Те, як вони впоралися тут, на сотні світлових років відрізнялось від плутанини «…В Еда». Тут усе відбулося чисто і гладко. Менше ніж за десять секунд після того, як Дейл поставив єдине запитання: «Джордж Поттер?» — підозрюваного вивели за двері в туман. Том узяв його під один лікоть, Боббі під другий. Дейл усе ще сипле «попередження Міранди», звучить, як аукціоніст під дією амфітамінів, ступні Джорджа Поттера навіть не торкаються тротуару.

Джек Сойєр востаннє відчував таке піднесення, коли у дванадцятирічному віці повертався з Каліфорнії в «Кадиллаку Ельдорадо», за кермом якого був перевертень. Він розуміє, що пізніше йому доведеться сплатити високу ціну за повернення цієї енергійності, але сподівається, що просто закусить губу і впорається, коли надійде той час. Усе його доросле життя зараз здається таким сірим!

Він стоїть біля пікапа, дивлячись на Генрі через вікно. Повітря вологе і вже наповнилося хвилюванням. Від синьо-білих ліхтарів на автостоянці лунає шиплячий звук, неначе щось смажиться.

— Генрі.

— Так точно.

— Ти знаєш гімн «О, благодать!»?

— Звичайно, що так. Усі знають «О, благодать!».

Джек каже:

— «Я був сліпий, тепер прозрів». Тепер я це зрозумів.

Генрі повертає сліпе, неймовірно розумне обличчя до Джека. Він усміхається. Це одна із наймиліших усмішок у житті Джека, яка у своїй номінації посідає друге місце. Перше досі залишається за Вовком, його любим другом, з яким вони, коли були дванадцятирічними хлопчиками, блукали разом. Добрий старий Вовк, якому подобалося все, що відбувалося тут і зараз.

— Ти повернувся, чи не так?

Стоячи на автостоянці, наш давній друг усміхається.

— Джек повернувся, так точно.

— Тоді йди і роби те, заради чого повернувся, — каже Генрі.

— Я хочу, щоб ти підняв вікно.

— Щоб нічого не чути? О, це вже ні, — досить мило каже йому Генрі.

Приїжджає ще більше копів, і цього разу на верхівці першого авто виблискують сині вогні та вищить сирена. Джек звертає увагу на ці звуки й усвідомлює, що в нього немає часу на те, щоб стояти тут і сперечатись із Генрі про вікно. Він прямує до тильного входу поліційного відділку, світло синьо-білих ліхтарів створює в тумані його подвійну тінь — одна на північ, одна на південь.

Полісмени, що працюють на півставки, Голц і Нестлер, тягнуться за авто, у якому їдуть Ґілбертсон, Лунд, Дюлак і Поттер. Голц і Нестлер нас мало цікавлять. Наступними їдуть Джесперсон і Чеда разом із Рейлсбеком і Мортоном Файном на задньому сидінні (Морті невдоволений, що немає де подіти коліна). Рейлсбек нас цікавить, але він може зачекати. Далі їде — о, це цікаво, якщо не сказати несподівано — червона побита «Тойота» Венделла Ґріна з його власною персоною за кермом. На шиї в нього — його запасна камера «Мінолта», яка робитиме фотографії, доки Венделл не відпустить кнопки. Немає нікого із «Сенд Бар» — поки що, — але є ще одне авто, яке чекає, щоб завернути на вже переповнену стоянку. Це «Сааб» неяскравого зеленого кольору, з лівого боку бампера — наліпка з написом: «ОХОРОНА ДЕРЖАВНОГО ПРАВОПОРЯДКУ», а з правого — «СКАЖИ НІ НАРКОТИКАМ». За кермом «Сааба» спантеличений, проте переконаний, що робить усе правильно (хай би що він робив), Арнольд «Навіжений Угорець» Грабовський.

Навпроти цегляної стіни вишикувалася в рядок Грізна П’ятірка. Вони одягнені в одинакові джинсові жилети із золотою п’ятіркою з лівого боку. П’ять пар м’ясистих рук схрещені на п’яти широких грудях. У Дока, Диктатора Білла і Сонні волосся закладено в товсті хвости. Мишеня заплів сьогодні кілька кісок. У Шнобеля волосся спадає на плечі, тож він, як на Джека, скидається на Боба Сеґера в молоді роки. Сережки мерехтять. На великих біцепсах красуються тату.

— Арманд Сент-Пір, — каже Джек до того, хто найближче до дверей. — Джек Сойєр. Зустрічались біля «Смачно в Еда». — Він простягає руку і не надто дивується, що Шнобель лише дивиться на неї. Джек мило всміхається. — Ви нам сильно допомогли там. Дякую.

Шнобель не реагує.

— Як думаєте, у них виникнуть проблеми із затриманням? — Джек неначе запитує в Шнобеля, чи буде дощ після опівночі.

Шнобель дивиться через плече Джека, як Дейл, Боббі і Том допомагають Джорджу Поттеру вийти з патрульного авто і швидким кроком ведуть його до запасного входу. Венделл Ґрін здіймає фотоапарат, але його мало не збиває з ніг Денні Чеда, котрий навіть і не зрозумів, на якого йолопа він натрапив.

— Дивись куди йдеш, клята шкапо, — волає Венделл.

Шнобель тим часом люб’язно глянув на Джека, якщо це можна так назвати, коротким холодним поглядом.

— Що ж, — каже він. — Подивимось, що з цього вийде.

— Так, безумовно, — погоджується Джек.

У голосі вчувається радість. Він протискується і стає між Мишеням і Диктатором Біллом: Грізна П’ятірка плюс один. Мабуть, зрозумівши, що він їх не боїться, двоє широкоплечих хлопців дають йому місце. Джек схрещує руки на грудях. Якби в нього був жилет, сережка і тату, він точно був би як свій серед них.

Арештований і охоронці швидко долають дистанцію між авто і будівлею. У той момент, коли вони вже майже доходять до відділку, Шнобель Сент-Пір, духовний лідер Грізної П’ятірки, батько Емі, язик і печінку якої було з’їдено, стає перед дверима. Його руки, як і раніше, сплетені на грудях. В бездушному сяйві ліхтарів стоянки його масивні біцепси — сині.

Боббі і Том раптом стають схожими на переляканих цуциків. Дейл дивиться на нього широко відкритими очима. Джек ледь посміхається, руки схрещені, погляд спрямований на все і в нікуди водночас.

— Зійдіть з дороги, Шнобеле, — каже Дейл, — я хочу ув’язнити цього чоловіка.

А що Джордж Поттер? Він приголомшений? Він змирився? Чи, можливо, і те й інше? Але коли сині, налиті кров’ю, очі Шнобеля зустрічаються з карими очима Поттера, Поттер не опускає погляду. Позаду нього цікаві на стоянці змовкають. Енді Рейлсбек і Морті Файн, що знаходяться між Денні Чедою і Дітом Джесперсоном, витріщились, роззявивши рота. Венделл Ґрін здіймає фотоапарат, затамовує дихання, мов снайпер, якому випала честь зробити постріл — єдиний постріл, варто зауважити — під командуванням генерала.

— Ти вбив мою доньку? — запитує Шнобель.

Спокійне запитання було гірше найпронизливіших криків. Здається, увесь світ затамував подих. Дейл не рухається. Цієї миті він, здається, закляк, як і всі решта. Світ чекає, чується лише єдиний низький сумний сигнал корабля на річці, якого затримав туман.

— Сер, я ніколи нікого не вбивав, — каже Поттер.

Він говорить тихо і невиразно. Хоча Джек і не очікував нічого іншого, слова досі відбиваються в його серці, у них є несподівано болюче почуття власної гідності. Джордж Поттер неначе говорить за всіх хороших несправедливо звинувачених людей світу.

— Станьте вбік, Шнобелю, — спокійно каже Джек. — Ви ж не будете його бити.

І Шнобель, котрий уже, здається, не впевнений навіть у собі, справді відступає. Перш ніж Дейл прямує далі з арештованим, пронизливий, веселий голос — це може бути тільки Венделл — кричить:

— Гей! Гей, Рибак! Посміхнись на камеру!

Вони всі озираються, не лише Поттер. Вони змушені: цей звук вимагає, щоб на нього звернули увагу, як звук від тертя нігтем по грифельній дошці. На затуманеній стоянці — спалахи: один! два! три! чотири! Дейл бурчить.

— Щоб ти здох! Пішли, хлопці! Джеку, ти теж!

Позаду них один із копів кричить:

— Дейле! Схопити цього покидька?

— Облиш його! — кричить Дейл, і проштовхується всередину.

Аж доки двері не зачиняються і Дейл не опиняється в нижньому залі з Джеком, Томом і Боббі, він не усвідомлює наскільки був переконаний, що Шнобель просто вихопить старого від нього і скрутить йому шию, як курчаті.

— Дейле? — невпевнено кличе Деббі Андерсон зсередини сходів. — Усе гаразд?

Дейл дивиться на Джека, котрий досі стоїть зі схрещеними на грудях руками й усміхається ледь помітною усмішкою.