Одного вечора, після того як Джек закінчив вечірнє читання «Хорошого солдата» Форда, Генрі прокашлявся та сказав:

— Джеку, ти казав, що твої батьки працювали в індустрії розваг, у шоу-бізнесі.

— Саме так.

— Я не хочу совати носа не у свої справи, але якщо ти не проти, я б хотів поставити тобі кілька запитань? Просто скажи: так чи ні.

— Я вже хвилююсь, — каже Джек. — Що таке, Генрі?

— Я хотів би уточнити одне питання.

— Гаразд, запитуй.

— Дякую. Твої батьки були з різних боків цієї індустрії?

— Ну.

— Один із них керував, а другий виступав?

— Ну.

— Твоя мама була актрисою?

— Угу.

— Свого роду відома актриса. Вона так і не досягла тієї популярності, на яку заслуговувала, хоча знялась у купі фільмів п’ятдесятих і середини шістдесятих років, а наприкінці своєї кар’єри отримала нагороду «Оскар» за кращу жіночу роль другого плану.

— Генрі, — сказав Джек, — звідки ти…

— Замовкни. Я хочу насолодитися цим моментом. Твоя мати — Лілі Кавано. Це дивовижно. Лілі Кавано завжди була набагато талановитішою, ніж більшість могли припустити. Кожна її роль — ці дівчата, ці хуліганки-офіціантки, ці леді з револьверами в дамських сумочках. Красива, розумна, смілива — не можна пред’явити жодних претензій; вона замикалась і повністю переймалась життям героїні, тож була в сотні разів краща за тих, хто грав поруч із нею.

— Генрі…

— Деякі з тих фільмів мали також чудовий музичний супровід. «Втрачене літо» Джонні Мендела — поза сумнівами.

— Генрі, як ти…

— Ти сказав мені; звідки ще я міг би дізнатися? Це все нотки у твоєму голосі. Ти прослизаєш верхівками своїх «р», а решту приголосних вимовляєш у такому собі темпі, який супроводжує всі твої речення.

— Темп?

— Зуб даю, малий. Прихований ритм — це свого роду особистий барабанщик. Упродовж усього «Хорошого солдата» я намагався пригадати, де я чув таке раніше. Перелопачував і перебирав інформацію. Кілька днів тому допетрав: Лілі Кавано. Ти ж не образився, що я захотів розібратись у тому, що мене зацікавило, правда ж?

— Ображатися? — сказав Джек. — Я надто приголомшений.

— Твій секрет у безпеці. Ти просто не хочеш, щоб коли люди тебе бачили, то тицяли пальцями і казали: «Агов, це ж син Лілі Кавано». Я правильно зрозумів?

Генрі Лайден мав бездоганні вуха, безперечно.

Пікап їде Френч-Лендінґом, через шум у салоні неможливо розмовляти. «Брудна сперма», здається, випалили дірку в марципані «Куди зникло наше кохання» і вчинили щось огидно страшне з чарівними маленькими «Сюпрімс». Генрі, який стверджує, що ненавидить такі речі, опустився в крісло, коліна — на панелі, долоні переплетені під підборіддям, лікті опущені, посміхається від задоволення. Крамниці на Чейз-стрит відчинені, а півтора десятка авто — за рогом паркінгу.

Четверо хлопчиків на велосипедах звертають з тротуару перед торговим центром «Асортимент Шмітта» і виїжджають на проїжджу частину у двадцяти футах від пікапа, що їде. Джек б’є по гальмах; хлопці різко зупиняються, пліч-о-пліч шикуються в лінію, даючи дорогу. Джек прямує далі. Генрі випростовується, загадково перевіряє датчики і падає назад на сидіння. Генрі розуміє, що все гаразд. Хлопці, проте, не знають, що спричинило таке ревіння і чому воно все голоснішало в міру того, як пікап наближався. Вони спантеличено вдивляються в лобове скло Джекового пікапа, як їхні прадіди колись дивилися на сіамських близнюків чи людину-алігатора на задвірках паноптикуму. Всім відомо, що водії пікапів слухають зазвичай лише два види музики: хеві-метал або кантрі, — а це тоді що за виродок?

Джек проїжджає повз хлопців, один — огрядний, з розпашілим обличчям, схожий на хулігана-школяра, показує зведений палець. Двоє інших і досі спантеличено стоять, схожі на своїх прадідів після пекельної ночі далекого 1921-го, і позіхають, мляво роззявляючи роти. Четвертий хлопчик, чиє світло-русяве волосся виглядає з-під кепки з логотипом «Брюерс», зі світлими очима, який узагалі на фоні компанії — сама невинність, дивиться просто в обличчя Джеку й солодко, сором’язливо всміхається. Це Тайлер Маршалл, який знаходиться на фінішній прямій до нелюдського світу, хоча він про це ще не знає. Хлопці залишаються позаду, і Джек бачить у дзеркалі, як вони налягають на педалі, підіймаючись угору вулицею. Товстун попереду, а найменший, найсимпатичніший — позаду, уже відстаючи від решти.

— Четверо дітей на велосипедах, група тротуарних фахівців оцінили «Брудну сперму», — каже Джек.

Оскільки він і сам ледь почув, що сказав, то думав, що Генрі взагалі навряд чи що-небудь розібрав. Генрі, здається, прекрасно почув і щось запитав, але його слова розчинились у шумі. Джек здогадався, про що запитував Генрі, хоча і не був до кінця впевнений.

— Один сприйняв негативно, двоє вагались, проте швидше за все теж негативно, а один, здається, позитивно. — Генрі киває.

Стукіт і гуркіт жорстокого марципанового руйнівника стихає наприкінці Елевен-стрит. Здавалося, у кабіні розвіявся туман, також здавалося, що лобове скло стало чистішим, повітря свіжішим, кольори яскравішими.

— Цікаво, — каже Генрі, безпомилково знаходячи кнопку вилучення, витягує диск із програвача і вкладає його у футляр. — Досить сильно, чи не так? Непристойна, егоцентрична ненависть — таке не можна упускати. Морріс Роузен мав рацію. Для Вісконсинського Щура це те що треба.

— Я думаю, вони перейдуть на Ґлена Міллера.

— О, ледь не забув, — каже Генрі. — Ти ніколи не здогадаєшся, що на мене сьогодні чекає. У мене ще вечірка! Живчик Макстон, хоча швидше не він, а Ребекка Вілас, жінка, яка, я впевнений, така ж прекрасна, як і її голос, найняла мене, щоб я керував музичним супроводом на їхньому Святі полуниці. Ну, не мене, а давно забутого мого двійника, Симфонічного Стена як великого майстра своєї справи.

— Тебе підвезти?

— Ні, неперевершена міс Вілас увійшла в моє становище і сказала, що пришле за мною автомобіль зі зручним заднім сидінням для моєї апаратури і досить просторим багажником для колонок і коробки з дисками, та все одно дякую.

— Симфонічний Стен? — запитав Джек.

— Милий, вихований джентльмен у вражаючому традиційному костюмі хулігана-стиляги, повне перевтілення в еру біґбенду. Для жителів заклад «У Макстона» є символом їхньої юної молодості, тож вони люблять його.

— У тебе справді є костюм хулігана-стиляги?

З невимовною величністю Генрі повертає своє обличчя до нього.

— Вибач, я не знаю, що на мене найшло. Давай змінимо тему щодо твоїх слів, а точніше, слів Джорджа Ретбуна про Рибака сьогодні вранці; як на мене, думаю, вони підуть усім на користь. Особисто я був радий це почути.

Генрі розтуляє рот і повторює слова Джорджа Ретбуна з притаманним йому тріумфом.

— «Справжній Рибак, хлопці і дівчата, Альберт Фіш, помер понад шістдесят сім років тому». — Якось аж моторошно чути голос одурманеного наркотиками товстуна з витонченого горла Генрі Лайдена. Своїм власним голосом Генрі каже: — Сподіваюся, вони підуть усім на користь. Після того як я сьогодні вранці прочитав нісенітниці, які пише твій дружок Венделл Ґрін, то одразу вирішив, що Джордж просто змушений щось сказати.

Генрі Лайден полюбляє вживати такі слова, як «я прочитав», «я читав», «я побачив», «я дивився». Він знає, що ці фрази бентежать його співрозмовників. А Венделла Ґріна він назвав «твій дружок», бо Генрі єдиний, кому Джек зізнався, що розповів репортеру про Альберта Фіша. Зараз Джек думає, що краще б він не розповідав нікому. На щастя, Венделл Ґрін — не його дружок.

— Ти допоміг пресі, — каже Генрі, — то чому б тобі не подумати про те, щоб допомогти нашим хлопцям у синьому. Вибач, Джеку, але це ти відчинив двері, тож я не повторюватиму. Дейл — мій племінник, перш за все.

— Я не вірю своїм вухам, що мені доводиться це чути, — каже Джек.

— Чути що, все, що я думаю? Дейл — мій племінник, якщо ти не забув. Ти міг би стати йому в пригоді, до того ж він вважає, що ти перед ним у боргу. Тобі ніколи не спадало на думку, що ти міг би допомогти йому залишитись на роботі? Або хоча б, якщо ти любиш Френч Лендінґ і Норвей Веллі так, як ти кажеш, то ти міг би приділити їхнім жителям хоча б частинку свого часу й таланту.