Години півтори ми вперто працювали. Вона насипала лопатою у діряві відра сміття й щебінку, а я відносив усе це й висипав під стіни. Потім мені здалося, що це повільно. Я взяв другу лопату і почав просто відкидати з центру майданчика штукатурку, уламки цеглин, порох і таке інше.
І ось десь наприкінці другої години моя лопата скреготнула по чомусь суцільному. Раз, і вдруге, і втретє.
Отвір. Ну, не відкритий отвір. Просто квадратна відтулина і на ній, майже повністю прикриваючи її, товста плита з гладенького, на вигляд мало не відшліфованого піщанику. А на плиті хрест із чотирма закругленими лопастями, а в лопастях по незрозумілій (бо землею забиті) літері. А на перехрещенні лопастей старий шестигранний ярилів хрест під дашком, як на старожитніх кладовищах. На старовірських «голубцях».
Тут би лом, але куди бігти по нього. Нетерпеливість забиває навіть подих: ми дихаємо коротко й сипло.
Просовуємо в щілину лопати. Натиснули. Держак Стащиної лопати трохи прогнувся.
Але тут я, налягаючи грудьми на держак своєї лопати, просунув руки в цю тріщину і перевернув плиту на себе, назад, під широко розставлені ноги.
Відкрився люк. Темна прірва. Я чиркнув сірником і «стрельнув» ним униз (так він довше не згорає, ніж коли його просто опустити). Склепіння і стін він не вирвав із темряви. Зате на мить освітив неширокі і дуже прямовисні сходи з червоної цегли.
— Ну ось, — сказав я. — Тепер можна і по хлопців, і по дівчат.
— А пріоритет? — передражнила вона мене.
Я плюнув, дістав свічку (дві ще були в кишені), скинув куртку і ступив на першу приступку.
— Залишайтеся тут.
— А це чому ж? — здивувалася вона.
— А ви про «ефект собачої печери» в Італії чули?
— Якої печери?
— А є там печера-яма. Людина зайде і ходить, і байдуже. А собака чи кролик здихають через кілька хвилин.
— Чому це?
— З вулканічної тріщини виділяється вуглекислий газ… Сочиться потроху. А оскільки він важчий за повітря, то залишається внизу. Людська голова вища цієї зони. Собача — ні.
— Самі кажете — вища. Ми ж на чотирьох ходити не будемо. І потім, там вулкан…
— А тут могли бути трупи. І ніякої, навіть мінімальної вентиляції. А шар газу може бути вищий. І тоді вже говоритимуть про «ефект людської печери в Білорусії». Тільки говоритимуть інші, не ми. А нам залишиться слава першопрохідців. Посмертна.
Але вона вже теж стояла на приступках, нагиналася:
— Та ні, нормальне повітря. Затхлим не пахне.
— Від затхлого повітря ніхто ще не помирав. Ну, може, деякі.
— То що?
— А те, що вуглекислий газ затхлістю не пахне… Якщо хочете, він одним пахне. Смертю.
— По-моєму, вуглекислий газ — це не зовсім те, що оксид вуглецю. Він — вуглецевий ангідрид.
— Боже, яка ж ви вчена! СО і СО2 — вам це буде однаково… Мабуть. Бо хімік з мене такий, як і…
Я спускався, і вона спускалася за мною. І я вже плюнув на все. Нехай лізе, капосниця така. Освітлював тільки приступки спочатку собі, а потім уже в неї під ногами, щоб часом не копнула носом у цеглу. І все-таки на останніх приступках вона спіткнулась, і я, стоячи на рівній підлозі, ледве встиг підхопити її.
Страшенно я злився на неї, що лізе туди, куди не просять (хоч тут було безпечніше, ніж у наших стародавніх шахтах по видобуванню кременю. Під Вовковиськом. А вона цей кінець неоліту на власному животі увесь виповзала). І все-таки я не міг стриматися:
— Ходімо. Гонору у вас забагато. А насправді «кабы мы не поднялись да не встали, так вы бы поганую землю носом копали».
— А це що за діаманти красного письменства?
— А це коли москвич вихваляється і з нижньогородців кепкує, що ті йому отак відповідають. Мініна згадують.
— Ну гаразд, гаразд, — видно, зніяковіла вона. — Світіть довкола… Мінін.
Я підніс свічку і почав водити нею довкола.
Це була абсолютно пуста камера не камера, склеп не склеп, підвал не підвал. Підземелля. Приміщення, щоб у нім щось зберігалося? Але тут не було нічого. Пусто, як у студентській кишені напередодні стипендії (я, звичайно, маю на увазі типового, справжнього, стопроцентного студента).
Підлога з великих кам'яних плит. Стіни й склепіння ніби складені з товстих пластів дикого каменю і вузеньких смуг цегли. За формою — подовжений еліпсоїд обертання (всередині якого ми й знаходилися) із зрізаним нижнім кінцем. Ну, а простіше — яйце, яке облупили, зрізали один кінець і на цей кінець поставили. Метрів чотирнадцять в окружності, метрів три з половиною заввишки.
Тільки в одному місці (метра півтора від люку) якась темна пляма розміром із зошит. Отвір? Просто так не роздивишся. Підставити б щось. А що? Спину Сташки? Ще чого не вистачало, щоб тримала на спині мій «мало не центнер». Підставити їй свою спину? Ще краще. «А я в цього доктора на спині стояла та пританцьовувала». Зрештою, дурниці. Підставлю, як треба. І он вище, майже під склепінням, ще одна пляма. Ясно, робити тут нема чого.
— Ну що ж, — сказав я, — ставайте мені на спину, ось вам свічка. Гляньте, що там таке темніє, і век звідси. Як бачите, ми помилилися. Вірніше, я помилився. — Розчарування на її обличчі було таке, що шкода було дивитися.
— Може, обстукати підлогу? Стіни?
— Даремно. Видно одразу. Будова на віки.
Я старався не дивитися в її бік. І дуже жаль. Міг би дивитися й не дивитися, бо все вже було байдуже.
Я почув якийсь шелест угорі. Потім згори через люк поповз, звиваючись, як пітон, товстий, сірий, якийсь обридливо живий струмінь щебеню, штукатурки й піску.
— Пливе! — гаркнув я і кинувся до сходів, тягнучи за собою Сташку.
В цю мить вгорі щось тупо і важко гахнуло, сколихнувши стіни і прикривши майже все верхнє денне світло, що сяк-так сочилося в люк. Ніби у відповідь на це струмінчик битої цегли, піску, щебеню, якихось трісок перетворився на струмінь завтовшки із стовбур середньої величини дерева. Я був уже в ньому, але сходи були зовсім засипані, і ноги не могли знайти опори. Мені запорошило обличчя, рукава були повні піску.
Знову важко гупнуло. Зостався тільки вузький, як лезо, промінчик світла, і в цьому світлі я помітив, як ковзнуло на поверхні пилового струменя скло, досить великий шматок. Добре, що не в голову. А потім гупнуло щось збоку, і промінчик зник, і, ніби у відповідь на цей боковий удар, від якого задвигтіла, здається, сама земля, щось знову, втретє гупнуло над головою, подихом повітря загасивши язичок вогню.
— Що там?! — крикнув голос унизу.
— Обвал! Плити впали на лаз.
Я сповз униз, по коліна в цьому осипу з різного мотлоху.
— Де ви там?
— Тут я.
— Ідіть на голос… Я тут… Ближче… Ближче… Ага.
Ми зіткнулися. Потім наші руки знайшли одна одну.
— І нічого не можна зробити?
— Навряд. Півтора метра на метр з чвертю і на шістдесят сантиметрів… Це… це… якщо не помиляюсь… кожна плита нуль цілих шість десятих куба. Питомої ваги граніту я не пам'ятаю. Але спробуємо собі уявити стовп метр на метр і заввишки… А, напевне-таки я помиляюся. Але такої ваги мені не взяти. Чуєте?
Вгорі почувся шерхіт, легке гуркотіння, шелест.
— А це що?
— А це спливає на плити щебінь. Який ми так легковажно відкидали «трохи вбік»… І навіть ніякого важеля. Якби чимось підважити — можна було б спробувати. Ні.
— Що будемо робити? — спитав тихий голос.
— Зачекайте. Треба засвітити свічку, щоб огледітися. Без вогню зовсім каюк.
Я поляпав себе по кишенях і відчув крижаний холод у хребті:
— Ч-чорт! Холера на мою голову!
— Чого це ви?
— Сірники лишилися нагорі. В куртці.
— Та-ак.
— Так. Весела перспектива.
— То що робити?
— Сидіти. Чекати. І думати.
— Про що.
— Про те, що кожна плита нуль цілих шість десятих куба. Якщо точніше, так навіть нуль цілих шістдесят дев'ять сотих куба… Я згадав, вага граніту від трьох до семи тонн куб. Залежно від щільності.
— Значить?
— Помножте це на три. Так ось, навіть у щасливому випадку цей завал, ця бандура важить шість тонн. Ми не здужаємо навіть на товщину волосини зрушити плити з місця.