А, байдуже. Коли обридати, то обридати! Коли описувати людей, то описувати. Бо майже кожний з нашого під'їзду відігравав певну роль у нашій історії.

У моєму будинку п'ять поверхів і чотири під'їзди. Мій під'їзд третій. Називають його «під'їздом старих кавалерів» недарма. З незрозумілої іронії долі всі чоловіки в ньому (про незаміжніх дівчат не кажу) або нежонаті, або вдівці, або… Але це сумна історія, і про неї не треба такого ранку, коли сніг розтав, коли повітря бадьоре, а небо по-весняному несміливо і пронизливо блакитне.

На кожному поверсі у нас по дві квартири. Почну, звичайно ж, з мого поверху. Він найважливіший не тільки в цій повісті, але й загалом. Земна куля крутиться довкола егоцентризму.

Двері навпроти дверей живе зі мною Адам Петрович Хилинський, який часом запрошує мене пограти в шахи і випити чарку коньяку. Прізвисько його — «полковник у цивільному» (моє чомусь Тоха, так називають нас усі фраєри двору).

Хто він? Невідомо. І я знаю це краще за інших, бо він кілька разів, знаючи про мої «історичні детективи» і, можливо, читаючи їх, розповідав мені різні випадки з метою, що от би й мені, те й те написати та зробити, бо пишуть і роблять нецікаво й мало. А я не мастак на такі справи, то я відмовчувався.

Я дивлюся на нього не так, як сусіди. Мені він здається таким собі «Абелем у відставці». Може, воно й справді так? Хто знає? Я його не розпитую. І він не скаже. Знаю тільки, що квартиру — на гіршу десь виміняв: «Що мені, я один. І цієї б забагато, аби не книжки та фотографії».

Це єдиний мій друг у під'їзді. Не друг, власне, а приятель по шахах, по самотній чоловічій випивці. Не часто тільки. Бо метод життя в нього дивний. Буває, що вдень спить. А ночами чортзна-де. Часом місяць-два нема вдома. Завітає на годину — і знову нема.

Я не розпитую про його роботу, коли сам не згадає чогось. По-перше, не знаю, про що можна запитати. По-друге, не знаю, що може відповісти, і не хочу ставити чоловіка в незручне становище. По-третє, взагалі не люблю ніяких установ, навіть лікарень. Жах! Обличчя хворих, плювательниці, сморід. Ще з довоєнного дитинства, з криваво-червоного плаката біля зубної лікарні.

Тільки на квартирі я можу завести з кимось знайомство. Ка службі людина не сама по собі, не та особа, яка тільки й цікавить мене. Навіть із своїм шефом я розговорився тільки тоді, коли він запросив мене в гості. Так і тут. Мабуть, я псих, але що поробиш? Та розум у нього живий. Сам міг би писати, а не підбивати мене.

Високий, сивий, увесь якийсь дуже не слов'янський, — таких тільки в закордонному кіно побачиш. Англієць? Норвежець? Одягнутий завжди бездоганно, та ще й з довгою люлькою в зубах. «Містер Сміт на Бобкін-стріт». І тільки на полюванні, чи риболовлі (їздили кілька разів), або в квартирі, коли нема сторонніх, усе це замінюється типовою слов'янською, мало того, білоруською розперезаністю. Сон де попало; куцовейкою біля вогнищ п'ятсот разів «лисицю спіймав»; стоптані чоботи — латка на латці. І все одно, навіть у лахмітті, — штукар, нічого не скажеш. І азартний, чортяка. Якось, коли непутящий собака шукав в іншому місці, просто сам, в усій амуніції, з човна у воду стрибнув. По качку.

Знайомство наше почалося з балачки в дворі. Говорили всі щось про людські захоплення. Він мовчав, ну, я й вирішив запитати його, а яке в нього хобі.

— Бабочки, — відповів він не тільки серйозно, але й похмуро.

— Метелики?

— Я з вами по-білоруськи розмовляю. Жінки.

Нічого собі манера жартувати. А насправді його хобі — книжки й гравюри. Частина зникла тоді, коли господарство вела сестра, але навіть те, що зосталося, дивує. Багатюща книгозбірня: історія права, філософія, біологія особливо. Хребта цього добору я, щиро кажучи, так і не зумів намацати. Потім та бібліотека поповнилася, та ще з'явилися на стінах різні єгипетські, індонезійські, африканські речі.

Про себе говорити він не любить. Тільки одного разу випливло дещо на поверхню. Дивилися ми «Іванове дитинство». Геніальний фільм. Дія, видно по всьому, відбувалася в Білорусії. І хлопчик з Білорусії. Ось там цей хлопчик і запитує щось на зразок: «А що таке Тростянець, ти знаєш?» Тут я й відчув, як його пересмикнуло.

Ну, про нього поки що досить. Почнемо згори. На п'ятому поверсі три майстерні художників. Хто вони вдома — не мені судити, але, на мою думку, у своїх майстернях усі художники — кавалери, за винятком, може, дуже сумлінних та дурнів, що, можливо, одне й те саме. Коли повз мої двері котиться запізнілий вал суперечки або вранці подзенькує скло в чемодані, я знаю, це альфа й омега моїх художників.

На четвертому поверсі живе вдівець Кіневич з підлітком сином, не дуже цікава людина, а навпроти нього, з мамою, Ростик Грибок, віком двадцять один рік. Грибок з одного відомства з приятелем Хилинського полковником карного розшуку Андрієм Арсеновичем Щукою, який часто заходить до Хилинського грати в шахи (тоді той з нас, хто прийшов пізніше, змушений ритися в бібліотеці). А ще вони разом їздять на полювання й риболовлю, і часом до них приєднуюсь і я. Тому що ми в чомусь схожі. І полювання, і риболовля, і потреба вічна, ні сіло ні впало, гострословити. Отож у нас повна довіра, і ми відносно добре знаємо один одного.

Хилинський сам захотів жити саме в цьому будинку, і Грибка (просто любить його) переселив за собою. А може, просто так.

Грибок ніякий не грибок, а здоровенний гриб, хоча й зовсім молодий, свіженький, кремезний. А все-таки грибок. З твердими (так і хочеться мені завжди вщипнути) щоками, з темно-коричневими боровиковими очима, із загальним виглядом чистоти, борової ясності і легкою, за віком, ну… бездумністю, чи що.

Другий поверх. На ньому живе лікар, до якого я, слава богу, ще ніколи не ходив і ходити не хочу, і вам ніколи не раджу, і нехай він взагалі залишиться без роботи і розводить гладіолуси. Бо він психіатр і, здається, працює в будинку божевільних. Коли я зустрічаю його, мені завжди хочеться заспівати московську пісеньку:

Комплекс це якийсь, чи що?

У цього чоловіка у дверях є вічко, яке вставила одна з жінок, які часом приїжджають до нього. Мені весь час здається, що це він побоюється масового візиту своїх пацієнтів додому. Ім'ячко його, до вашого відома, Вітовт Шапо-Калаур-Лигоновський. Коли б мені таке — я одружився б із Жаклін Кеннеді. Ні, не одружився б. Бо з нею, як казав один мій знайомий, вже «одружилися дві оті старі балканські мавпи. А я краще одружуся з… Мерлан Мурло».

Одного разу йшли разом до тролейбуса, і якось розмова перейшла на те, хто звідки, на імена і т. ін.

«Дідько його знає, звідки таке, — сказав він. — Про свого прадіда тільки й знаю, що ім'я. Інтелігентний. Мабуть, з полудрабкової шляхти. Гонор, певно, от і вся музика. Грошей нема, то давай побільше прізвищ».

А ось і він сам. Гарної статури, з вродливим бронзовим обличчям, ніби середньовічний кондотьєр з медалі. Хвиляста грива сріблястого чуба, рот з твердим прикусом, щирі очі дивляться пильно. Рідко мені доводилося бачити вродливіше обличчя. І розумніше теж.

Розмовляє з молодим чоловіком, своїм сусідом. Той в міру пристойний, в міру порядний, в міру миловидний. А взагалі, про нього тільки й можна сказати, що у нього в руці відро для сміття.

— День добрий, сусіде.

— Деньочок справді добрий.

Перший поверх. Ліворуч на площадці квартира, в якій чи кіностудія, чи театральний інститут, чи балетна студія (так і не зрозумів, що, а запитувати незручно) розмістила гуртожиток на чотирьох своїх дівчаток. Там часто пісні, веселощі, гітара. Вечорами вони з якимись хлопцями стоять у під'їзді біля радіаторів, і вранці там багато недокурків. Коли я йду, дівчата простежують за мною очима. Досить часто. І я, з якоюсь жереб'ячою веселістю, дриґаю повз них молодецькими ногами. Виходить, поки що я ще нічого собі. Хо-хо!