Масовий від’їзд починається не раніше, ніж Піт Векслер і Чіп Макстон, докладаючи всіх своїх зусиль, повертають літніх мешканців назад у будівлю. Живчик говорить щось на кшталт:
— Хіба ви не знаєте, місіс Сіверсон, що нам хочеться бачити, як ви йдете з фантастичною легкістю? — Піт же береться до більш дієвого підходу.
— Рухайтесь, друзі, час згадати молодість.
Обидва чоловіки використовують усі можливі прийоми: трохи підштовхують ліктем, штовхають, хапають за лікоть, везуть візки, щоб допомогти їм проїхати крізь двері.
Перебуваючи на своєму посту, Ребекка Вілас спостерігає за мешканцями, котрі починають заходити до оповитої серпанком кімнати для відпочинку. Деякі з них рухаються доволі швидко без допомоги. Генрі Лайден стоїть нерухомо за коробками з платівками. Його костюм виблискує; голова — лише темний силует на фоні вікна. Піт Векслер цього разу надто заклопотаний, щоб витріщатися на груди Ребекки, тож просто проходить повз неї, тримаючи одну руку на лікті Елмера Джесперсона і ведучи його на вісім футів до середини кімнати, повертається, щоб допомогти головному ворогу Елмера, мешканцю М12. Еліс Везер швидко заходить без чийого-небудь супроводу, тримаючи руки під підборіддям, очікуючи, що от-от зазвучить музика. Високий, худорлявий, із запалими щоками зовсім самотній Чарльз Бернсайд проходить крізь двері й одразу ж стає осторонь. Коли його мертві очі зустрічаються з поглядом Ребекки, вона здригається. Ще одна пара очей, з якими їй доводиться зустрітись, — очі Живчика, котрий штовхає візок Флори Флостед, неначе везе ящики з апельсинами. Він нетерпляче дивиться на неї із зовсім недоречною легкою посмішкою на обличчі. Час — це гроші, а гроші — це гроші. Чому б нам уже не розпочинати? Перша хвиля, як казав Генрі, це і є вона — перша хвиля. Вона дивиться в інший кінець кімнати і думає, як же їй запитати, але бачить, що на запитання є відповідь: щойно вона підводить погляд, Генрі показує їй знак «окей».
Коли Ребекка легко б’є по перемикачу рожевого прожектора, у кожного в кімнаті, ураховуючи тих стареньких людей, які вже давно ні на що не реагують, вихоплюється єдине а-а-ах. Його костюм, сорочка, навіть гетри яскраво сяють на світлі. Перевтілений Генрі Лайден виринає, він з’являється біля мікрофона і крутить на долоні правої руки 12-дюймову платівку, яка, здається, виникає з повітря. Його зуби блищать, прилизане волосся теж відбиває світло, дужки його чарівних сонцезахисних окулярів підморгують темно-синім сапфіровим кольором. Генрі, здається, і сам би не проти трохи потанцювати, зробити кілька вправних плавних кроків з боку в бік… проте він уже не Генрі Лайден; аж ніяк, як полюбляє волати Джордж Ретбун. Костюм, гетри, зализане назад волосся, напівморок, навіть неймовірно ефектний рожевий прожектор — це все разом створює єдиний сценічний образ. Єдине диво тут — Генрі, який перевтілився в дивовижне поступливе створіння. Коли він перетворюється на Джорджа Ретбуна, він цілком Джордж. Так само Вісконсинський Щур; так само Генрі Шейк. Минуло вісімнадцять місяців відтоді, як він востаннє діставав Симфонічного Стена з шафи, щоб вирізнитися серед натовпу на святі в Медісоні, присвяченому дню ветеранів. Він був йому тоді якраз впору, він і зараз йому в самий раз, о так, в самий раз. Костюм пасує йому, а він пасує костюму. Хіпстер повністю відповідає образу минулого, якого ніколи не бачив на власні очі.
На простягненій долоні він розкручує платівку так, що та стає схожою на суцільний нерухомий чорний пляжний м’яч.
Свій хоп Симфонічний Стен завжди розпочинає з «У гуморі». Він не зненавидів Ґлена Міллера, як більшість шанувальників джазу, проте з роками теж утомився від його пісень. Але вони чудово виконували свою роль. Навіть ті, хто вже однією ногою в могилі, стали схожими на бананову шкірку, все одно танцюють. Крім того, він знає, що після мобілізації Міллер розповідав аранжувальнику про свої плани: «Я маю вийти з цієї війни як герой», — і, чорт забирай, його слова виявилися пророчими, чи не так?
Генрі тягнеться до мікрофона, недбалим жестом правої руки кладе платівку. Натовп аплодує йому і вигукує о-о-ох.
— Ласкаво, ласкаво просимо, прихильники і прихильниці джазу, — каже Генрі. Слова, що лунають із колонок, трохи нагадують справжній солодкий голос одного з дикторів 1938 чи 1939 року, одного з тих людей, які крутили наживо в танцювальних залах і нічних клубах від Бостона до Каталіни. Натхненні покровом ночі, вони ніколи не збивалися з ритму. — Мої любі шанувальники джазу, не можна вигадати нічого кращого для початку вечора, ніж Ґлен Міллер, чи не так? Брати і сестри, давайте разом: «Та-а-ак».
Деякі мешканці притулку Макстона вже вийшли на середину кімнати, інші сидять у своїх інвалідних візках, виявляючи хвилювання або порожнечу, надходить тиха відповідь, тихіша за шелест осіннього вітру поміж гілля оголених дерев. Симфонічний Стен посміхається з вишкіром, як акула, і підводить руки, намагаючись завести натовп, крутиться, як танцівник клубу «Савой», під музичний супровід Чіка Веба. Його фрак здіймається, неначе крила, блискучі черевики злітають, приземляються і знову злітають. Минає мить, і в діджея на долонях два пляжні м’ячі, один повертається у свій конверт… Другий він опускає і кладе на програвач із голкою.
— Пара-рам, пара-рум, пара-руті, жваві курочки і запальні кролики, дозвольте відрекомендувати вашій увазі Сентиментального Джентльмена, містера Томмі Дорсі, відірвемося на повну у відповідь на музичне питання вокаліста Діка Хеймса, котрий є гордістю Буенос-Айреса, Аргентини, «Звідки мені знати?». Хоча поруч із нами і немає Френка Сінатри, любі мої, життя все ж прекрасне, як, м-м-м-м-м-м, вино першокласне.
Ребекка Вілас не вірить своїм очам. Цей тип затягує до танцю всіх; навіть ті, хто приїхав сюди на інвалідному візку, вигинаються, крутяться, танцюють у міру своїх можливостей. Ошатно, екстравагантно одягнений Симфонічний Стен — Генрі Лайден, нагадує вона сама собі, — старомодний і вражаючий, абсурдний і переконливий водночас. Він неначе… капсула часу, що приховувалася під іншими його ролями, дарує можливість цим старим людям чути те, що вони хочуть чути. Він повертає їм жагу до життя, повертає їм молодість, наскільки це можливо. Неймовірно! Інакше не скажеш. Люди, які ходили, човгаючи ногами, і яких вона вже, можна сказати, списала, розцвітали на очах. А сам Симфонічний Стен, схожий на елегантного дервіша, навіював їй такі слова, як ввічливий, вишуканий, неврівноважений, сексуальний, люб’язний, слова, які не мають між собою нічого спільного, окрім нього. А те, що він виробляє з платівками! Як це взагалі можливо?
Сама не помічає, що вистукує ногою і похитується в ритм музики, аж доки Генрі ставить «Розпочнімо бегуен», і вона буквально його розпочинає, а тоді несподівано усвідомлює, що танцює, до того ж сама. Посивілі, облисілі прихильники джайву човгають ногами по підлозі, Еліс Везер сяє від радості, тримаючись за руки з похмурим Торвальдом Торвальдсоном, Ад Мейєргоф і Том Том Бучер кружляють у своїх візках, один навколо одного. Кларнет Арті Шоу задає музиці шаленого ритму — все це раптом якось об’єднується і спричиняє появу дивовижного розуміння земної краси, а їй на очі навертаються сльози. Посміхаючись, вона зводить вгору руки, похитується та відчуває, як її бере під руку брат-близнюк Тома Тома, вісімдесятишестирічний Гермі Бучер з палати Н17, колишній учитель географії, який раніше був мов бовван, а тепер без зайвих слів виводить її на середину кімнати, танцюючи фокстрот.
— Аж соромно, що така гарна дівчина танцює зовсім сама, — каже Гермі.
— Гермі, з тобою хоч на край світу, — говорить вона йому.
— Давайте ближче до сцени, — каже він. — Хочеться краще розгледіти цього фраєра у вишуканому костюмі. Кажуть, він сліпий, але я не вірю.
Міцно тримаючи її за спину, в такт музиці Арті Шоу, вони разом із Гермі опиняються за крок від платформи, на якій Симфонічний Стен виконує ще один трюк з новими платівками в очікуванні останнього такту тієї, що грає. Ребекка може заприсягтися, що Стен/Генрі не лише відчуває її присутність поруч, він навіть підморгує їй! Але насправді це неможливо… чи не так?
