4) Зоя. Дивна її поведінка. То відходить, то приходить. (Ну, це зрозуміло, чому. Вирішила кінчити, знаючи, що на «роман» я не піду. Але шкодувала, але її тягло до мене.)
5) Перша смерть. Мар'яна. Жодних слідів насильства. Хворе серце. (Але передчування.) Але спроба невідомого (хто?) зламати двері. Але приспані собаки (ким?). Але заповіт, завірений у нотаріуса. (Чому подбав про нього?)
6) Зашифроване повідомлення в книзі. Єдиний успіх, але й той поки що без ніяких результатів. (Кому був потрібний шифр і розшифровка? Знову ж невідомо. Нащадкам — їх нема. Тим, що ховали приблизно там же архів, а потім знищили свідків цього? Запитання: хто ховав? Безпосередні виконавці — хто вбитий, а хто помер. Доручили? А кому? Знав ще хтось? Не знаю навіть, чи був хтось ще. Чи мав він ті мідні предмети складної конфігурації, на які треба було намотувати стрічку, чи ті предмети були в різних руках? Байдуже, обійшлися без них.)
7) Записка від мене до Мар'яна. Підроблена моїм почерком, але на моєму папері. (Хто міг роздобути його? Мар'ян? Хилинський? Сон сивої кобили.)
8) Спроба відімкнути мою квартиру. Втеча злодія. (Ясно, шукати хотіли книгу і шифр. Але хто знав про це? Небіжчик Мар'ян? Хилинський, який і шифр, і книгу бачив? Дурниці!)
9) Самогубство Зої. В чомусь вона продала свого «справжнього». Це означає мене. (В чому продала? Кому продала? Невідомо. Але цим, можливо, й пояснюються її останні візити.)
10) Що сховано? Давній скарб? Речі, награбовані відомством Розенберга? Архів? Ось тут могла бути розгадка. Могла, але не було. Цим могли цікавитися три особи або групи осіб або одна особа (група) у трьох іпостасях. Коштовності? Це зрозуміло. Документи? Вони цікаві тільки неіснуючим нащадкам чи музеям. Якісь компрометуючі матеріали з архіву? Можливо. Але для чого? Застерегтися від небезпеки? Або, навпаки, шантажувати ними когось?
11) Чому така ненормальна обстановка в Ольшанах і в Ольшанці? Спроба руйнувати частину стіни, сварка? Божевілля (далеко не повне і поправиме) Лопотухи? Був він свідком знищення поляків і наших? Чи сам був у колоні і втік?
12) Що таке тіні жінки й ченця? Якийсь розлад у психіці? Якщо якесь природне явище, то яке?
13) Чому весь час якісь дивні зустрічі з Гончаронком, і Лопотухою? Стежать? Слова п'яного Вечірки про якісь страшні кам'яні яйця. Що вони означали?
14) Чому Лопотуха кричав про вбивць? Чому кричав і бійниці, що замок — його фортеця? Що він там стереже? А може, це справді його притулок, коли хоче самоти?
15) Вогник горів у другій вежі. Шифрований напис вказував на третю. (Чи є в цьому якийсь зв'язок або просто хоч мікроскопічний сенс?)
16) Місцеві, тутешні люди підчас німецької акції з архівом і розстрілом. Хто вони?
17) Банди Бовбеля і Куліша, знищені нашими. (Чи могло бути, щоб хтось із свідків акції був з тих, тутешніх, був у банді і все-таки лишився живий? Тоді він нібито єдиний «спадкоємець». Але навряд. Сумніваюся. Знищили тих бандюг дощенту.)
18) Мої кошмари. Може, й справді саме повітря Ольшанки отруєне лиходійством, підлістю, шаленством і божевіллям пійни.
19) Хто тоді вночі пробивав у вежі (моїй, третій) стіну і вів зі мною дуель ліхтарем і камінням? Лопотуха? Навряд? А може?
20) Хто виказав підпілля, в якому був теперішній ксьондз? Чи живий він, той? І чи не вмокав у всю цю справу пальці ксьондз з його неприродним, фантастичним способом життя? З його катакомбами? З тим несподіваним штурханом мене в спину? Хотів допомогти перескочити? Або, може, зіштовхнути?
21) Чи залишився живий хтось із тих, що організовували «санітарну акцію»? І де вони, якщо залишилися? За кордоном і мають тут руки? Або присутні власною персоною?
22) Чи міг пізнати когось із бандитів Гончаронок, перш ніж утік з-під розстрілу? Ні, запитувати не треба. Може, й пізнав, та боїться за життя? Хоч з його поведінки під час війни ніяк не схоже.
23) Родичі Висоцького ні до чого. Один загинув як падлюка й бестія. Другий — як герой. Один рід — і які різні люди. Поїздки в Темний Бір і в Кладно до прокуратора, таким чином, тільки остаточне шельмування одного і реабілітація пам'яті другого, а справи не стосується.
Ну ось, двадцять три запитання. Деякі поділяються на два-три. І на жодне нема відповіді.
Повна поразка, повний розгром моєї логіки, і мого розуму, і мого вміння розбиратися в людях. Розгром, результати якого я щойно підбив. Аби не слово, дане Станіславі, можна було б завтра ж виїхати звідси. Не з твоїм, брате, розумом розбиратися в усьому цьому, в чім, може, й сенсу нема, а є тільки збіг обставин. З твоїм розумом, брате, тільки на печі сидіти. Що ж, покінчимо з цим, хоч і шкода. Але що вдієш, якщо тут неможливо зібрати в одне нічим не зв'язані нитки, якщо з цих ниток аніякої підстилки не витчеш. А якщо й витчеш, то і за візерунком, і підбором кольорів це буде підстилка, зіткана підсліпуватим божевільним.
Я вийшов на ґанок, сів на приступці і безнадійно закурив. «Крахом закінчилася ваша поїздочка, друже Космич».
— Ви, Космич? — Це був голос Ольшанського.
— Ну, я.
— Лопотухи тут не було?
— Ні. Що я, сторож при ньому?
— Та не в тім річ. Я наказав йому їхати з борошном на нашу пекарню. І ось, чорт забирай, кінь до млина назад сам прийшов.
— Не знаю, де він, Ничипоре Сергійовичу.
— Гм… Чорт… щоб його бог любив. Знову якийсь заскок, чи що?
Махнув рукою і відійшов.
Над Ольшанкою пливла вже ніч. Ніч моєї поразки. А сільське небо не міське — ніби святкуючи цю поразку, висипало вгору тисячі, десятки тисяч зірок, то лагідних, мерехтливих, а то колючих, мов крижаних. Сяяло воно отак і чотириста, і триста років тому, і сьогодні сяє, і так само байдуже сяятиме потім, коли про мене й думати забудуть.
… Хтось безшумно сів поруч зі мною на приступку. І не помітив навіть, коли підходив. Просто вже коли був зовсім близько — щось майнуло перед очима, ніби сама ніч махнула чорним крилом.
Хилинський сидів поруч і розминав сигарету. Н-ну й ну! Тепер ясно, чому ти, Адаме, з такими талантами досі не пропав і в майбутньому, дасть бог, не пропадеш.
— Ось… ще кількома словами з тобою перекинутися треба.
— Думаєш я не помічаю? З самого ранку довкола мене, як кіт біля гарячої сковороди зі шкварками, ходиш. Усе хочеш сказати щось і не наважуєшся. Так, ніби по листку з капустини здираєш, замість того щоб відразу за качан узятися.
Хочете вірте, хочете ні, але я був страшенно злий. Може, за Мар'янову пам'ять, може, за мою невдачу, може, за цю манеру Щуки вічно не казати про головне. Тільки мене просто душив гнів від цієї політики замовчування, ходіння околясом, розмови еківоками. Гнів. І, дивно, не на кого іншого, як на Хилинського. Мабуть, тому, що перший потрапив під руку.
— Чортова, холерна, так її і перетак, хамська манера. Щось на зразок жарту невихованого й дурного друга… Посилка… Розпаковуєш. Один папір… другий… Одна коробка… третя… купа коробок. І в останній раптом кізяк. Або щось іще гірше… Вершина їхнього гумору. А може, й діамантовий перстеньок… разом із пальцем закатованої кріпосної актриси. З пальцем, бо добром все таке рідко кінчається.
Хилинський тільки головою похитав. А я кипів усе більше: зі злості на невдачу, самого себе.
— І потім… мало в кого з актрис зараз є дуже вже коштовні діамантові перстеньки. Якщо вони, звичайно, не за лауреатом, директором великого заводу або за… адміністратором з постачання.
— Злитеся? Ну-ну, — тільки й сказав він.
Але мене вже почало заносити. Я казав таке Хилинському. Одному з тих, кого я на сто процентів поважав і на сто п'ятдесят любив.
— У мене був приятель. Несельроде[61]. Нащадок того чи ні — не знаю. Але його бабуся була «з колишніх», — я цідив отруту і від злості на самого себе був ладен розірвати сусіда на шматки. — Один час він був профоргом і — хочете вірте, хочете ні, а платив йому профвнески робітник Пушкін… Ну, це справи не стосується. То ось ця бабуся казала про теперішніх, що «боже, це ж не актриси, це ж громадянки». І правильно. Які там утриманки, які оргії в «Яру»? Річної моєї зарплати не вистачить, щоб побити всі вікна й переламати меблі хоча б у «Журавлинці» (не кажучи про короткий шлях звідти в міліцію), а тим більше не вистачить, щоб піднести, скажімо, актрисі Н. Н. діамантове кольє. Та вона й не візьме.
