Ландшафт поступово змінюється. Узбіччя уривається; дорога повертає і починаються звивисті, заплутані повороти; з обох боків нависають дерева; під їхніми переплетеними гілками час від часу з’являються будинки, дедалі менші та убогіші. Попереду триногий собака протискається крізь паркан, швидко біжить і гарчить на вашу праву передню шину. Стара, що сидить на гойдалці в маленькому солом’яному капелюсі, дивиться почервонілими очима. Два подвір’я, біля них дівчинка в брудній рожевій пачці, на голові в неї корона з фольги. Вона змахує блискучою паличкою із зірочкою на кінці над купою згорілих шин. У полі зору пропливає прямокутний плакат із написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ОКРУГУ ОРЕЛОСТ». Далі дерева підіймаються у своїй поставі, а дорога випрямляється. Забувши про тривогу, ми тиснемо на педаль газу та мчимо до страждальника.
Граничність схильна до примхливості та спотворення. Абсурдність, непередбачуваність і покірність пускають коріння та розростаються. Основний відтінок цієї граничності — невезіння. Перебуваючи в оточенні природи, небаченої краси, навіть не помічаємо, що подорожуємо природною граничністю. Граничністю між великою рікою і маленькими річками, широкими льодовиковими моренами, вапняковими скелями і долинами, що залишаються непоміченими, як і чорний дім, аж доки не подивишся на них з правильного кута або не підійдеш упритул.
Ви коли-небудь бачили старого обірванця в зношеному одязі, що штовхає порожній візок уздовж безлюдних вулиць і щось бубонить? Іноді на ньому бейсбольна кепка, іноді — сонячні окуляри з тріснутою однією лінзою.
Чи траплялося з вами коли-небудь таке, що ви злякано відчиняєте двері будинку і бачите, як у п’яній юрбі військовий із зигзагоподібним шрамом на щоці знаходить хлопця, що простягся на землі із розбитою головою і виверненими кишенями без жодних ознак життя? Ви коли-небудь бачили вираз понівеченого обличчя, у якому поєднуються злість і жаль?
Це ознаки невезіння.
Просто під нами, в передмісті Френч Лендінґ, ховається ще одна його ознака. Попри горе й жах, що його оточують, у нас немає іншого вибору, як просто бути свідками. Своїми свідченнями віддамо їй шану в силу наших індивідуальних можливостей; за те, що свідчитимемо німим поглядом, дістанемо сторицею.
Ми знову здіймаємось у височину, на висоту пташиного, а правильніше сказати, орлиного польоту. Під нами Округ Френч розкинувся як на долоні. Сонячне проміння тепер уже сильніше зігріває зелені прямокутні поля і засліплює відблисками від верхівок корівників. Дорога чиста. Лише окремі озерця світла сяють на дахах авто, які повільно рухаються до міста вздовж полів. Худоба голштинської породи штовхає ворота, готова вийти зі стійлового утримання й піти на ранкову зустріч із доїльною машиною.
На безпечній відстані від чорного дому, що показав нам чудовий приклад невезіння, ми рухаємося на схід. Перетинаємо довгу пряму стрічку Ілевенс-стрит і починаємо мандрівку в проміжний район розкиданих будинків і маленьких торгових центрів перед тим, як Шосе-35 фактично перерізає сільськогосподарський район. Минаємо «7-11», «Спілку Ветеранів Західних війн», де флагшток не побачить Старого Ґлорі ще сорок п’ять хвилин. В одному з будинків, що розташований трохи далі від дороги, жінка на ім’я Ванда Кіндерлінґ, дружина Торнберґа Кіндерлінґа, неприємного й недоумкуватого чоловіка, котрий відбуває довічне покарання у в’язниці Каліфорнії. Вона прокидається, дивиться на горілку в пляшці, що стоїть на столику біля ліжка і вирішує відкласти сніданок іще на годину. За п’ятдесят ярдів виблискують на сонці шеренгами вишикувані трактори і споглядають прозорий сталево-скляний опуклий вершечок представництва з продажу фермерського знаряддя. У магазині Теда Ґольца «Фермерське знаряддя округу Френч» працює порядний турботливий чоловік і батько на ім’я Фред Маршалл, із котрим нам іще випаде нагода познайомитись, а згодом і з його роботою.
За ефектним скляним куполом і стоянкою «Ґольца», схожою на асфальтове море, півмилі каменистого занедбаного поля, що вже давно являє собою голий плац, де-не-де устелений тоненькими бур’янами. За цим полем щось схоже на купу трухлявої деревини між давнім сараєм і старезною газовою помпою. Це і є місце нашого призначення. Ми плавно спускаємося. Купа трухлявої деревини виявляється напівзруйнованою будівлею, що вже похилилась і ось-ось розвалиться. Старий рекламний щит із написом «Кока-Кола» потертий, продірявлений кулями, його просто кинули перед будинком. На порослій чагарником землі хаотично розкидані банки від пива, старі фільтри від сигарет. Зсередини чути безперервне заколисуюче дзижчання безлічі мух. Хочеться повернутися на свіже повітря й назавжди покинути це місце. Чорний будинок був доволі зловісний, але цей… цей іще гірший.
Ще одне тлумачення безталання: відчуття, що все ще гірше, ніж здається насправді.
Перед нами схожа на вагончик зруйнована хатина, яка колись була закладом під назвою «Смачно в Еда» з нездоровою їжею і страшенною антисанітарією. Через неймовірно брудний шинквас Ед Ґілбертсон із жировою масою у 350 футів нещиро подавав масні пересмажені гамбургери, политі майонезом сандвічі з відбитками брудних пальців, мокрі ріжки з морозивом для маленьких клієнтів, здебільшого місцевих діток, що приїздили сюди на велосипедах. Він уже давно помер. Ед був одним із багатьох дядечків Дейла Ґілбертсона, капітана поліції Френч Лендінґа, відомий більшості як добросердий нечупара й ідіот. Його фартух був страшенно засмальцьований; самі лише руки й нігті, варті уваги представника санепідемстанції, викликали нудоту; посуд неначе коти лизали. За стійкою ванночка з розталим морозивом варилась через високу температуру від пательні. Над головою висіла липучка для мух. Вона настільки була вкрита трупами комах, що її саму вже навіть не було видно. Найгірша правда полягала в тому, що мікроби й бактерії в «Смачно в Еда» десятиліттями, покоління за поколінням, безперешкодно розмножуючись на підлозі, шинквасі та сковорідці — не гидуючи й самим Едом, — лопатці, виделці, немитій ложечці для морозива одразу ж потрапляли в жахливу їжу, а тоді, як і передбачалося, до рота й органів травлення дітей, що їли цю погань.
Дивовижно, проте ніхто й ніколи не помер від Едової їжі, а самого господаря одного дня звалив сердечний напад, коли той виліз на стілець, щоб нарешті прикріпити кнопками дюжину нових липучок. Ніхто так і не насмілився знести його халупу й розчистити завали. Двадцять п’ять років під покровом ночі трухлявий каркас ласкаво зустрічав романтичні пари підлітків, а також хлопців і дівчат, що потребували усамітненого місця, щоб, як їм здавалося, уперше в історії відчути сп’янілу свободу.
Різке дзижчання мух підказувало, що навіть якщо нам доведеться зайти в ці руїни, то там ми не побачимо ані закоханої пароньки, ані очманілих п’яних дітей. Цей гострий, жагучий шум, який не чути з дороги, повідомляє про присутність чогось граничного. Можливо, це навіть портал.
Ми заходимо. Прозорі сонячні промені розсіюються крізь щілини в стіні зі східного боку, а крізь розбитий дах вимальовуються смужки на піщаній підлозі. Пір’я, бруд переплітаються, перемішуються сліди тварин і нечіткі відбитки взуття. Ліворуч від нас під стіною валяються зім’яті потерті армійські ковдри; за кілька кроків розкидані банки від пива й недопалки сигарет навколо гасової лампи з розбитим склом. Сонячні промені лягають смужками на сліди, простягаються аж до жахливої стійки, викривляючись на вже порожньому місці, на якому колись стояли плита, раковина, ряд стелажів. Там, у сокровенному для Еда місці, сліди зникають. Унаслідок якихось несамовитих дій були збурені бруд і пісок. Біля задньої стіни щось схоже на стару армійську ковдру — краще це була б саме вона — безладно лежить у нерівномірній калюжі липкої рідини, над якою кружляють і на яку сідають шалені мухи. Трохи далі, у кутку, брудний, кудлатий рудий дворняга вчепився зубами в м’ясо з кісткою, що стирчить із білого предмета, який він тримає передніми лапами. Білий предмет — кросівка. Кросівка фірми «Нью Баланс», якщо бути точним. А якщо бути ще точнішим — дитяча кросівка фірми «Нью Баланс» п’ятого розміру.
