— Добре.

— Коли поїдеш?

— Н-ну-у… завтра в мене тут ще сякі-такі… справи, — я згадав про пропозицію Лигоновського і, цілком для себе несподівано, вирішив, що поїду з ним. — Післязавтра — це напевне.

— Ну, брате, тоді тобі щастить. І ми післязавтра машиною добираємось. Підкинемо тебе до Кладно, а якщо не затримаєшся надовго і дуже попросиш, то підкинемо майже до Ольшан. Перед самим містечком у нас поворот.

— Хто та хто їде?

— Я, Клепча… — Видно, він помітив гримасу на моєму обличчі і тому додав: — Ну, й Адам ось збирався, здається, до тебе рибу ловити.

— Риби багато.

— Ну от, — сказав Адам, — підкинете мене до Кладно, за лишимо Антона, а я наступного дня приїду. Так, повірте буде краще. Щось і мене, старого коня на спочинку з подвійною порцією вівса, ці ножички та дами з ченцями зацікавили. Може, свіжим оком щось і помічу.

— А може, й так краще, — згодився Щука. — Ти ж не при ділі. Просто, може, поговорити увечері, з вудкою посидіти. Нехай зайвих розмов не буде.

Ми заварили свіжої кави, але подумали, що цим напевне зробимо собі безсоння, якщо до «цього» не додати по малому коньяку, і сиділи тепер коло низенького стола, як три пенсіонери, які чесною працею заслужили собі гідну пенсію і зараз кейфують, але все ніяк не можуть забути «дела давно минувших дней» і «битвы, где вместе рубились они», хоч ніхто вже на нові битви їх не кличе.

— А що все-таки з тим Криштофом Висоцьким?

— Псуєш ти нам відпочинок, — сказав Щука. — Спускайся з даху і не псуй ґонту. Казали ж тобі, що вбивство. Що архів згорів чи частково розграбований. Повісили чоловіка — та й годі.

— Не щастить родові, — сказав я. — Ну, а той Владик?

— Теж незрозуміла справа, — сказав Хилинський. — Тут архіву взагалі не могло бути. Підпілля. Який там архів? А той Владик то зникав з Кладно, то знову з'являвся. На чорному ринку (жителі кажуть) діяв.

— Ну, за це не дуже стріляли, — сказав Щука. — Особливо разом з патріотами, та у прохідному дворі, мало не на вулиці, на очах у народу. Та ще такого «лояльного». Він же тоді ще і в паспортному бюро служив.

— І чорний ринок? — здивувався я.

— А ти спробував би на німецьку платню без чорного ринку прожити.

— А звідки знаєте?

— Я… жив. Був такий випадок. От і цей. І що його тримало? Міг би до брата, в село, на господарство. Може, й справді підпілля, таємний зв'язок з партизанами, викрили випадково, перед самим оточенням?

— Що ж, ніхто не пам'ятає його справжнього обличчя? — хмикнув я.

— А хто має пам'ятати? Може, кістки їхні давно землю парять, свідків тих, які домовлялися, знали про нього. Знали, наприклад, два чоловіка (більше й неможливо, конспірація). І ось — один бій, наліт, блокада — і готово, не розвідник, а зрадник. Хіба мало таких, сумлінних, у яких свідки загинули, після визволення і в нас посиділо?

— А бувало, — буркнув Адам, — що з якихось міркувань і живі свідки не підтвердили.

— Як то?

— Ну, хлопче, хіба ти на Місяці жив, чи що? — І сказав після похмурої паузи: — Там теж не тільки герої. Там різні люди були. Був і випадковий накип… Відчуває, зостанешся на і місці — каюк, а в лісі, може, і врятуєшся. — Пустив сигаретний дим, не затягуючись. — І ось посилають когось на найстрашніше, на службу до німців «вірою й правдою». «Іди, — кажуть, — дорогенький, туди й сюди: в бургомістри, в управу, перекладачем, трясцею, холерою»… І от, уявімо, залишився єдиним свідком один отакий, медузоподібний. Єдиним свідком, єдиною надією того, хто «в німців» працював, «у СБМ[46] керував», і кого зараз за місце між ногами і спиною беруть.

— То що? — майже сердито запитав я.

— А те. Буває, що й відхреститься ця «єдина надія». «Не чув, не бачив, може, забув, але, здається, ні, не знаю». Відречеться. Щоб тінь не впала, щоб, крий боже, кар'єри не зіпсувати, щоб вилізти нагору… Боїться, тремтить: а раптом не розберуться та й мене як співучасника. А може, той колабораціоніст щось про нього знав? Думаєте, він на користь другого, обмовленого, посвідчить? А вже на користь доброго імені мертвого? Навіщо? Це йому, він так вважає, жити і жити, лізти вгору й лізти. А мертвому що, мертвому ж не легше. Мертвим байдуже, їм не болить.

— Могло бути й так, — сказав Щука. — Чого не бувало?

Знову роздоріжжя. І по якій, нарешті, дорозі їхати, щоб добратися до правди?

Ми їхали з Лигоновським до міста в його блакитному «Москвичі». Поверталися з психоневрологічної клініки.

Цьому було немовби все байдуже. Гарні міцні руки твердо лежали на бублику, і здавалося мені, він не дивиться на дорогу, не відчуває машини, а просто злився з ними в одне, як кожний ас автомобілеводіння.

А мене мало не трясло від цього візиту в будинок божевільних. Я вдячний був Лигоновському, що він не повів мене по палатах, а просто просив санітарів приводити тих хворих, яких він назове, і кожному з них видавав мене не за сторонню людину (можливо, — я боявся такого, — майбутнього їхнього сусідства), а за лікаря, який огляне їх поки що, а потім обов'язково допоможе.

Я тільки уривками ловив його коментарі, коли чергового хворого відводили. Переді мною все ще стояло обличчя, очі, постава нещасного, його мова, часом, здається, і складна, а часом як на дві третини зіпріла тканина з могили, за рештками якої ледве можна уявити первісний візерунок.

— Казав… одного… не тому, що ракета вибухне… Космосові не болить… наказ… могло там… Аеліта.

Одна з десятків можливих розгадок цієї головоломки могла бути така:

— Казав же я, щоб послали мене одного. І не тому, що ракета вибухнути може, якщо зайвий в екіпажі. На землі не вибухне. Космосові не болить. І це був наказ, а на місці не послухали. Найгірше, що вибухнути могло там, а там Аеліта.

А його змінював інший, який був упевнений, що дружина рветься до нього (колись вона не тільки зрадила його, але й продала), уже десять років чекає за рогом будинку, та її до нього не пускають.

— Вона вийшла вдруге заміж десять років тому, — буркнув Лигоновський, коли чоловіка, який захлинався в риданні, новели.

І ще. І ще. А тут голос чоловіка, що звик до всього цього, хоча десь усередині йому, може, й болить. Коментує:

— Психоз Корсакова — особлива форма психічного розладу на грунті алкогольної інтоксикації. Характеризується змінами в пам'яті і багатьма ураженнями нервів. Або: різниця полів зору. Але проведена перевірка за допомогою вимірювача мозкових хвиль, і різниці в їх формі я не бачу.

Або ще:

— Ні божевільним, ні епілептиком, з усього видно, його вважати не можна. Нема ніяких підстав говорити про органічні мозкові зміни. Треба вважати, що причиною скоріше за все психічні, душевні властивості.

Він тоді пильно скоса глянув на мене:

— Як у того вашого типа з Ольшанки. Хотів би я якось поговорити з ним.

— Хто забороняє? Зберіться ось та приїдьте туди на день-два. Постежите за ним.

— А може, й треба буде. І не тільки за ним, — додав він із значенням. — Може, і у вас деякі «початки» почали проявлятися.

— Воля ваша. Але що це дасть?

— Досвідченому дасть. Хоч, звичайно, краще було б провести тести на здібність запам'ятовування і елементарні розумові здібності і… зробити реакції на наркоз.

— Запам'ятовую — добре, здібності — ну, як здібності. Наркотиків не вживаю. Та й мало хто, видно, у нас їх вживає. Це не Гонконг.

— І треба було б провести, — гнув він своєї, — всебічнішу перевірку розумових здібностей і аналіз характеру за методом Роршаха[47].

А перед нами проходили нові й нові тіні. Один, дегустатор із винзаводу. А за ним актор, який громив когось уривками з п'єси, якої ніхто не бачив і не бачитиме. Жести оратора на форумі.

Я не міг більше.

— Що, відчуваєте faux pas?[48] — запитав психіатр.