитель. — Але легенду теж треба брати до уваги. І якщо гроші забрали, то чому пізніше, коли королівська ревізія приїхала, Станкевич на Євангелії клявся, що наказав відпустити втікачів, а Ольшанський також на Євангелії клявся, що, видно, Волюжинич з Ганною гроші вивезли, а він того не знав і відпустив, а сам тих грошей ні динара в руці не тримав, ані подвійного литовського білона під ніготь не затиснув.

— І вже тижнів зо два минуло, — сказав ксьондз, — коли він разом з тим, і також на Євангелії, клявся, що втікачі живі. Не могла тогочасна людина на невірне свідчення на святій книзі піти. І свідки клялися, що живі.

— Ну от, — знову сказав Змогитель, — і ревізія була, і під час тієї ревізії князь Ольшанський Вітовт Федорович несподівано і швидко помер. Якщо було, якщо і знав щось…

— То кінці у воду, — сказав Шаблика, — і шукати даремно.

— Чому даремно, — вибухнув Змогитель. — А таємничий напис? А може, він про щось інше говорить. А німецькі скрині? А німецька «акція» перед відступом? Ховали ж, напевне, щось?

Мені не подобалась ця розмова в присутності ксьондза. Краще було б йому менше знати про події. І про ті, наприкінці п'ятнадцятого — на початку шістнадцятого століть. І про ті, у сорок четвертому. Доки я не доведу, що він або поріддя пекла, або чистий мов скельце.

А Сташка Речиць, мабуть, вражена тоном, яким вів розповідь Змогитель, раптом зігнулася (волосся кольору темного червоного дерева важко впало вниз) і тоненькою тріскою, затиснутою в пальцях, намалювала на стежці план замку.

— Ось так, — сказала вона. — Ми тут у вашу відсутність зробили розвідку, промацали землю правіше задньої вежі (це праворуч, як від брами йти).

— І що? — спитав я.

— Підмурок і рештки мурів ще від однієї вежі. На самому березі Ольшанки. Так що, коли враховувати її, то ваша «веді», третя, це якраз і буде друга від краю, там, де колись була Слуцька брама, яку замурували. А ніяк не наступна од неї, що ліворуч.

— Не думаю, — після короткого роздуму сказав я. — Та вежа стояла осібно. Вів до неї підземний хід, бо не знайшли ж стін, що з'єднували ту, Надрічну, із замком. Та, Надрічна, була, очевидно, Водозвідною, охороняла колодязь, а може, й примітивний водогін, що вів від Ольшанки в замок. І саме тому вона не могла бути «кутньою». Кутня — вона і є кутня, в кутку крайня. А значить, третя — це ніяк не Слуцька, а та, що лівіше від неї.

— Це ще подумати треба. — Її великі зелено-блакитні очі з відтінком легкої іронії дивилися на мене.

— Слуцьку коли замурували?

— Місяців за чотири до смерті Вітовта Федоровича Ольшанського.

— Тим паче. Що можна сховати у прохідній та проїзній вежі?

Це, здається, подіяло.

— І що могли сховати в давно замурованій вежі люди Гіммлера й Розенберга, сам останній Ольшанський? Як вони могли сховати — ось що найголовніше.

— Так, мабуть, в цьому велика рація є, — сказав ксьондз.

Скоро вони розійшлися, і якось так сталося, що дівчата й Генка чкурнули кудись, видно, на танці в Ольшанку, і мені довелося проводити Сташку на її Білу Гору.

Мовчали. Йшла легкою-легкою ходою. Отак, певно, йтиме і тоді, коли пройде п'ятдесят кілометрів. Справжня летуча хода бродяги. Чіткі, красиві рухи.

— Що це ваш друг Змогитель так дивно відстань рахує: «десять кілометрів на наші гроші»? Що, своїх мір не було?

— Були. І ви це чудово знаєте. Спершу «піший» і «кінний» перехід, потім, з одинадцятого століття і до вісімнадцятого року, найпоширеніша «верста». Що в нас, що в Польщі, що в Московії. Тільки ж повсюди назва одна, а довжина — інша. Від півтисячі до тисячі сажнів. А з кінця вісімнадцятого століття щось біля тисячі шістдесяти метрів. А в нас у Білорусії до поділу було взагалі дві версти: мала — сімсот вісімдесят дев'ять сажнів, і велика — тисяча сажнів.

— То що, важко хіба перевести?

— Ну от, скажімо, призначаю я вам побачення на межі першої і другої версти від Ольшан. А ви, неборака, і не знаєте, чи вам тисячу п'ятсот шістдесят метрів відійти, чи тисячу дев'ятсот сорок вісім.

Ми засміялися. Потім вона скоса глянула на мене своїми «морськими» очима і спитала:

— А ви справді призначили б мені побачення? І як, наприкінці малої чи наприкінці великої версти?

— Призначив би, якщо так уже захотілося б стати бідолахою.

— Хіба такою вже бідолахою?

— Та ви придивіться до мене краще.

І тут я прикусив язика. Неандертальський пращур варяга поруч з цією ясною як день красою, з цими чорними бровами на засмаглому вже обличчі, з цим важким каштановим з глибоким золотим відблиском волоссям. Ні, це було фундаментальним глупством. Не промовлю більше ані слова. Не треба було й починати.

На щастя, нас наздогнали Ольшанський з Гончаронком. Деякий час їм було з нами по дорозі.

— Ну як? — запитав голова.

— Та поступово розмотується клубок, — невідомо з якої причини пустив я пробну кулю. — Але до кінця все ще далеко.

— Так, поступово розмотується клубок, — невідомо з якої причини другий раз за вечір «заклала» мене дурненька Сташка. — Та от сперечаємось, у другій чи третій від рогу.

— А може, і не в них, — постарався я виправити становище. І тут несподівана подія перепинила небезпечну розмову. Хтось тьмяний в сутінках кинувся з дороги в кущі. Зашелестів за ним вільшаник.

— Хто такий? — тихо спитав я.

— А чорт його знає, — сказав Гончаронок. — Мо', пара якась… А мо'… Лопотуха. Чорт його завжди знає, звідки і куди його несе. Чому його не відправити куди треба? І догляд, і режим, і їжа.

— І травма, — сказав Ольшанський.

— Та він же гірше за будь-яку травму собі шкодить. То ночує в баби Настулі — з жалості вона його пускає. А то в якійсь із замкових веж. І не тільки тоді, коли тепла пора. Задубіє якось, а нам — відповідай.

— Травма, — Сташка зсунула свої чорні брови.

— Та він нешкідливий. Нам шкода його, — сказав Ничипір.

— Дурниця якась, — забурчав Гончаронок. — Нешкідливий божевільний… Ось мовчить-мовчить, а потім нападе. Остерігайтесь, все може бути.

— Людей на його очах стріляли. Допускаю, що і його родичів.

— Ех, хлопці, побоююсь я його, — зітхнув бухгалтер. — Якщо нападе, то я… собаку вдарити не можу, а як же людину?.. Ну, гаразд, нам сюди.

— А нам сюди, — сказав я і повів Стасю до містка через Ольшанку.

Той місток заслуговував швидше назви «кладка», тому мені довелося взяти супутницю за лікоть. І я відчув його гостроту й тепло і як рука вище згину вкрилася легкою гусячою шкірою, чи від холоду, чи від хвилювання. І зрозумів, що призначив би їй зустріч хоч край світу. І мені дуже захотілося поцілувати її і попливти, попливти кудись під цим зоряним небом, над цією нестрімкою, неширокою річкою; і сказати їй щось таке, що жодного разу не казав жоден мужчина жодній жінці. Мені здалося, що й вона ніби непомітно хилиться до мене.

Але я прикусив язика. Я не мав права. Я був на десять з гаком років старший за неї. Вона була дитя, а я — чоловік, який досить, чи не занадто багато пожив.

«Дівчино, що тобі в мені», — подумав тільки я словами з якоїсь старої легенди.

І тому я тільки постояв на вершині, на краю городища, з тугою простежив очима, як вона, тонесенька тростинка, іде до вогнища, і похмуро поплентався назад до своєї плебанії.