— На жаль, сьогодні остання. Але завтра буде.

— Дивись, щоб були. А поки що дві пачки «Кладно».

— «Кладно»? Угм. Де ж це «Кладно»? Ага, є. Ми пішли додому, і тут я несподівано сказав:

— Даремно я зарікався. Настала черга і мені до вас зайти якось.

— Що, нерви?

— А з чим же ще до вас ходять?

— Ну… Що ж… Заходьте хоч і зараз. Навіщо даром час гаяти? Послухаємо, подивимося.

… Я не бував раніше в його хаті і тут уже був справді здивований. Тут, здається, все було розраховане не на те, щоб заспокоїти людину, а навпаки, безмежно збудоражити її нерви. Спокійний тут почав би смикатися в танцях святого Вітта або протяжно вити, як вовк у тічці, а нервовий вийшов би психом. Не допомагали навіть звичайні меблі, всі ці тахти та столи, крісла та серванти, гравюри та телевізор.

Тому що цяцьками були ті масайські спис та щит. Тому що стіни майже суцільно вкривали чукотські і тунгуські шаманські маски, монгольські маски для «тама», від одного погляду на які посивієш, і тібетські ритуальні маски, настільки жахливі, що, несподівано зустрівши в темному коридорі людину з таким обличчям, — онімів би до самої смерті. Стояли тут потворні бенінські божки і китайські боги з виразом скаженої жорстокості й люті на обличчях. Висіли щити з Квінсленду і острова Сандей, австралійські трав'яні браслети, фетиші африканських жерців, зловісні убори учасників чоловічих спілок з Нової Гвінеї.

І повсюди морди, вискалені, волоокі, ікласті. Філіал карцеру в пеклі.

— Не страшно вам тут?

— На роботі інколи буває страшніше, — трохи жовчно і в'їдливо сказав він, обводячи розумними очима свою колекцію. — А це? Це все мої мандри. І за кожною річчю — історія, випадок, жах або сміх. І тому вони для мене — не речі. Вони для мене — шматки життя.

Ми зайшли у маленький, іграшковий кабінетик, пофарбований в сіро-блакитний колір і, зрозуміло ж, без будь-яких масок.

— Ну, — розповідайте.

І я почав розповідати. Взагалі про весь той куток, про дивацтва багатьох жителів, про неприродний крижаний подих давно минулої війни на деяких з них, про божевілля Лопотухи і свої нічні кошмари. Він ставав дедалі серйозніший і серйозніший, помітно спохмурнів:

— Не можу зрозуміти ваших симптомів. Нагадує середньовічну білоруську пану, марення наяву. Але не те. І ще щось подібне довелося мені бачити у тридцять п'ятому році, в північно-західній Індії. Чули ви, звичайно, про всі полюси землі: і географічні, і магнітні, і холоду, і спеки. А от про полюс біологічної недоступності, мабуть, не чули.

— Ні.

— І мало хто з цивілізованих людей чув. Лічені одиниці. Крім навколишніх жителів.

— А що це?

— А це великий шматок простору, скелі та непрохідний тропічний ліс на берегах річки Нарбада. Джунглі — це стрижений англійський газон порівняно з тим зеленим пеклом. З початку історії гомо сапієнс туди ні разу не ступила людська нога. Уявіть, з часів австралопітека.

— Як то? Чому?

— Там, як кажуть, споконвіку найбільша на землі, на багато десятків кілометрів уздовж і впоперек, колонія диких бджіл. Бджолиний мегалополіс, ледь, скажімо, не як той мегалополіс, що від Нью-Йорка до Вашінгтона. І бджоли там якоїсь особливої раси. Хмари, сила-силенна полчищ, легіони. Укус однієї бджоли — дуже болісний, рана часом тижнями не заживає; п'ять укусить — параліч, буває — тимчасовий, а буває й ні. А якщо вже більша кількість покусає — кінець неминучий.

— Це буває, — сказав я. — Що ми знаємо про яди? Винайшли ось учені універсальну протизміїну сиворотку. Хоч кобра кусай, хоч гюрза — нічого тобі не буде.

— От-от. А чому не вживають? Здається, така панацея, порятунок для всіх людей. Аж ні. Тому що такий, застрахований від усіх змій, неминуче помирає від першого ж укусу звичайної бджоли. Ось і розберися, що краще. Дивно, що ці бджоли зовсім не чіпають тварин. А живе їх там багато. Маловивчені, а то й невідомі науці. Деяких бачили. Виносить їх звідти іноді на випалені місця та в джунглі. Але вони й назад негайно забираються. Знають, де вони в повній безпеці. Але виносить звідти не тільки тварин, часом і насіння різних ніким не бачених рослин. І ось за однією з них, коли тільки через багато років проросте вона поза межами бджолиного регіону, полюють усі жителі. Сушать, відвар п'ють, і тоді в них також різні… марення і надзвичайні пригоди. Але де Нарбада і де Ольшанка? Я не розумію, що у вас таке. І тому особливо побоююся… Ось що, чи не підлікуватися вам? У мене, я б за нами особисто наглядав. І друг у мене там, у клініці, молодий, талановитий. Він вас за два місяці поставить на ноги.

— Ні.

— Тоді хоч відпочиньте. — («Боже, на кого ж з кондотьєрів він схожий?») — Місяців зо два на морі. Вода, сонце, сіль. І ніяких думок. Ви просто перевтомилися з цими своїми історичними пошуками, з цією справою… І ось що, ви все думаєте, що це дурниці… — Він дивився пронизливо: — Глядіть, це страшно. І щоб ви знали це і не манкірували своїм здоров'ям, а лікувалися, — поїдемо завтра зі мною. Подивитесь, що це таке. Ну, і обстеження деякі зробимо. Це занадто важлива штука — здоров'я, це єдина варта річ — розум. А ми, однак, цього не цінуємо.

— Добре, — скоріше щоб відв'язатися, сказав я.

Трохи відпочивши, я зрештою вирішив зайти до Хилинського і майже не здивувався, що ці двоє цілком дорослих людей (він і Щука) сидять у напівтемряві і розглядають через епідіаскоп слайди.

— Сідай, зараз закінчимо, — сказав Адам.

Слайди були з «моєї» місцевості. Кладно. Дорога на Ольшани. Замок. Костьол.

— Де ви їх настругали? — спитав я, коли засвітили світло.

— Та давно вже, років зо два, як зняв, — сказав Хилинський, і я чомусь не повірив йому. Особливо тому, що біля брами замку не видно було охоронної дошки.

«Ой крутиш ти, Адаме Петровичу», — тільки й подумав я.

Коли на столі з'явилася кава і те, що до кави, часом поживне, а часом і не дуже, і ми спожили і тего, і другего (чи овего), як кажуть брати поляки, Щука відкинувся на спинку крісла:

— Розповідай.

Я розповів. Цього разу нічого не приховуючи, аж до недоречностей, до моїх нічних кошмарів, до розмови в хаті лісника і до вчорашнього нападу в болотявині. Видно, роздратування проривалося в моєму голосі, бо Щука раптом сказав:

— Що, вважаєш, що ми тут гав ловимо? Добре, добре, не злись… Та-ак, починає робитися жарко. І єдиної концепції поки що нема. Виїхав би ти звідти, хлопче.

— Ще чого?! — обурився я. — Хтось винен, а виїжджати маю я. У вас нема концепції, а я відповідай.

— Концепції нема. Зате, я думаю, підозрілих багато.

— От і спробували б деяких підозрілих обмежити в діях. Вислати кудись. А то дійде до цих ваших, як їх, — пістолетів, револьверів, тоді пізно буде.

— Буває, доходить і до пістолетів.

Щука дратував мене. З цим його подвійним хобі: читати детективи, і знущатися з них, і ще знати на зубок усю, яка є і була на землі, зброю. Аж до шестизарядного (крутилися стволи, а не барабан) револьвера бельгійської системи «Марієт» 1837 р. І тому я був несправедливий:

— Револьвери… Слухайте, а ви вмієте з ними поводитися?

Скоса глянув на мене:

— Не сумнівайтеся.

— Тоді байдуже, а то, буває, пальне, сам не думаючи.

— Ви зате багато думаєте. І плачете: «Ох, курку вбили», — несподівано сухо процідив Хилинський. — А я не плачу. Зате я знаю інше. Курці, може, поки що й треба бути засмаженою, а ось щодо твого «обмеження в діях» — то я знаю, що обмежувати не треба, що людині ні в якому разі не треба сидіти в тюрмі, нехай собі й кілька днів.

— І таким?

— А якщо вже сів — це нещастя. І наш спільний позор, — він чомусь сказав по-російськи «позор», а не ганьба. Мабуть, так здалося міцніше.

— Ну, гаразд уже, досить, — сказав Щука. — Я, власне, чекав тебе ось чому.

Він дістав з блокнота малий квадратик паперу:

— Це тобі адреса і телефон Ярослава Мирошевського. Колишній юрист. Колишній прокуратор у Кладно. І, найголовніше, не пам'ятаю вже, чи він, окружний прокуратор, займав у 1939 році, на процесі Криштофа Висоцького, крісло обвинувача, чи він тоді поступився цим місцем своєму віце-прокуратору… Так що і без архіву повинен дещо пам'ятати.