— О… Боже… мій, — каже Дейл. Він дивиться на Джека з панічним страхом і цілковитим розчаруванням в очах. Це погляд людини, яка знає, що спить, але не може прокинутись, хай би як сильно намагалась. — Якщо я втрачу Поттера, Джеку, Френч Лендінґ уже завтра буде головною історією для «CNN».

Джек розтуляє рот, щоб відповісти, але мобільний телефон у його кишені починає вібрувати і дратівливо цвірінькати. Генрі Лайден відразу схрещує руки на грудях і ховає долоні під пахвами.

— Не давай його мені, — каже він. — Нехай твій мобільний телефон розвиває рак у тебе. Ми домовлялися щодо цього.

Дейл тимчасом залишає кімнату. Джек піднімає слухавку (думаючи, що хтось вибрав катастрофічно паскудний час, щоб запитати його про вподобання телевізійних мереж). Генрі прямує за своїм племінником, іде швидким кроком зі злегка випростаними руками і пальцями, що ніжно ворушаться в повітрі, здається, зчитуючи хвилі перешкод. Джек чує, як Дейл каже, що як побачить, що бодай хтось із них візьметься за зброю, то той, хто це зробить, приєднається до Арні Грабовського, доповнюватиме список осіб у тимчасовій відставці. Джек думає одне: ніхто нікуди не забере Поттера, аж доки Джек Сойєр не поставить йому кілька чітких запитань. Нізащо.

Він смикає телефон, розгортає його і каже:

— Не зараз, хай би хто це був.

— Хайді-хо, Джеку-Мандрівнику, — каже голос із телефону, і Джек Сойєр знову подумки повертається в минуле.

— Спіді?

— Він самий, — каже Спіді. — Тоді протяжний тон зникає. Голос стає жвавим і діловим.

— І як копісмен копісмену, синку: думаю, тобі краще відвідати особисту санітарну кімнату капітана Ґілбертсона. Негайно.

Ззовні прибуває стільки транспортних засобів, що їх вистачило б для того, щоб струснути будівлю. У Джека погане передчуття, відколи Ерні сказав, хто керує парадом тих дурнів.

— Спіді, я не маю часу на відвідування таких місць в д…

— Тобі бракує часу, щоб відвідати будь-яке місце, — відповідає Спіді холодним голосом. Зовсім іншим голосом. Різкого хлопчика на ім’я Паркус. — Те, що ти там знайдеш, ти можеш використати двічі, але якщо не використаєш якомога швидше вперше, то вдруге воно тобі може не знадобитися. Цього чоловіка збираються повісити на ліхтарному стовпі.

І все, Спіді зник.

Коли Тенсі виводить бажаючих заступників на автостоянку перед «Сенд Бар», немає пронизливих криків, які були перед клятим «Смачно в Еда». Хоча більшість людей, котрих ми там зустрічали, провели вечір в барі і вже добряче сп’яніли, проте вони спокійні, навіть похмурі, ідуть за Тенсі й заводять свої легкові авто і пікапи. Але ця дика похмурість набула чогось від Ґорґа — якоїсь отрути, що має силу на камінь перетворювати серце і душу, — і передала їм.

На поясі її штанів одна вороняча пір’їна. Дудлс Зенґер бере її за руку і тихо веде до пікапа «Інтернешнл Харвестер» Тедді Ранкельмана. Коли Тенсі підходить, щоб сісти в кузов (де вже сидять два чоловіки і одна жінка в білій формі офіціантки), Дудлс веде її до переднього сидіння.

— Ні, люба, — каже Дудлс. — Сідай тут. Тут тобі буде зручніше.

Дудлс хоче також сісти в кузов, вона помітила там щось і знає, що з цим робити. У неї завжди були спритні руки.

Тут, далеко від річки, туман не надто густий, але після того, як дві дюжини легковиків і пікапів з’їжджають із запилюженої стоянки перед баром і прямують за розбитим, з одною фарою «І.Х.», таверна зникає з їхнього виду. У ній залишилось близько півдюжини людей, що не піддалися пристрасним закликам Тенсі. Один із них Смердючий Сир, бармен. Смердючий має охороняти цінні запаси алкоголю, тож нікуди звідси не збирається. Телефонує він на «911» і повідомляє Ерні Теріолту здебільшого через кепський настрій. Бо сам не може поїхати й розважитись, а от чому б, чорт забирай, не зіпсувати свято для решти цих вилупків.

Двадцять автомобілів залишають «Сенд Бар». До того часу, як караван минає «Смачно в Еда» (провулок, що веде до нього, огороджений жовтою стрічкою) і знак із написом «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО», поруч із зарослою дорогою, що прямує до покинутого будинку (який ніхто не огороджував, і навіть не помітив його), кількість машин збільшується до тридцяти. За «Ґольцом» ця цифра сягає п’ятдесяти, а біля «7-11» — близько вісімдесяти, а то й більше легковиків і пікапів та приблизно двохсот п’ятдесяти людей. Кількість зростає завдяки наявності мобільних телефонів.

Тедді Ранкельман, як не дивно, мовчазний (він боїться блідолицьої жінки, яка з широко відкритими очима і застиглим вищиром на обличчі сидить поруч із ним), зупиняє свій старий пікап перед в’їздом на стоянку ВПФЛ. Тут, на Самне-стрит, — крутий спуск, тому він перемикає авто на ручні гальма. Інші автомобілі зупиняються позаду нього, заповнюючи вулицю гуркотом заіржавілих глушників та вихлопних труб. Невідрегульоване світло фар пробивається крізь туман, як промені прожекторів на прем’єрі фільму. Сирість річки змішується із запахами пального, гарячого машинного мастила та накладок зчеплення. За мить двері авто починають відчинятись і з грюкотом зачинятися. Але ніхто не розмовляє. Ніхто не кричить. Немає непристойних вигуків. Не сьогодні. Новоприбулі стоять групками поруч з автомобілями, на яких приїхали, спостерігають, як пасажири пікапа Тедді перестрибують через борт кузова збоку, а деякі з них стрибають через прохід ззаду. Тедді підходить до пасажирських дверей, мов хлопець, що привіз подружку на випускний бал, і допомагає вийти тендітній молодій жінці, яка втратила доньку. Здається, туман окреслює її силует дивною електричною аурою, так само, як синє люмінесцентне світло освітлювало біцепси Шнобеля.

Коли вона з’являється, натовп видає колективне (сповнене любові) зітхання. Вона — це те, що їх об’єднує. Усе своє життя Тенсі Френо була непримітною і забутою, зрештою навіть Каббі Френо, який втік від неї у Ґрін Бей, залишив її саму і забув, змусивши працювати на кількох роботах. Лише Ірма пам’ятала її, лише Ірму вона цікавила, але зараз Ірма мертва. Її немає тут, щоб побачити (хіба якщо вона дивиться з небес, як гадає Тенсі якоюсь далекою недосяжною частиною своєї свідомості), що її матір раптом опинилася в центрі уваги. Тенсі Френо сьогодні ввечері стала наймилішим об’єктом для очей і серця Френч Лендінґа. Але не для його розуму, бо його розум тимчасово потьмарився (мабуть, у пошуках свідомості), а от для очей і серця — достоту. І тепер делікатно, як вона це робила, коли була дівчинкою, Дудлс Зенґер наближається до жінки, заради якої тут усі зібралися. Те, що помітила Дудлс на дні кузова пікапа Тедді, — це був шматок старої брудної мотузки, замащеної мастилом, але достатньо товстої, щоб зробити те, що вона задумала. З витонченого кулачка Дудлс звисає петля, зроблена її вправними ручками дорогою до міста. Вона простягає мотузку Тенсі, котра здіймає її в туманному світлі.

Натовп видає ще одне зітхання.

Із зашморгом у підведених руках Тенсі схожа на жінку Діогена, яка шукає чесного чоловіка, а не канібала, над яким треба вчинити самосуд, тендітна Тенсі в джинсах і сорочці, забризканій кров’ю, прямує до автостоянки. Тедді, Дудлс і Фредді Сакнессам ідуть за нею, а за ними — решта. Мов течія, вони рухаються до поліційного відділку.

Грізна П’ятірка і далі стоїть зі схрещеними на грудях руками, спинами до цегляної стіни.

— Що, чорт забирай, будемо робити? — запитує Мишеня.

— Я не знаю, як ви, — каже Шнобель, — але я стоятиму тут, аж доки вони мене не схоплять, а швидше за все, так і буде. — Він дивиться на жінку, яка несе петлю в руці. Він великий хлопчик, і це вже не перша його пригода, але ця жінка лякає його своїми порожніми та широко відкритими, мов у статуї, очима. У неї щось за поясом. Щось чорне. Це ніж? Якийсь кинджал? — Я не збираюсь битися, тому що це не спрацює.

— Вони замкнуть двері, правда? — нервово запитує Док. — Я маю на увазі, копи замкнуть двері.

— Можу собі уявити, — каже Шнобель, ні на мить не відводячи погляд від Тенсі Френо. — Але якщо цей народ хоче Поттера, то вони дістануться до нього будь-яким способом. Глянь на них, спаси Господи. Їх кілька сотень.